 |  |  |  |  |
На колишньому кордоні Яремчі
Виявилося, що знайти широку стежку – це лише півсправи. Потрібно ще вміти нею пройти. Після дощів глиняне покриття, помережене непоодинокими слідами копит і людських ніг, виявилося справжнім випробовуванням. Щоб не впасти на спуску, часто доводилося хапатися за гілки та стовбури дерев обабіч шляху.
Гірськими вершинами: Карпати 2005 - 4
На колишньому Польсько-Чехословацькому кордоні
Одного разу я послизнувся і мало не впав, але в останню мить схопився за кам’яний стовпчик і так утримався. І далі, кожні кількасот метрів зустрічалися такі стовпчики. Вони були невисокі – до півметра заввишки, квадратні у перерізі. На одній стороні висічено щось на зразок «CS» і рік: 1920, а на протилежній – «Р» і 1923. Пригадавши історію, стало зрозуміло, що це – відмітки колишнього Польсько-Чехословацького кордону. Тепер по цій лінії проходить межа Закарпатської області спочатку з Івано-Франківською, а потім зі Львівською.
Крім того, на кожному стовпчику було два номери: більший – номер серії та менший – внутрішній порядковий номер. Спочатку минали стовпчики з двадцять восьмої, потім двадцять дев’ятої серії і т.д. Кількість внутрішніх номерів була різна: від кількох до кільканадцяти. На мою думку, вона залежала від складності лінії: якщо кордон йшов по більш-менш рівному, то їх було більше. На підйомах і спусках серії мали менший об’єм.
На деякий час ці стовпчики стали для нас надійним орієнтиром. Наступного дня вони мали вивести нас на гору Чорна Клива, де за картою починалася тридцять п’ята серія.
Рухаючись по стежці з незначними підйомами та спусками, ми вирішили не затягувати з пошуком місця для ночівлі і почати його розшук, коли настане 19.00. Зупинившись десь посередині між Плоскою і Чорною Кливою, ми взялися за пошуки води. Межа області проходила по лінії водорозділу, тому ми могли сподіватися лише на джерела або невеликі струмки. Можливо, саме тому наші пошуки зайняли більше часу, ніж ми очікували.
Зрештою, о восьмій годині вечора ми вже стали на ночівлю на краю вирубаного лісу. До речі, ліс тут був уже не ялинно-смерековий, як у долині Довжинця, а буковий. Серед численних спиляних гілок знайшлися плоскі круглячки, деякі, навіть, досить великі; вони правили нам за стіл і стільці. Щодо віку дерев, то я помітив чимало зрізаних пеньків, де кількість кілець набагато перевищувала сотню.
Наш наметик
Поки Андрій порався з палаткою, я з Дімою ходив по воду. Ближче було би спуститися через зрубаний ліс, але між живих дерев простягалася гарна стежка.
Ми спустилися до злиття двох невеликих потоків і набрали води. Через дорогу стікало ще кілька струмків. У калюжах, які утворилися від них, легко можна було побачити маслянисту плівку. Отже, тут також вода з нафтовим присмаком. Причому, сира вода на смак, як звичайна, а от чай з неї виходив специфічний.
Виявилося, що на місці нашої ночівлі є покриття мобільного зв’язку. Попереднього разу ми користувалися ним на Довбушанці, а в долинах рік, подалі від населених пунктів, зв’язку немає.
12 липня 2005 року, вівторок
Уночі вітром зірвало мотузку, яку я протягнув, щоб сушити мокрі речі. На ранок він не стих, а, здавалося, став ще сильнішим. Від холодних поривів вітру ставало незатишно. Лише в долині, де ми набирали воду, було тихо і тепло.
Та, незважаючи на жарти погоди, ранок пройшов, як завжди і, змінивши теплий одяг на шорти і футболки ми вирушили в путь. Через кілька хвилин підйому відчуття холоду зникло і на вітер уже не звертали уваги.
Стежка, якою ми йшли, нічим особливим не відрізнялася від вечірньої: ми рухалися під високими кронами дерев і рахували стовпчики: тридцять, тридцять один, …Частіше стали зустрічатися рівні галявини і залишки вогнищ. Схоже, тут відпочивали немалі компанії. Андрій, навіть, зробив висновок, що вони не обходилися без гітари і зігріваючих напоїв.
