Вечер в Карпатах

2.1.3. Народні промисли та мистецтво

2.1.3. Народні промисли та мистецтво

Опрацьовуючи історичні відомості Гуцульщини зясувалося що, замкнутість натурального господарства в минулому зумовила необхідність самостійного виготовлення усіх потрібних предметів побуту. Шухевич (1901) писав, що в жодному іншому закутку Русі домашні исли не відігравали такої важливої ролі, як на Гуцульщині У ХІХ столітті народні промисли зберігають риси, характерні для натурального господарства, а вже з початку XX століття відчутнішими стають зміни в їх структурі, техноогічних процесах тощо. У кожній родині важливе місце займала переробка рослинної та тваринної сировини. Свідченням обробки льону, конопель та вовни є те, що ще до першої      половини І тисячоліття н.е. відносяться знахідки прядильно-ткацького знаряддя [62].
Обробка вовни, льону та конопель. Вовну використовували для виготовлення різних видів тканин одягових, інтер'єрних і господарського призначення. Для цього підбирали вовну з відповідними якостями і обробляли її належним чином.
Як сировину для тканин одягового, інтер'єрного і господарського призначення використовували і волокна луб'яних культур льону та конопель, переробку волокон яких проводили за допомогою простих знарядь. Надавалась перевага вирощуванню конопель, оскільки вони менш вибагливі до грунтів і кліматичних умов. Для гуцульських сіл долини верхнього Пруту характерним є те, що обробка вовни стояла на вищому рівні, ніж обробка льону та конопель. Спосіб прядіння загальновідомий грубі нитки пряли довшим і важчим веретеном, а тонкі коротким і легким. Пряли в кулаці і в пучках. Напрядені нитки з веретена перемотували на мотовило довжиною до 2 м. Кожні три нитки рахували за одну чисницю, 10 чисниць становило пасмо, 20 пасом півміток, 2 півміткиміток. Кожне пасмо перев'язували шнуром. Зняту з мотовила пряжу (міток) вимочували в теплій воді, потім прали і золили. Нитки фарбували місцевими рослинними і тваринними барвниками. Кольори фіксували природними кислотами і сіллю капустяним і огірковим росолом, сироваткою і т.п Готові тканини піддавали також відповідній обробці сувої полотна золили лугом, вибілювали на сонці кілька днів, складали вдвоє, скручували на палку і прасували до тих пір, поки полотно не дістане полиску. Потім його скручували в сувої довжиною по 70-80 см. Сукно міряли на лікті, рифи та сажні.
Обробка шкір і виготовлення з них ужиткових виробів були досить поширеними у населення долини верхнього Пруту. В ХVІІ-ХVІІІ і століттях місцеве населення використовувало пояси-череси, табівки, ремені для порохівниць і сідел, різноманітні шкіряні футляри тощо. Особливо поширеною була вичинка овчини, юхти, керпцівок, сировиною    для яких служили овечі, коров'ячі та козячі шкіри. Крім цього, вичиняли шкіри лисиць, зайців, куниць, тхорів, ведмедів, оленів, диких кабанів, рисі тощо. Кожен гатунок матеріалу передбачав свої види сировини, спосіб і знаряддя вичинки, майстрів (гарбарі вичиняли шкіри на взуття і ремінні пояси, лимарі для виготовлення упряжі, ременів до тарниць, порохівниць і т.п.). Вичиняли, в основному, шкіри овець місцевих порід методом мокрого і сухого квашення. Висушені шкіри кушнірам постачались замовниками, або вони купували їх на ярмарках.
Кушнірство промисел, який включав вичинку шкіри з хутром і пошиття з неї кожухів, кептарів та шапок. Для роботи кушнірів необхідним є також такий компонент як наявність ринку збуту. У долині верхнього Пруту нараховувалось 4 патентованих і в декілька разів більше непатентованих кушнірів, в т.ч. найбільше в Делятині, Яремчі, Ворохті.
