Зосталося три брати сиротами — ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні
хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід
старий-старий, борода біла.
— Куди це ви, дітки, йдете?
А вони кажуть:
— Найматися.
— Хіба в вас свого хазяйства нема?
— Нема,— кажуть.— Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по
правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б.
Тоді дід і каже:
— Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам батько. Слухайтесь мене,
то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись.
Згодилися вони та й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими
полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька у
вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та
квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:
— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови!
А дід-батько й каже:
— Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи
щасливо, та тільки за правду не забувай!
Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже
старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.
Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин
і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. То
підстарший брат тільки глянув та й каже:
— Коли б мені ту дівчину за себе взяти та ще щоб млин, і ставочок мені, то я
б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.
А дід-батько й каже:
— Добре, синку, так і буде!
Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї
дівчини в прийми пристає. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько:
— Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не забувай!
Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать —
хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а
вбога така, що лата на латі. То найменший брат і каже:
— Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був
би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б.
То дід-батько й каже:
— Добре, синку, — так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!
Оженив і цього сина та й пішов собі по світах.
А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі
помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців
найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то того й не нагадуй —
дуже скупий був. Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити робити,
а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли
що дома є, то й з людьми поділиться.
Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається — подивитися, як то його
сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем
убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:
— Якби ваша ласка подати мені милостині!
А той каже:
— Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, — я сам недавно на ноги зіп'явся.
А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні
обори, комори добра повні, гроші... А милостині не дав!
Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту
господу та на те добро — і все добро запалало.
Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок,
і хазяйство гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й
каже:
— Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого
з'їсти.
— Шкода,— каже,— я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається!
Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся — так і охопило той млин полум'ям.
Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки
чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.
— Дайте,— каже,— хоч шматочок хліба!
То той чоловік:
— Ідіть,— каже,— дідусю, в хату, — там вас нагодують і з собою дадуть.
Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний,
пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів
він. Так як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика, така
страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли. А тоді чоловік і
питається:
— Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях?
— А це,— каже,— така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки
мені день і зостався жити.
— Оце лихо! — каже жінка.— І нема на неї ніяких ліків?
— Є,— каже дід,— та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.
Тоді чоловік і каже:
— А чому ж не дати? Аби міг? Кажіть які.
— Та такі,— каже дід,— як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все
його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді
загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив?
Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:
— А ти як, жінко, думаєш?
— Та так,— каже жінка,— що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре,
то вже йому другого життя не буде.
— Ну, коли так,— каже чоловік,— то винось дітей з хати!
Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату — жалко йому
свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум'ям
і взялася — де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.
А дід стоїть та тільки всміхається.
— Бачу,— каже,— сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою.
Живи ж щасливо!
Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його
вже й нема.
| 