Тим часом розпочався плавний підйом на Чорну Кливу. Невеликі шматки похилої дороги чергувалися з короткими терасами. На одній з них ми знайшли гарне місце для табору з джерелом неподалік. Воно давало життя річці, яка на карті показана дещо нижче.
Незабаром вийшли зі старого лісу і потрапили на ділянку молодого. Лише тепер ми змогли озирнутися і побачити панораму гір, що розкинулися довкола. Захоплююче враження!
За ліском знаходилося декілька рівних місць зі слідами відпочинку. На одному біля кострища було споруджено з хвойних гілок укриття від дощу на кілька осіб, а на іншому розкинулася така гора іржавих консервних банок, що розмір компанії оцінювався щонайменше у п’ять гітар.
Після цього розпочалася найкрутіша частина підйому. Весь схил було усіяно камінням, щоправда, це – ніщо, у порівнянні з Горганами. Крім того, ліс продовжувався і часом доводилося перелазити через повалені стовбури високих дерев.
Стежка часто розгалужувалася, тому постійно виникало відчуття, що десь повернули не туди. Нарешті, після досить тривалого підйому, ми дійшли до стовпчика з номером тридцять чотири. Наступний мав чекати на нас вже на вершині гори.
Але так і не дочекався. Десь на півдорозі між цими мітками ми непомітно зійшли на коров’ячі стежки і вилізли не хребет у кількохсот метрів від вершини. Таким чином, ми вперше за весь похід перетнули межу областей і опинилися в Закарпатті.
Повернення до цивілізації
На вершині панував такий же сильний вітер, як і зранку. Широка полонина з невисокими хвойними кущами була чудовим пасовиськом, про що свідчила густа мережа коров’ячих стежок, але зовсім не захищала від вибриків природи. Особливо неприємно було мокрим спинам, коли з них зняли, хоча й нелегкий, але теплий тягар рюкзаків.
Ми піднялися настільки високо, що, здавалося, варто піднести руку – і торкнешся хмар, які швидко пролітали над самою головою. Гір було видно ще більше, ніж на підйомі. На деяких спостерігалася ясна сонячна погода, але у нас було не так. Тому, після короткого відпочинку почали спуск.
Поступово чисельні стежки злилися, укрупнилися і вивели нас на ґрунтову дорогу, яка спускалася до села. Шлях крутився вздовж гребеня спадаючого хребта. Ліс усе ще залишався внизу, а ми йшли між трав.
Незабаром у далині показалися дерев’яні хатки. То там, то тут блукала худоба. Порівнявшись зі спорудами, ми зрозуміли, що вони тваринницького призначення. За ними ми побачили невелику отару овець. Одні були чорними, інші – білими, а деякі – мішаного типу. Побачивши нас, кілька з них почали мекати. Вловивши момент, Андрій запитав у них однією з улюблених фраз:
- А хто тут зі Львова?
- М-ми-е-е… - відповіли вівці.
Що далі ми спускалися, то більше зустрічали тварин. На широких пасовиськах блукали зграї корів, коней, кіз та овець. Помітивши нас, деякі починали подавати голос, але з сірих сараїв ніхто не виходив. Схоже, людей тут не було.
Через деякий час ввійшли до ялинового лісу. Єдина до цього часу дорога почала то дрібнитися, то зливатися. Отак, спускаючись і вибираючи то одну, то іншу стежку, ми непомітно повернули наліво і, пройшовши трохи єдиною стежкою, раптово потрапили на похилу галявину. Звідси було видно все село: окремі хатки і двори, дороги і річку, що змією вилася через усе поселення.
Ми знайшли нову стежку і знову заглибилися у ліс. Проте, цього разу на землі не спостерігалося ніяких слідів, а лише повздовжні смуги. Мабуть, цією доріжкою тягали дерева з лісоповалу до села. Для кращого волоку в заглибинах було зроблено дерев’яні містки.
Дорога стрибала і крутилася, аж поки несподівано не довела нас до узлісся. Удруге за похід ми знайшли місце, багате на суниці. А в інший час тут, напевно, не менше малини і ожини.
