«Подивіться на красиву
скульптуру жінки. Ніхто ж не каже, що вона непотрібна, бо до неї не можна
навіть… притулитися. Чому ж тоді мої пістолі обов’язково мусять стріляти? Моя
зброя — це дорога гарна іграшка, яка просто милує око…» Косівський майстер
Роман Стринадюк робить розкішні бартки (гуцульські топірці), алебарди, рушниці,
пістолі не для того, щоби хтось убивав. Однак кількість замовлень на його
вироби від цього не меншає.
У Косові на вулиці Гоголя є двоповерховий
особняк, що виділяється з-поміж інших своїм декором. Ковані металеві ліхтарі на
кутах будинку, фігурна хитромудра решітка на балкончику. А з балкона, з другого
поверху, сходи з кованими перилами ведуть просто на вулицю. Щоправда,
архітектурними витребеньками нині здивувати важко. Але родзинка в тому, що всі
ці взірці ковальства — робота самого господаря. У нього дві майстерні. Одна в
будинку, інша — так би мовити «чорна» — в окремій прибудові до господарських
приміщень.
— А вона й справді всередині чорна і білою
бути не може. До кіптяви не береться вапно, — пояснює пан Стринадюк.
Тут
знаходяться ливарна і муфельна печі, накувальня з ковадлом, декілька верстатів
для металообробки. В житловому будинку, в «чистовій» майстерні пан Роман
переважно робить тонку роботу. Власне тут він приймає журналістів, що
періодично навідуються до відомого косівського зброяра, а також допитливих
туристів, зокрема й іноземців. З такої нагоди пан Роман одягається в
гуцульський стрій.
— Такий мій імідж, — каже майстер і
перепрошує, що мусить ненадовго покинути кореспондентів, аби переодягтися з
буденного одягу в «іміджевий».
За короткий час він з’являється у капелюсі з
китицею, домотканій вишиваній сорочці, підперезаний широким, багато оздобленим
чересом (гуцульським поясом), в плетених шкарпетках та в постолах. Розкішний
черес притягує увагу. Важко втриматися від питання: «І ви це робили самі?» На
обличчі майстра відображається образа гонору…
Ми швиденько переводимо мову на інше.
Розглядаємо майстерню, чисельний набір різців на робочому столі, дерев’яні та
металеві заготовки до майбутньої зброї…
— Питайте — все розкажу. Я он влітку на
Карпатському вернісажі (фестиваль народних ремесел в Івано-Франківську) так
нарозказувався, аж лицеві м’язи боліли… А замовлень було стільки, що дотепер
над ними працюю. Цікавляться моєю роботою й іноземці. Для них це — екзотика.
Іноді доводиться розповідати навіть німецькою. Задля такого діла я мусив
повивчати іноземні терміни…
Пан
Стринадюк бере до рук заготовку пістоля і починає називати елементи німецькою.
Обертає в руках кремінний замок, вилитий з металу у вигляді гуцула та козла.
Тут усе працює, як у справжньому пістолі. До
руки діда-гуцула кріпиться кремінь. Рукою дід вдаряє козла по чолі і викрешує
іскру. Іскра потрапляє на порох, що мав би бути під рукою на спеціальній
поличці. Поличка є — от пороху на ній не насипано. Та й узагалі в стволі нема
дірки. А так — хоч зараз з цим пістолем на войну. Вся механіка, як у справжній
давній зброї, несуча частина сталева.
За словами майстра, зброя від давньої
відрізняється у першу чергу декоративними елементами. Точніше, використаними у
їх виготовленні сучаснішими технологіями. Форми для усіх цих «гуцулів»,
«козлів» і т.д. робить зі спеціальної, хімічно складної суміші. Вже й не казати
про застосування газозварювального апарата чи верстатів для металообробки. До речі,
деякі з них — теж ексклюзив, продукція пана Стринадюка. Підходимо до
обладнання:
— Що це за машина?
У майстра спалахують очі.
—
Цей вертикальний станок робить оті маленькі мельхіорові цяточки, якими
оздоблений мій черес. (Колись танцювальний колектив замовив мені багато поясів.
