Коваль
галицької фотографії
Рік 1987. При вході до костелу
Марії Сніжної у Львові — гурт людей, які явно знаються поміж собою з
найрізноманітніших напівдисидентських кіл. Подія, загалом, ніби не така вже й
вагома в контексті загальносоюзної горбачовської «пєрєстройкі», проте добірна
національно свідома публіка сконцентрована тут далебі не випадково: у щойно
заснованому львівському Музеї фотографії (другому після прибалтійського на цілий
СРСР!) відкривається персональна виставка фотомитця, репортера, поета,
натхненника й активіста антиалкогольного руху в Галичині, пластуна і
«відсидента» Ярослава Коваля. Сам 79-річний Ярослав Ількович, навдивовижу
жвавий як на свої літа і несолодке минуле, намагається непомітно клацати
стареньким «Зенітом», продовжуючи фіксувати для майбутніх поколінь обличчя
сучасників — як і десятки років тому...
Гімназист з Ціневи
З цього епізоду і можна б розпочати
знайомство з майстром, все життя і творчість якого — від юних літ до останнього
подиху — були нерозривно пов’язані з історією Галичини, її славними і
трагічними сторінками, врешті, з її фотомистецтвом, яке було і залишається
невід’ємною частиною європейської культури.
Уроджений 16 грудня 1908 року Славцьо з села
Цінева на Станіславщині (нині Івано-Франківська область, Рожнятівський район)
розпочав свій шлях до «світлопису» із ризикованого і водночас сміливого кроку:
десятилітнім хлопцем він обміняв знайденого в окопах першої світової карабіна
на здобутий там же його старшим приятелем фотоапарат «Цайс». Згодом Коваль
довів, що в умілих руках фотокамера може бути ефективною зброєю, здатною
вбивати зло і воскрешати Любов та саму Історію.
Освіту здобував у респектабельних на той час
навчальних закладах — Долинській приватній гімназії імені Маркіяна Шашкевича, а
коли її у 1924 році закрила влада, — у славетній Рогатинській гімназії. Антін
Крушельницький, Микола Чайківський, Осип Турянський, Микола Угрин-Безгрішний,
Роман Грицай, Борис Кудрик — кожне з цих імен, вкарбованих в українську
історію, для молодого гімназиста означало спілкування з цікавою особистістю як
у години навчання, так і поза ними…
Затятий
прибічник «тверезости»
Цікаво, що перші значні здобутки майстра у
світлині теж позначені антиалкогольною тематикою. Ставши у 1930 році студентом
філософського факультету Львівського університету Яна Казимира, Ярослав відразу
записався на лекції з фотографії, які читав знаменитий Юзеф Сьвітковскі,
визнане світило цього відносно нового виду мистецтва. Вчорашній гімназист «з
головою» занурився у вивчення тонкощів «штуки»1
знимки, вдосконалюючи набуті ще в гімназійні роки навички та здобуваючи новий
досвід. Наука «в ліс» не пішла: через два роки в будинку НТШ у Львові доктор
Іван Раковський відкрив створену Ковалем пересувну протиалкогольну
фотовиставку, а невдовзі сам директор і жива легенда Національного музею доктор
Іларіон Свєнціцький навіть віддав приміщення для створення окремої постійної
антиалкогольної експозиції. Здавалося б — ось вона, слава, бери й насолоджуйся
до кінця днів лаврами «найкращого», як це нині роблять окремі забронзовілі
маестро. Та для неспокійної натури молодого митця у Львові не знайшлося
адекватного заняття, і у 1934 році він вже «розкручує» власну фоторобітню у
містечку Рожнітові (нині райцентр Рожнятів) неподалік від рідної Ціневи.
Навіщо потрібні «великі портрети»?
Знання основ «маркетингу» і природна
кмітливість стали Ковалю у пригоді, тож невдовзі телеграфні стовпи у містечку
та сусідніх селах прикрасила незвична, але дуже переконлива реклама, спеціально
надрукована в Долині накладом 5 000 примірників. Дотепний текст не міг залишити
читача байдужим, отож бізнес «процвітав», а добрі відгуки про «фотографа Коваля
у Рожнітові» дійшли до митрополичої резиденції у Підлютому, куди на відпочинок
до гостинного Князя Церкви щоліта з’їжджалися «вершки» інтелектуальної еліти
Галичини. Фотограф-пластун, чи то при нагоді мандрівок Ґорґанами, чи й просто з
цікавості, намагався не пропустити жодної можливості побувати поблизу Кедрових
палат Митрополита Шептицького, «полюючи» на сюжети з цікавими людьми, а то й
просто прогулюючись гуцульськими околицями у пошуках вбраних в автентичні строї
горян. Етнографічні фотозбірки авторства Ярослава Коваля з найрізноманітніших
закутків карпатського регіону могли б прикрасити будь-яку народознавчу музейну
колекцію у світі, а фотопортрети Олекси Новаківського, Ольги Дучимінської,
Ірини Вільде, Романа Сельського, світлини Митрополита Андрея та інших визначних
постатей мали б стати частиною унікальної історичної фотоспадщини України.