В минулому кушніри займались різництвом, вичинкою овечих шкір і реалізацією їх у виробах. На межі ХІХ-ХХ століть кушніри працювали не тільки вдома, а й розходились у пошуках заробітків по інших селах, чим сприяли розвитку там цього промислу. Незважаючи на розвиток капіталістичних відносин у деяких галузях ремесла, кушніри і далі займались ремеслом вручну примітивними засобами, залучаючи до цієї роботи всіх членів сім'ї. Проте, вже в 1920-х роках створюються кушнірські майстерні. Для розвитку цього промислу адміністрація організовувала кушнірські курси по містах та селах краю. Зокрема, такі курси відбувались в Яремчі, Микуличині, Татарові.
Шевство розвивалось, в основному, в містечках, що пояснювалось тим, що продукція щевців (чоботи, черевики) знаходила попиту міщан, тоді як типове взуття селян постоли виготовляли майже у кожній сім'ї.
Лимарство було розвинуте в незначних розмірах і, переважно, в містечках (Делятин, Ланчин), де працювало кілька майстрів. Сільські майстри займались, в основному, ремонтом старої упряжі, а нову селяни купували у Коломиї, де цей промисел процвітав.     Серед виробів зі шкіри оригінальністю і своєрідністю вирізняються ремені та торбини (тобівки, ташки), основними центрами виготовлення яких були населені пункти в передгір'ях.
Ковальство. Обробка металу у долині верхнього Пруту відома ще з часів первісної людини. На Делятинщині було 28 патентованих ковалів. З металу місцевого виробництва та привезеного ковалі виготовляли знаряддя праці лопати, мотики, плуги, рала, серпи, коси, сокири, долота, підкови. Складність конструкцій, і високий художній рівень виробів свідчили про знання технології, і .майстерність виконавців. Складнішою від кування була техніка лиття. Для відливання предметів готували з глини, перемішаної з піском, ливарні гформи, в які налипали розплавлений метал. Розбивши форму, вибирали відлитий предмет.
Каменярство. Каменоломні на території Яремчанщини у кінці XI- X і століття відомі у Ямній (Хижки) та Татарові. Каменярі виготовляли млинові жорна, надгробні та придорожні хрести, точила, кременеві і кресала. Камінь також широко застосовувався у народному будівництві (мурування пивниць, криниць, плотів, викладання плоским каменем подвір'їв, стежок і т.п.).
Лозоплетіння на цій території було слабо розвинуте плели лише кошики (різних форм і розмірів) для транспортування та зберігання продуктів. Лозу та ліщину використовували також для будівництва парок, а з житньої соломи виготовляли плетені капелюхи.
Кравецтво. Цим видом ремесла займались переважно жінки, майже кожна з яких могла пошити сорочку, полотняні штани тощо. Проте, самі майстрині спеціалізувались на пошитті виробів складнішого крою '(весільний одяг, чоловічий поясний і т.п.). Кравецтво побутувало як домашнє заняття і промисел і розвинуте було у Делятині, Яремчі, Ворохті (14 патентованих кравців). Тут діяли невеличкі майстерні, в які найчастіше і звертались багаті селяни і міщани. В кінці XIX століття кравці взимку розходились по селах в пошуках заробітку. Для пошиття одягу і використовували лляне і конопляне полотно, вовняні тканини, а дещо пізніше і бавовняні. У пошиві одягу зберігалися    гуцульські традиції.
Ложкарство. Ложкарі виробляли звичайні ложки з ялового або яворового дерева, кращі з ялівцю (вони жовті і запашні), рево, що вибране для виробництва ложок, різали на дощечки довжиною 13-24 см, висушували, а пізніше з них вистругували з допомогою різця, та залізної вигостреної ложки самий предмет. Корита робили з березового або яворового дерева, або з осики.
Столярство. Столяр робив столи, ліжка, колиски, намисники, скрині, одвірки, рамці до вікон, замки, кросна, сідла (тарниці) тощо. Для своєї роботи використовував зелізник. Столяр виписував свої вироби такими ж писаками як і боднар. На цій території нараховувалось 12 патентованих столярів.