Треба було зробити тисячі цих заклепок). Другого такого станка нема в світі.
Подібні є, але вони дуже нераціонально використовують матеріал. А цей я
змонтував сам, сам усе розрахував, сидів уночі з логарифмічною лінійкою. Аж
жінка вставала з ліжка — сварила, заганяла спати… Але поки мій станок не
виштампував першу тисячу заклепок, я спокійно спати не міг…
Пан Стринадюк з великою гордістю розповідає
і про інші свої технічні шедеври. Потяг до майстерки має професійне підґрунтя.
Не завжди пан Роман різьбив по дереву, шкірі і металу. Фактично він інженер,
закінчив Інститут нафти і газу за спеціальністю «Проектування і експлуатація
газопроводів».
— Як я почав робити з дерева і металу зброю
та інше? Їсти хотів. Батько був різьбярем. Щось і я там шпортав коло нього. А
часи нам випали воєнні, голодні. Ну, не для всіх, правда. Кому війна, а кому —
самі знаєте… Хтось їв хліб з маслом, а зверху клав грубий кавалок шинки. А мені
слина котилася… То я робив дерев’яні пістолетики з простим спусковим механізмом
— з якоїсь там бляшки. Такий пістолет стріляв камінчиком на три-чотири метри.
Взамін за цю забавку просив у заможніших дітей хліб з маслом і шинкою. То були
мої перші заробітки…
Але дитячий потяг до саморобних іграшок міг
би й не перерости у серйозне заняття художнім ремеслом. Тим більше, що після
вузу як головний інженер прокладав газ, зокрема і в приватному секторі. А це,
не важко здогадатися, «робота хлібна». Та одного разу директор косівського
художнього комбінату, якому пан Стринадюк теж проводив газ, побачив на руці у
нашого співрозмовника цікавий ремінець до годинника. Цей пасочок був
орнаментований знову ж таки отими металевими «цяточками». Тоді ще, зрозуміло,
не виштампуваними на власному геніальному верстаті, а, мабуть, вручну. І
директор художнього комбінату заговорив характерною гуцульською говіркою отаке:
— Мой, братчику, бігме не свою роботу робиш
(це про газ — ред.)! Кілько зарплата? Сто двадціть п’їть? Ходи до мене на
роботу. Ти маєш в руках, чого другі не мают. Ти того не знаєш. А їк будеш
дивитисі на свої труби далі, то й не будеш знати…
Дали інженерові додому шкіру, метал, і він
почав робити попервах оздоблені ремінці до годинників, а там далі і щось
складніше. Його стали запрошувати на виставки. Майстер зайнявся самоосвітою,
вивченням історії мистецтва, композиції і таке інше.
…Взагалі-то в майстерні на столі ми
зауважили багато різних півфабрикатів. Чого він лишень не робить. Від
величезних дерев’яних скринь з вишуканою металевою оздобою до натільних
хрестиків. Саме зараз в роботі у пана Стринадюка мощовик. Це пустотілий хрест,
зі звороту якого є невеличка ніша, що закривається. В ній можна носити, скажімо,
часточку праху, мощей святого-покровителя. Цю достатньо інтимну річ пан
Стринадюк робить на замовлення одного українського актора.
Воно якось аж дивно казати, що пан Роман
любить свою роботу. Хто б міг, не люблячи, в 70 років працювати над чимось по
12-13 годин на добу? А має планів «ще на триста років».
— Вже навчився всяких технологій, і є чим
працювати, і, напевно, для мене вже нема неможливого… Внуки вчаться в інституті
декоративно-прикладного мистецтва — на художній обробці металу. Помагають…
Іноді все ж вдається відпочити. Не треба
думати, що це старечий відпочинок ветхого дідуся.
— Люблю піти в гриби, полізти, скажімо, на
Говерлу, ходжу полонинами… А ще я з 18 років приятелюю з мисливством...
Не дивно, що пістолі пана Стринадюка, хоч і
мирні, а все ж іскру викрешують…
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
| 
