 |  |  |  |  |
Микуличин – село, а Яремче місто
Микуличин – село, розташоване в долині річки Прут, за 18 км від Яремче. Це низькогірний кліматичний курорт, одне з найбільших в Україні сіл. Існує припущення, що князь Данило Галицький нагородив цими землями воєводу Миколу. Тут був збудований Микулин сторожовий пост.
Микуличин – одне з найбільших в Україні сіл протяжністю 44 км, а також найстаріших поселень, про які згадано документально у 1412 році. Існує легенда про назву села: одного разу у горах зі своїм військом перебував боярин Микула, який охороняв поселення від нападів. Якраз вороже військо оточило гору, на якій був Микула і почало напад. Микула гідно вступив у бій, втім, противників було значно більше і боярин з піснею героїчно поліг у бою. У честь нього назвали це поселення.
Село починає розвиватися з часів прокладення шосейної дороги 1825 року. Тут було створено скляну гуту, яка проіснувала до кінця ХІХ ст., а також лісопильні господарства. Саме лісопильним господарством славилося село – вже у XVIIІ ст. тут було декілька тартаків, на яких працювали селяни. На початку ХХ ст. було чотири лісництва і три фірми «Собель», «Собель і син» та «Микуличин», що на цей час було неабияким досягненням. Досить популярним було вівчарство, яке до сьогодні займає чільне місце у житті селян.
Розвивалося села також як відпочинковий осередок з численними відпочинковими закладами і як здравниця. Зокрема славилося селище лікуванням овечою сироваткою.
У селі чимало цікавих об’єктів – як природних так і рукотворних. Одним із них є церква Святої Трійці ХІХ ст. і дзвіниця XVIII ст., які знаходяться при дорозі, майже посередині села. Розписи у церкві виконав Корнилій Устинович. Селище знаходиться на території Природного Національного Парку. На межі сіл Микуличина і Татарова розташований найбільший в Яремчанському регіоні водоспад «Гук» на річечці Женець.
Сьогодні Микуличин одне з низькогірських кліматичних курортів, розташоване за 18 км від Яремче є пунктом виходу на гори Явірник і Велику Рокету.
Люди на території Микуличина поселилися з незапам’ятних часів. Підтвердженням цього є знайдене кам’яне ядро. Перша письмова згадка про населений пункт – 1412р.
Територія Микуличина (раніше 435 квадратних кілометрів) сягала на південь аж до хребта Чорногорки. До відділення з нього в 1927 р. самостійних громад Ворохти і Татарова, Микуличин був найбільшим населеним пунктом тодішньої Польщі. Я.Фальковський в своїй праці "Західне пограниччя Гуцульщини" подає назви 46 присілків Микуличина згідно урядового документу 1856р.
Микуличин позначений на карті французького інженера Боплана в 1650р., де вперше подано докладну топографію тодішньої території України.
На урядових печатках Микуличина в 19-20 ст. зображують коня, іноді навантаженого дерев”яними бочівками, т.зв. бербеницями. Він став своєрідним гербом населенного пункту. За тодішніми статистичними даними, коней тут було в 5-10 разів більше, ніж в підгірських селах. Їх часто винаймали жителі інших населених пунктів для перевезення вантажів, зокрема в Угорщину. Як писав С. Вінценз: "Де гуцул, там і кінь".
В інвентарі за 1700 р. зазначається, що в Микуличині налічувалося 80 селянських господарств, 6 півдворищних, 47 хатників, 27 комірників і кілька рибалок. Селяни відробляли панщину, платили непосильні податки. Рибалок до роботи в панському фільварку не залучали, але кожний повинен був дати за рік 700 пстругів (форелі), сплатити 2 злотих данини та роговину.
В 16-му - середині 17-го ст. на Галицькому Прикарпатті, Буковині та Закарпатті посилюється опришківський рух. Історичні джерела подають відомості, що свого часу жителі с. Микуличина входили до опришківських загонів Василя Лунги, Івана Пискливого, Григорія Дранки. Найбільш яскраву сторінку в опришківський рух вписав славетний ватажок Олекса Довбуш. В 1741 р. його загін мав сутичку з микуличанцями , які супроводжували загін кутських купців. Влітку 1745р. опришки розправилися з сільським багачем з Ворохти Мочернюком. Після смерті тіло Довбуша було четвертовано і розвішено на палях в населених пунктах покуття та Гуцульщини, зокрема в Микуличині.
Відомості про греко-католицьку церкву в Микуличині наявні з 1701 р., проте храм тут був збудований раніше. Сучасна церква Пресвятої Трійці зведена і освячена в 1868 р. Її проект виконав архітектор Я. Чайковецький. Іконостас розписав відомий художник Корнило Устиянович, який зобразив себе в образі св. Йосафата. Дослідник церковної архітектури Г. Логвин назвав дзвіницю микуличанської церкви маленьким шедевром, який створила рука виключно талановитого майстра.
