Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку
посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину.
Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали
городяни, треба й йому давати. Послав княвь свою дочку в дань змієві. А дочка
була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього
прилестилась та й питається раз у нього:
— Чи є,— каже,— на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
— Є,— каже,— такий — у Києві над Дніпром... Як вийде на Дніпро мочити кожі
(бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони
водою з Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому
байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того
чоловіка тільки мені й страшно.
Князівна і взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і
на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі,— тільки один голубок.
Вона згодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. Думала-думала, а
далі і написала до отця.
— От так і так,— каже,— у вас, тату, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на
прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із
змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, таточку,
і словами, і подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово! Я за
нього і за вас буду довіку богу молитися.
Написала так, прив'язала під крильцем голубові та й випустила у вікно.
Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір'я до князя. А діти саме
бігали по подвір'ї та й побачили голубка.
— Татусю, татусю! — кажуть.— Чи бачиш — голубок від сестриці прилетів!
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував:
— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі приманув до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за
карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав до себе всю
старшину.
— Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою?
— Є, князю. Живе над Дніпром.
— Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились та й послали до нього самих старих людей. Приходять
вони до його хати, відчинили помалу двері зо страхом та й злякались. Дивляться,
аж сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож,
тільки видно, як коливає отакою білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь! Обернувся до них, а вони
йому в пояс:
— От так і так: прислав до тебе князь із просьбою...
А він і не дивиться: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просити, давай його благати. Стали навколішки... Шкода!
Просили-просили та й пішли, понуривши голови.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.
— Чи не послати нам іще молодших?
Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й
кажуть. Так розібрало його за ті кожі.
Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як
почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не
витерпів, заплакав та й каже:
— Ну, для вас я вже зроблю. Пішов до князя.
— Давайте ж,— каже,— мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів
конопель!
Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в
ній пудів десять, та й пішов до змія.
А змій йому й каже:
— А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися?
— Де вже мириться? Битися з тобою, з іродом проклятим!
От і почали вони биться — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить
зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так
жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і
вжене в землю. А змій, як вогонь, горить,— так йому жарко, і поки збігає до
Дніпра, щоб напиться, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум'яка
вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий
ірод, і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою тільки луп! Що
розженеться, то він, знай, його булавою тільки луп та луп, аж луна йде.
Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як
коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається, проклятий, а під ним земля
тільки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як
неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли ж зміюка — бубух! Аж земля
затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі,
господи!»
От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не
знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу і почало зваться те урочище в
Києві, де він жив, Кожум'яками.
| 
