Був такий пан ще за кріпацтва і жив одиноко, нежонатий, значить, а скупий
такий, що не доведи господи! Був у нього прикажчик — собака, звісно, ніхто його
не любив, люди, значить, не любили, а пан так і душі в нього не чув. Бо, як
кажу, був вельми скупий і на світі такого не було, а прикажчик знав це добре,
та як і не знати?— всі знали! І так було робить: пошле його пан купити
що-небудь, от він заплатить там злот, чи що, і вже всякому видно, що злот
стоїть, і самому панові, от же він йому ще й здачі копійок дві чи три дасть, і
так в усьому! Своє хазяйство нищить, а йому догоджа, видно, що вже була в нього
якась думка. От і добре, проходить так, може, років з п'ятнадцять чи й більше,
а він все догоджа, а пан все більше й більше любить його, більше йому
довіряється. Дійшло до того, що все своє хазяйство на руки йому звалив, усе
довірив. От і приходить раз прикажчик той до пана: так і так, розказує йому, те
так зробив, а з тим так поступив. А пану як маслечком по душі, так-то йому любо
все те слухати. Так ото ж вислухав пан та й каже:
— Знаєш, що, Іване чи Петре? — як там назвав його.— Ти в мене найвірніший і
найрідніший чоловік, бо рідні в мене нема, знайомі добра не зичать, люди все
норовлять тільки для себе,— один ти в мене найкращий, я вже з тобою вік не
розстанусь і тепер хочу, щоб ти зі мною і чай пив, і обідав.
А прикажчик йому в пояс:
— Дякую,— каже;— за вашу велику ласку, тільки спасибі, не можу я з вами чай
пити і обідати.
— Чому? — питає пан.
— Не їм я,— каже прикажчик,— і не п'ю зроду.
Здивувався пан, не вірилось йому. А прикажчик все своє:
«Не їм і не п'ю зроду!»
Пройшло там кілька часу, думає пан про прикажчика, розпитав би і людей, щоб
увіритись, та знає, що ніхто правди не скаже. Пробував по дню, по два з очей не
спускати прикажчика, а прикажчику байдуже, не їсть, не п'є та все старається.
Ввірився пан і в цьому.
— Як же ти так живеш?— питає якось прикажчика.— Умерти ж можна.
— Чого ж тут умирати?— каже прикажчик.— Я таку штуку знаю, що всякий може
одвикнути пити й їсти.
— Справді?! — зрадів пан. — Так одучи і мене, коли можна, а то як подумаю я,
скільки-то воно виходить на ту їжу, трохи не карбованець у день, а як іноді
гостей нанесе, то й трьома не обійдешся!
— Що ж,— каже,— я навчу, аби тільки захотіли.
— Та як же не хотіти, помилуй! — каже пан.— Коли ж ти мене одучиш? — питає.
— Коли завгодно,— каже прикажчик,— хоч і завтра почнем.
Діждали завтрього, запряг прикажчик бідку, узяв вірьовку, під'їхав до
крилечка.
— Як же ти мене одучиш? — питає пан.
Отак і отак, розказує прикажчик, та й поїхали з паном на тій бідці. А там,
бачите, верстов за три-чотири та було провалля, і таке глибоке, що й дна йому
не видно було, і вилізти з нього без допомоги ніякими силами не можна. От і
приїхали вони до того провалля.
— Посидьте,— каже прикажчик,— днів три чи чотири у цьому проваллі і їсти
більше не схочеться ніколи.
Радіє пан, що менше розходу буде, та скоріше приказує опустити його, а хто
запитає, де, мов, пан, скажи, що поїхав у Київ абощо.
Опустив прикажчик пана по вірьовці у те провалля та й поїхав собі додому. На
другий день, аж увечері, приїздить до того провалля:
— А що, пане, їсти хочете? — питає.
— Хочу, брат,— одмовляє пан.
— Нічого, паночку, це воно так зразу,— одказав прикажчик та й знову поїхав
собі додому.
Приїздить знову на другий день.
— А що паночку, їсти хочете?
— Хочу, брат, сильно! — аж ніби з серцем проказав пан.
— Нічого, нічого паночку,— каже прикажчик та й знову поїхав. Приїздить так і
на третій день.
— А що, паночку, їсти хочете?
— Хочу!— кричить пан. — Тягни скоріше!
— Не турбуйтесь, не турбуйтесь, паночку, трудно цей день, а тоді й байдуже,
побачите! — Та й поїхав додому без пана.
Після цього пройшло два дні, поїхав прикажчик аж на третій:
— А що, пане, хочеться їсти?
— Хочу!— вже ледве вимовив пан.
— Скоро не захочете,— проказав прикажчик і поїхав від того провалля.
Аж три дні пройшло після цього. Приїздить той прикажчик знову.
— А що, пане, хочеться їсти?
А пан уже й слова не промовить, тільки рукою махає, не треба б то, чи що.
Добре. Запряг тоді прикажчик коня і приїхав за ним уночі. Привіз, положив на
постіль, порозсилав до знайомих панів листи, що так і так: приїхав з Києва пан
і тяжко заслаб, приїжджайте попрощатись. Поз'їжджалися пани, дивляться на
нього, промовляють, а йому й байдуже,— ледве дише.
— А що з вами? — питають.
А пан тільки на прикажчика показує. Всі до прикажчика:
— Розкажи нам за нього, ти все знаєш.
А прикажчик хлипає, втираючи очі:
— Нічого,— каже,— я не знаю, що з ними, бідненькими, сталося.
А пан знову показує на нього пальцем. Не розберуть пани, та й годі. Аж ось
один пан побачив на столі папери і почав їх читати всьому панству, а в паперах
тих написано, що все рухоме й нерухоме завіщає дорогому прикажчикові. Всі пани
добре знали, що справді прикажчик його був такий, що й ріднішого не треба, і
почали тоді заспокоювати:
— Все, все буде йому, не беспокойтесь.
А пан полежить-полежить, та й знову показує пальцем на прикажчика, то
панство знову-таки своє:
— Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь: все йому буде, все.
Полежав він день та й богу душу віддав. Отаке-то!
| 
