Колись
тут нафту черпали відром
Пропонуємо
вашій увазі інтерв’ю з Народним артистом України, вихідцем з Гуцульщини
Богданом Бенюком. Селище Битків у Надвірнянському районі, де ми зустрілися з
актором, має історію, тісно
Селище Битків знаходиться в тій частині
Прикарпаття, де гори ще лагідно низькі. Клива, Бубен, Гиґа, Діл — тутешні горби
трохи вищі півтисячі метрів. «Але це вже справжня Гуцульщина», — запевняє
виходець звідси Народний артист України Богдан Бенюк. Бе’нюк — з наголосом на
«е» говорять місцеві. А своє селище називають Битьків. Це — Надвірнянський
район. І центром нафтового промислу нині вважають саме Надвірну. Але так було
не завжди, про що розповів актор, коли ми зустрілися на його малій батьківщині.
— В Биткові раніше нафту черпали відром. І
саме тут був центр промислу. Як у когось на городі пробивалася нафта, землю
купувала добувна фірма, а ґазда мав з того гроші. Малим я чув від старших:
«Колись тут будуть вовки вити». Не міг повірити. А тепер так і сталося, бо з
цієї землі випомпували практично всю нафту. Пів села виїхало на заробітки за
кордон. У Португалії маємо філію Биткова.
— Пане Богдане, ви часом
приїжджаєте сюди до батьків?
— Моїх батьків уже нема. Мама померла рік
тому, а тато — ще як мені було півтора роки.
—
Залишилася порожня хата?
— То не хата. То триповерховий так званий
«барак», гуртожиток, збудований ще австрійцями для працівників нафтового
промислу. Архітектура, до речі, своєрідна, альпійська. Будиночок можна вважати
пам’яткою. Та частина селища, де я народився, так і називається — Промисел. До
1946 року це був польський район. Коли поляків виселили — вселили місцевих. Але
для життя це місце непридатне хоча б через сильну загазованість. Та й бараки
понад сторічні. До речі, колись у них була гаряча вода, газ. Район освітлювався
газовими ліхтарями, а доріжки були викладені бруком.
— Отже, там працювали
польські нафтові підприємства?
— У Биткові розробки вели не лише поляки, а
й французи, американці, австрійці. Так навіть називали райони селища:
«американські бараки», «французькі бараки»... Закордонні фірми привозили сюди
своїх фахівців. Місцеві ж, зрозуміло, не маючи змоги отримати спеціальну
освіту, працювали, скажімо, на тому ж газоліновому заводі чорноробочими.
—
Неподалік вашого дому стоїть якась досить красива будівля...
— Сюди я ходив у дитячий садок. Раніше це
був будинок польського пана Мухи. А дорогою до мене додому ви мусили побачити
ще одну добротну триповерхову споруду. То наш клуб, який уже геть занепав.
Збудований він ще у 1923 році. За мого дитинства то був найкращий клуб в
області. Він мав колосальну багатотисячну бібліотеку. Сюди на гастролі
приїздили кращі артисти СРСР, я ходив на Штепселя з Тарапунькою і т.д.
— А як так сталося, що ви з
братом Петром стали артистами?
— Ми з малечку брали участь у художній
самодіяльності. У восьмирічному віці я вже виступав на районному огляді у
Надвірній. Разом з братами співав пісні з фільмів, скажімо, з «Вєсна на
Зарєчной уліце». Це я отакий малий заводив «У нас с тобою всьо ...». Нам навіть
заплатили добові. Але, звичайно, всі гроші забрав старший брат (нам лише купив
якогось кораблика за 20 копійок). Петру ж було уже дев’ятнадцять. Він ходив «на
дівки», йому треба було грошей. А якщо серйозно, то артистом я став дякуючи
йому. Це він наважився поїхати до Києва вступати у театральний інститут. Хоч
мама не хотіла. Вона сподівалася, що коло неї буде підмога, що Петро буде
заробляти, піде у підземні ремонтники (була тут така організація). Мама казала:
«Куди ти пхаєшся? Хто тебе туди візьме? То ж гроші треба платити». Але брат був
настирливий. І відколи він вступив до інституту, я вже ні про що інше не мріяв,
окрім як піти тою ж дорогою.
—
Ви кажете, що ваше селище гуцульське. Тут ще збереглися якісь суто гуцульські
традиції?
— Такі речі треба шукати десь вище в горах,
далі від цивілізації. А тут воно вже майже розчинилося. Хоча я ще пригадую, як
гуцулки гнали корів на полонини, курили люльки... Пам’ятаю, що на весіллях
дотримувалися гуцульської традиції пити однією чаркою по колу, промовляючи:
«П’ю до вас», і передаючи її далі. В цьому був великий сенс. Адже, по-перше, так
люди не напивалися. Це тепер за годину люди уже в такому стані, що мало хто що
розуміє... По-друге, поки чарка обходила стіл, гуцули спілкувалися,
переповідали одне одному останні новини, співали. Бо ж кожного — від наречених
до сусідів — треба було вшанувати відповідною піснею. І лише дуже поважних
гостей (десь так рівня секретаря райкому) кликали у комору, наливали келишок,
різали шмат закуски...
— Які вони — ваші битківчани?
— Та люди, як люди. От хіба розкажу таку
історію. Колись в центрі села стояла гарна дерев’яна церква (поляки на Промислі
мали свій костьол). За совітів, у 1971 році її спалили.
— Спеціально?
— Ну, так, і знають, хто, і той чоловік
потому вмер наглою смертю... Але люди зібрали гроші і за три місяці, наголошую,
за три місяці збудували нову дерев’яну церкву. А щоби ніхто вже не міг її
спалити, порозрівнювали цинкові так звані ванєнки (тазики), і оббили низ
будівлі настільки щільно, щоби не міг пролізти сірник. Окрім того, вночі
освітлювали церкву прожекторами і стерегли — кожен двір по черзі. Це тривало аж
до незалежності України. Отакі собі люди.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