Проте...
Колекціонер,
«коваляжист»...
«Перші совіти», як згадував пан Ярослав,
були до нього поблажливими і примусили лише фотографувати на документи та малювати
новітні вивіски. Невдовзі їх змінили німці, і довелося терміново перемінити фах
на лаборанта місцевої аптеки. У 1944 році «другі визволителі» прийняли
впорядковану аптеку від новопризначеного директора Ярослава Коваля, а його
самого «визволили» від свободи. Спочатку було 39 діб камери смертників, а потім
— цілих 11 років каторги на Воркуті і ще 32 роки життя без прописки, що за
радянських часів ставило людину фактично поза законом. Причини такого
жорстокого покарання пан Ярослав ніколи не пояснював, однак на підставі
численних розповідей сучасників можна припустити, що тут не обійшлося без
співпраці з ОУН.
Так чи інакше, але ні сибірські морози, ні
дика жорстокість режиму не вгасили його внутрішнього вогню. На засланні чи
згодом у Львові та в коханих Карпатах, Ярослав Коваль не розлучався з
фотокамерою і невтомно «клацав», творячи красу з букетів затриманих на льоту
хвилин. А ще — збирав колекції дерев’яних скринь, елементи вбрання різних
етнічних груп українських Карпат, вишиття різного ґатунку, екслібриси та шкіци
друзів-художників (переважно з персональною присвятою майстрові світлини),
…конструював колажі з власних знимків, витинанок із якихось видань чи навіть...
звичайнісіньких каламарів, яких мав колись щастя купити аж цілу тисячу всього
за один карбованець. Десять із цих химерних творів було виставлено на вже
згаданій виставці 1987 року, а гострі на язик журналісти вмить охрестили їх
«коваляжами».
«Оце і є всі мої скарби»...
У часи горбачовського реформування гнилої
креатури Союзу Коваль нарешті отримав право офіційно прописатися... у
помешканні власної дружини на тихій сецесійній вулиці Ґрюнвальдській у Львові.
Численних гостей (а спілкування для спраглого товариства і сповненого життєвої
енергії фотомитця було першою необхідністю) завжди вражала тіснява у просторій
на перший погляд квартирі. Попід усіма стінами стояли скрині, столи, шафки,
креденси й інші місткі меблі, де зберігалася сила-силенна потенційних
експонатів нереалізованих музеїв, документи, рисунки, листи і, звісно, десятки
тисяч знимків та негативів — від чудом вцілілих скляних кліше до порівняно
недавно відзнятих чорно-білих плівок (на «колір» майстер не світлив, вважаючи
його елементом, який відвертає увагу від гри світла й тіні та самої
композиції)…
Відродження колишнього органу «УФОТО» —
часопису «Світло й Тінь» — стало для автора ще первинного видання (1933–1939)
своєрідним витком діалектичної спіралі і святом, якого чекалося десятиліттями.
Мало не у кожному числі відновленого щоквартальника з’являлася стаття з історії
українського фотомистецтва авторства Ярослава Коваля — легкий, сповнений
при¬родного гумору стиль розповіді, невідомі досі імена, факти, портрети
історичних осіб і простих горян, гордих зі свого походження, вбрання та
збережених з діда-прадіда традицій. Навчаючи молодь зі сторінок часопису любити
«своє», майстер не забував про суто технічний бік справи і безпосередньо
намагався не пропускати засідання Львівського фотоклубу…
Життя пройшло, немов один потужний спалах
тривалістю 89 років. Влітку 1997 року Ярослава Коваля не стало. Після відходу
майстра значна частина фотоспадщини потрапила до не вельми чистих на руку
ділків від світлини. Колекції розпорошилися поміж десятків «друзів родини».
Залишився лиш музей у рідній Ціневі та теплий спомин про Людину неймовірної
душевної краси і таланту. А ще — сотні, а може й тисячі облич, які з надією і
вимогою збереження духовного скарбу нації дивляться на нас із нечисленних
уцілілих його світлин...
1 Sztuka (з польської) — мистецтво
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
