Жив колись змій. Він їв людей і не давав їм проходу. І врятував людей од
цього змія один коваль. Збудував він недалеко від змієвого лігва собі кузню та
й задумав, як би звести того змія з світу, звісно, щоб він людей не нівечив. От
змієві, як той коваль кує в кузні, досадно, що іде від коваля стук. Прилітає
змій до кузні, а вона зачинена залізними дверима.
— Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш, не даєш мені спати? Я тебе з'їм!..
— Що ж, то твоя воля. Не боронь тільки мені востаннє помолитись!
— Молись!
От коваль за молот та давай скоріше робити гвіздка.
— Чом же ти не молишся, а знову ляпаєш? — гукає змій.
— Та я молячись,— каже коваль,— ляпаю по ковадлу.
— Ну, швидше, а то в мене вже слина з рота тече.
— Зараз!
От зробив коваль гвіздка.
— Вже,— каже,— я готовий. Як же,— питає,— ти мене їстимеш? Ось в стінах є
дірки (звісно, пробують свердла), так ти висолопи сюди язик, я сяду на його, а
ти і проглинеш мене.
Згодився змій, висолопив у дірку язика, а коваль за гвіздка та й прибив
зміїв язик до стіни. Змій сюди-туди — не одірветься. А коваль за гнуздечку та й
загнуздав змія. Запріг його у соху та й проорав, виорав поле і змія, звісно,
улелекав. Люди зраділи та й собі давай корчувати ліс на поле.
| 