Далі ми зайшли до села, яке на карті мало назву Чорна Тиса. Так само називалася і річка, яку ми бачили згори. Спускаючись, ми рухалися ґрунтовою дорогою, яка відокремлювалася дерев’яними огорожами від дворів селян. Кидалося в очі, що вони мали дуже мало городів. Більшу частину дворів займали дерев’яні перегородки, на яких сушилося сіно.
Чим далі у село ми заходили, тим більш рівнинними ставали земельні ділянки, а будинки - сучаснішими. Почали з’являтися гаражі, а огорожі стали щільними, а не з жердин, як на горі Плоскій.
Зробивши кілька поворотів, дорога вийшла на центральну вулицю якраз біля магазину. Те, що вулиця центральна, вгадувалося відразу – вона була прямою і широкою, нею ходило більше людей.
Магазин виявився універсальним і з досить широким асортиментом. Ми купили лише те, чого нам не вистачало. Але ця нестача була запланованою. Адже, для чого всі продукти брати з собою зразу, якщо частину можна докупити посеред маршруту?
Вже давно настав час обіду, але зупинка для їди посеред сільської вулиці була би найбільш крайнім кроком. Тому вирішили хутко покинути межі населеного пункту і пообідати на березі річки.
Час і гарна дорога стали двома причинами того, що ми рухалися так швидко, як могли. Основна частина хат залишалася праворуч, а ліворуч котила свої бурхливі води Чорна Тиса. Вона промила собі шлях кам’яним коридором і з крутих берегів визирали пошарові зрізи затверділих осадових порід.
При виході з села ми опинилися перед воротами заповідника. Кілька плакатів повідомляли про обмежений проїзд і закликали берегти природу і не ловити рибу. Ми вільно пройшли всередину і, знайшовши більш-менш спокійне місце, зупинилися.
У цьому місці Чорна Тиса ще була потужною рікою, а її долина мала досить широку нижню частину. У річку впадало чимало струмків. Вона була однією з тих, що давали початок просто Тисі. Для повного перевтілення в останню десь нижче за течією приносила свої води Біла Тиса.
Поповнивши свої енергетичні ресурси, ми знову вийшли на трасу і помчали зі швидкістю, не меншою за попередню. Вісім кілометрів до розвилки ми подолали приблизно за годину. Весь цей час дорога не відлучалася від річки.
Час від часу зустрічалися різні знаки і вказівники: «ур. Плецький», «ур. Середній» і т.п. І місцевість відчувалася доглянутою. Не раз зустрічалися протипаводкові укріплення. На поворотах течії дорогу від розмиву рятували блоки металевої сітки з камінням або дерев’яні загородки, а посеред самої річки часто містилися невеликі дерев’яні дамби.
Укріплений берег
Деякі з джерел були обладнаними. Біля одного, особливо гарно оздобленого, ми сфотографувалися. Але, як правило, за всю годину ми майже не зупинялися.
Не зважаючи на заповідну зону, тут не було безлюдно. Кілька разів повз нас проїжджали місцеві машини. Інколи біля дороги зустрічалися окремі садиби. І, що найцікавіше, ми бачили рибалок, які в гумових, на всю ногу, чоботях стояли посеред річки з вудками в руках і ловили рибу. Дивний заповідник!
Проминувши невелике поселення, ми подалися іншою дорогою вздовж правої притоки під назвою Апшинець. Вона бере свій початок під хребтом, який зветься так само. Якщо все складеться так, як слід, то завтра ми зможемо подивитися на неї з його висоти.
Після розвилки стало помітно, що цією дорогою користуються менше – вона була помітно вужчою і вся в калюжах і мокрій глині.
На дерев’яному мості
Через хвилин п'ятнадцять опинилися на галявині з закинутим дерев’яним будиночком. За картою тут мала бути розвилка. Але з потрібного боку частину дерев було вирубано і за поваленими стовбурами не виднілося ніяких слідів дороги. Довелося шукати.
Замість ґрунтової автомобільної дороги знайшлася ледь помітно стежка. Але вона йшла вздовж потрібної притоки, тому вибрали її.
 |  |  |  |  |
