 |  |  |  |  |
Лижні пригоди з зимової нагоди у Яремче
Лижні пригоди з зимової нагоди (закінчення)
Перший вечір мене досить втомив. По-перше, тому що він перший, незвичні навантаження далися взнаки, та й дорога з Києва не минула безслідно. А по-друге, я вперше спробував себе у ролі інструктора. Допомагав опановувати лижі сестрі. Ще за два роки до того, ми з Андрієм на Тростяні самі наймали інструкторів і вони показували нам, що й до чого, і перший спуск проводили у контакті з ними. А тепер я намагався сам передати ці знання.
Перший спуск з Буковеля ми провели тандемом. Вона їхала першою, а я за нею, тримаючи за палиці. Ноги ставили плугом – з цього всі починають. За лижні палиці я намагався контролювати її і так поволі, але впевнено, ми просувалися донизу. Перші ділянки давалися дуже важко, особливо вузькі або круті місця. Проте зусилля не минали даремно і дуже скоро успіх ставав все більш помітним. Ми все рідше перелаштовувалися в тандем і все частіше їхали окремо. А останній спуск і взагалі вона спустилася сама. За цей час я спробував швидкісні спуски і пізнав перші шикарні падіння – траса місцями то чорна, тобто вищої складності.
За перший день я геть порвав свої рукавиці і останні спуски проводив без них. Від того і від снігу, якого я торкався після падінь мої пальці замерзли і коли їхали вже додому я їх не відчував. Тому вирішив при нагоді купити нові. І таки купив на ринку сувенірів. Вони виявилися дорожчими, ніж їх безталанні попередниці, але вже з самого вигляду вгадувалося, що вони витримають все. І витримали. Гідно прослужили до самого закінчення без жодної травмочки.
До речі, з нашої команди ніхто не отримав серйозних травм, обмежилися лише синцями, та ще одна з дівчат застудилася і останні дні сиділа в хаті. Але кров я таки побачив. Якось, залишивши сестру на чотирнадцятій трасі – одній з найдовших з легких, я вирішив навістити гору Довгу, де цього року ще не бував. Туди дістався нормально, але під час спуску з неї на великій швидкості зачепився лижею при виконанні повороту і з усієї сили вдарився обличчям у обледенілий схил гори. Від удару з носа крапнуло трохи крові а навколо лівого ока лишився слід від лижних окулярів – я їх одягнув, щоб при швидкій їзді вітер не сльозив очі. Якби не вони, певно була б пошкрябина, та ще й не мала, адже поролонова прокладка значно пом’якшила удар.
Спуск з гори Буковель
Взагалі, той день я проводив чимало експериментів зі швидкостями і нападався, певно, на весь сезон. Тому наступні дні я вже не гнався наввипередки з вітром, а їздив просто для задоволення, милуючись навколишніми пейзажами і відточуючи техніку спуску. До того ж, за короткий час сестра так навчилася кататися, що ми вже їздили разом, а останнього дня вона впала менше разів, ніж я, а я всього один. Того ж останнього дня ми встигли піднятися і спуститися більше разів, ніж інші наші компаньйони.
Отже, за весь час перебування на лижному курорті, за винятком перших кількох годин першого дня, я катався разом з сестрою. Вже ближче до кінця ми їздили злагодженою групою, а спочатку все було значно повільніше. Поки вона вправлялася у різних лижних техніках, я любив раз-по-раз розганявся, а потім чекав на неї. Але і тут я придумав, як це використати з користю. Вирішив навчитися швидкому гальмуванню за будь-яких умов. І таки досягнув бажаного – врешті я зміг зупинятися без відхилення траєкторії і з мінімальним гальмівним шляхом. Щоправда, одного разу це стало причиною одного кумедного випадку.
Ми саме рухалися п’ятою синьою трасою – для новачків. Сестра їхала по своєму, а я, як вже казав, то розганявся, то раптово гальмував. І от одного разу через секунду після успішної зупинки, в мене врізалася якась дама. Вибачалася, мовляв ще не вміє так раптово зупинятися – чим не комплімент у мою адресу. Їхала вона не швидко, тому удар виявилося м’яким і ніхто навіть не впав.
Але не завжди зіткнення закінчуються так мило. Одного разу спускався широкою червоною трасою. З огляду на значну крутизну, робив петлі. А паралельно нісся такий же швидкий лижник як і я. І ніхто з нас не помітив і не прорахував, що в один момент наші петлі перетнуться, та ще й під прямим кутом. Гепнулися шикарно. Добре, сніг був м’який і все обійшлося навіть без синців.
Вид на гору Хомяк
Практика показує, що часто для того, щоб бути збитим іншим учасником снігового руху, можна навіть стояти на місті і нічого не робити. Раз я виїхав на роздоріжжя і зупинився, щоб продумати свій подальший шлях. І поки я самотньо стояв занурений у роздуми, з-за повороту вилетів лихий сновбордист. Він мене і повернув до реальності, причому вже за кілька метрів від того місця, де я щойно споглядав дорогу.
Та не варто думати, що лижні катання це суцільні падіння та зіткнення. Безперечно, більшість часу проходить у нормальному режимі. Можливо саме тому у пам’яті більше сліду залишають неординарні події – ті ж самі падіння та зіткнення. Та в них є і своя привабливість, вони додають екстриму та підсилюють загальне враження від катання. Так чи інакше, але чотириденний відпочинок я, та думаю й інші також, провів з превеликим задоволенням і ні за чим не жалкую.
Але не самими лижами жили ми у ті дні. В один з днів вирішили зробити невелику перерву і зранку не поїхали на спуски, а подалися на прогулянку цікавими місцями Яремчі. Вранці Роман їхав у справах у сторону Буковеля і підвіз нас до того місця, де починався підйом по стежці Довбуша. Неподалік обабіч траси, де залізниця пірнає у чорну пащу гори, розмістилася чимала брила з хрестиком нагорі. Це – камінь Довбуша. Звичайно, де йому було б бути, як не біля стежки Довбуша.
На стежці Довбуша
Сама стежка майже одразу вийшла за межі міста і заглибилася у ліс. Спершу йшла вгору, потім без зміни висоти, а потім, довершуючи велику петлю, поверталася до вихідного пункту. Дорогою часто зустрічалися кам’яні брили, в частині з яких було витесано різні зображення на довбушівські теми. А визначати, чи не збилися зі шляху, допомагали невеликі стенди з віршованими рядками, що описували опришківських рух. Побували також і біля родзинки шляху – скелі Довбуша. Висока та скеля, та ще вищі стрункі карпатські смереки, тому з її верхівки нічого не видно було.
Ринок сувенірів в Яремче
Дорогою назад завітали до водоспаду Пробій, точніше від того, що від нього лишилося. Кажуть, колись давно тут був справжній водоспад, який стояв на заваді підприємцям зі сплаву дерева і ті його підірвали. Також пройшлися ми рядками сувенірного ринку на тому березі. І, звичайно, бачили ресторан Гуцульщина, пам’ятку архітектури п’ятдесятих років минулого століття. Окрім своєї краси цінності об’єкту додавало те, що при його зведенні не було використано жодного цвяха. Так нам потім Роман сказав.
Памятка архітектури - ресторан Гуцульщина
 |  |  |  |  |
