гребнях – гремплях (драчках). Кращу більшу м’яку вовну пряли. З відчосу, що лишався після вичісування, виготовляли грубі тканини, або повсть. Пряли вовну і з кружеля, і з дерев’яного гребня, на які накладалася мичка, веретеном, накручуючи його пальцями.¹ Загалом прийоми прядіння тонкорунної вовни і рослинного волокна були ті ж самі, тобто пряли веретеном і прядкою.

1.                      Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. та ін. Культура і побут населення України – К., Либідь, 1991

Прядіння – це був заключний етап підготовки вовни до ткання, оскільки щільність скручування ниток, рівномірність їхньої товщини зумовлювали структуру майбутньої нитки. Майстерність прядіння виявляється в умінні прясти нитки рівні, тонкі і міцні. Для основи майже всіх виробів прядуть щільніше скручені нитки, ніж на піткання, щоб забезпечити їм належну міцність.

Наступною стадією підготовки ниток до ткання є перемотування: нитки майбутньої основи змотуються з веретен в мітки, а нитки піткання в клубки. У мітки перемотують також ті нитки, які підлягають вибілюванню і фарбуванню.

Відповідальним етапом підготовки пряжі до ткання було фарбування ниток. “На території Гуцульщини майже до середини ХХ ст. побутували найрізноманітніші методи фарбування пряжі місцевими рослинними, тваринними та мінеральними барвниками”.¹

1.     Шухевич В. Гуцульщина – Т. 1 – с. 152

Закріплювали кольори природніми квасами (овечими розсолами, сироваткою – “дзером”) сіллю. В кінці ХІХ ст. з розвитком капіталізму в гірських селах поширилися барвники промислового виробництва, зокрема анілінові яскраві, насичені, але менш світлостійкі, які майже цілковито витіснили натуральні у всіх галузях їх використання.

“Проте останнім часом значно зріс інтерес до натуральних барвників і попит на них з кожним роком підвищується”.¹ Натуральні барвники дають красиві стійкі кольори, їхня гама надзвичайно гармонійна, широка, неповторна і ???. Ними можна фарбувати шерстяні, конопляні, бавовняні, лляні і віскозні матеріали. З великої кількості рослин практичного фарбування протягом віків були відібрані такі, які забезпечують найвищу стійкість і красу забарвлення. Фарбування натуральними барвниками складніше, потребує більшого часу і уваги; але відтінки одного і того самого кольору, які можна отримати з одного виду рослин, дуже красиві, складні, ???, теплі, тому затрачена праця оправдовує себе.

1.                         Семак З. М. Фарбування, друкування, ручний художній розпис тканин. К.: ІСДО 1993, с. 144

Після фарбування і просушування нитки змотують в клубки, частину з яких пізніше перемотують на цівки ля піткання, інші використовують для ??? основи.

Найбільш давній спосіб ??? ниток – по стіні хати – до початку ХХ ст. збігався майже на всій території Українських Карпат. Загальнопоширеним у наш час способом є існування на рамочній снувалці. Насновану пряжу (“основну”) намотують (“навивають”) на вал ткацького верстату. На цьому процес підготовки пряжі до ткання закінчується.

В кінці ХІХ ст. в домашньому ткацтві поряд з сировиною власного виготовлення починають застосовувати фабричну пряжу. Через відсутність достатньої кількості льняної і конопляної пряжі гірське населення купувало або вимінювало за вовну бавовняну пряжу. Таким чином у народне ткацтво поступово входили нові види ткацької сировини. Це перш за все нефарбована бавовняна пряжа.¹ Часом цю пряжу використовували для основи у килимах і веретах.

Використовувалась в народному ткацтві фабрична вовняна пряжа “волічка”, значно тонша і м’якша від пряжі , виготовленої в домашніх умовах.

Структуру народних тканин крім сировини і методів її обробки значною мірою визначають технологічні процеси ткацтва – способи переплетення двох систем ниток.

До знарядь ткацького виробництва належать ткацькі верестати – вертикальні та горизонтальні.