Державна однокласна школа в Микуличині заснована в 1862 р. Згодом почала функціонувати двокласна українська школа і трьохкласна - польська . Вже в 1871 р. тут працював поштовий уряд.
Один з найперших ресторанів на Гуцульщині згадується в 1879 р. в Микуличині. Його називали католицьким - вірогідно, власником був поляк.
Відомий краєзнавець В.Клапчук вважає одним з найстаріших лісопильних підприємств в регіоні микуличанський тартак в урочищі Форещик, який функціонував в 1787 р. Ще один тартак був на млинівці в урочищі Фальчі в 1842 р. Згодом в селі працювали державний тартак ”Микуличин”, тартак "Г.Собель і син", фабрика дерев'яної маси "Бескид". В останній, зокрема, пресували стружку для упаковки скляних та фарфорових виробів. В середині 19 ст. В Микуличині функціонувала скляна гута Г.Рогана, де виробляли листове скло та пляшки.
Для транспортування лісу з урочищ Поляниця Чемигівська, Копчин в 1910-1944 рр. була побудована вузькоколійкаа довжиною 20,9 км. Нею також радо користувались туристи, щоб оглянути чудові панорами довколишніх гір.
В 1901 р. львівське товариство "Народна Гостинниця" орендувало в пароха о.Тадея Галайчука віллу поблизу залізничного вокзалу і відкрило український готель, де працювала бібліотека з читальним залом. Влітку цього ж року тут відпочивали такі видатні письменники як В.Стефаник та Б.Лепкий.
В 1875 р. у Микуличині в домівці Ілларія Герасимовича гостював політичний діяч, публіцист Михайло Драгоманов, дядько Лесі Українки. Як пізніше він сам згадував, накупив в Микуличині „гарних гуцульських виробів, найбільше нашийних виплетів з намиста – моду, котру мої дали – родички потім пустили на Україні”. На одному з портретів ми бачимо його племінницю Лесю Українку з силянкою бісеру на шиї.
Микуличин в 1890 р. відвідала англійська письменниця шотландського походження М.Дові. Тут вона прожила цілий місяць. Згодом в своїй книзі "Дівчина в Карпатах" шотландка визнавала одяг селян Микуличина найчарівнішим, а особливо заворожили її постоли і кептарі.
22-23 квітня 1912 р. в Микуличині побував майбутній престолонаслідник австро-Угорщини Карл Франс Габсбург, який незабаром став цісарем Карлом (1916-1918) і його дружина княгиня Зіта з родини Бурбон-Парма. Для високого гостя тут було влаштовано полювання на готурів (глухарів).
На початку 20 ст. в селі відкрито крамницю художніх виробів народних майстрів. Микуличин здавна був осередком виготовлення різьблених та інструктованих (т.зв.”писаних”) столів. Відомий краєзнавець М.Клапчук взяв на облік 120 таких виробів.Визнаними майстрами писаних столів, а також різьблених скринь, крісел були П.Сорохманюк, М.Зазульчаки (старший і молодший), Я.Тефледжук, Д.Вередюк, М.Стефанюк та ін.
В міжвоєнному періоді мандрівники могли зупинитися на відпочинок в Микуличині в 3 станціях туристичних, готелі Здіслава Шера, пансіонаті "Говерла", домі Здоров'я друкарів львівських, санаторіїв львівських академічних шкіл. Біля останнього в 1938 р. був встановлений пам'ятник опікунці студентства королеві Ядвізі (народилася біля 1374-померла 1399).
В першій половині 20ст. В Микуличині активно працювали такі українські громадські організації як „Просвіта”, „Січ”, згодом „Луг”. Тут був відкритий гуцульський банк „Чорногора” і господарсько-торгівельне Товариство „Гуцульська спілка”.
Свого часу в присілку Микуличина Поляницях Чемигівських мешкав легендарний сотник УГА, командир Гуцульського куреня січових стрільців Гриць Голинський. Уродженцем Микуличина є Микола Домашевський, доктор економічних наук, редактор журналу „Гуцулія” (США), який видав в Чикаго „Історія Гуцульщини” в 3 томах. В 40-х рр.. 20ст.в околицях Микуличина активно діяли українські повстанці, зокрема боївка УПА Кіф'яка Юрія на псевдо „Шугай”.
В останній четверті 20 ст.в Микуличині функціонували численні дитячі відпочинкові табори. В часи незалежності України зведено ряд пансіонатів , які відповідають найвищим рекреаційним вимогам, активно розвивається зелений туризм з відпочинком в сільських садибах.
Матеріали про історію Микуличина люб'язно надані старшим науковим співробітником Музею екології та етнографії Карпатського краю Світланою Флис.
 |  |  |  |  |