В кінці ХІХ ст. в гірських селах Карпат масове розповсюдження отримали горизонтальні ткацькі верстати, які поступово витіснили вертикальні. Їх поява є результатом багатовікового спільного процесу вдосконалення знарядь ткацтва в усіх народів, в тому числі слов’ян. Навіть найпростіші з них мають пристрій для піднімання і опускання ниток основи-ремізки, прив’язані до підніжок. ??? механізм (“ляда”) з бердом забезпечує рівномірність ниток основи по всій ширині верстата і рівномірне прибивання ниток піткання. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. професійні ткачі при виробництві тканин на продаж застосовували верстати з довгим (до 180 см) бердом. Використання горизонтальних верстатів з таким довгим бердом у килимовому ткацтві підвищило продуктивність праці і значно покращило фізичні якості виробів.¹

В даний час у народному ткацтві Карпат поширені горизонтальні верстати з довгим (160-200 см) бердом для виготовлення килимів, верет, ліжників.

У кожному осередку і навіть селі були певні локальні відмінності у вирішенні ряду конструктивних вузлів верстатів та їх назвах, але типологічно вони подібні і виявляють спільну конструктивну будову та принцип дії. Навіть при роботі на найпростіших із них народні майстри застосовували цілий ряд технічних прийомів, якими добивалися багатства різновидів тканин виробів та різноманітності їх художнього рішення.

Загалом для українців високогірних сіл Карпат характерне використання в килимарстві закладного переплетення.

Факторами, які обумовлюють ті чи інші технологічні або художні якості майбутніх тканин є: вид сировини, природні властивості волокон, способи їх обробки, види прядіння, скручування і наступні технологічні прийоми виготовлення виробів, орнаментально-композиційне рішення, методи завершальної обробки.¹

Локальними особливостями традиційного гуцульського ткацтва є: перевага вовняної сировини над льняною, а також певною мірою над конопляною в загальному обсязі рослинної сировини.

 

 

Техніко-технологічне виконання килимових виробів

Полотнище тканини утворюється від переплетення двох систем перпендикулярно розташованих ниток, з’єднаних між собою в однаковій послідовності. Нитки однієї системи розташовані вздовж полотнища тканини, є основними і називаються основною. Нитки другої системи розташовані впоперек шматка тканини і з’єднані з основними під прямим кутом, називаються нитками піткання.

Сам технологічний процес переплетення ниток основи з нитками піткання, внаслідок чого утворюється тканина, називається ткацтвом. Цей процес полягає в тому, що між рівномірно натягнутими нитками основи в поперечному напрямку вводяться нитки піткання, які переплітаються з нитками основи в певній послідовності. Процес ткання відбувається таким чином: одна частина ниток основи піднімається вгору, друга відповідно опускається вниз. При цьому між двома частинами ниток основи утворюється зів (щілина), куди вводять нитки піткання. Згодом нитки піткання утворюють новий зів, при якому нитки основи міняються місцями. Робиться наступна прокидка нитки піткання, яку знову прибивають бердом. Далі весь продовжується аж до повного виготовлення тканини. Перед початком ткання килима необхідно провести попередній розрахунок ниток для виготовлення виробу. До попередньої підготовки основи відноситься процес спування розрахункової кількості ниток. “Для снування використовують спеціальну вертушку снувалку. Для снування невеликої за довжиною та шириною основи можна використати снувальну рамку. Якщо нитки, з яких снується основа, знаходяться в мотках, то для їх розмотування використовується спеціальна вертушка. У процесі снування треба слідкувати, щоб нитки не перекручувалися.”¹ При дов’язуванні ниток, вразі якщо якась закінчилася, необхідно міцно дов’язати морським, або ткацьким вузлами. Такі вузли не розтягуються, за об’ємом найменші і досить легко проходять між зубами берда.

Попередньо підготовлені нитки основи накладаються на планку і фіксуються міцною ниткою, щоб не спадали. В контрольне перехрестя основи вставляються дві планочки, кінці яких зв’язуються. Потім основу послідовно ділять по кілька ниток (рядами) між зубами спеціального півберда, яке зверху закривається планкою, щоб нитки не випадали. Все це робиться а межами верстат.

Потім знімається і опускається вниз валок разом з ремізками, а планка, на яку накладені і рівномірно розподілені нитки основи, вставляється в ??? на валу і закріплюється поворотом вала на один оберт. Знімаються планочки, намотується основа, туго і рівномірно по довжині вала, проходячи через рядки півберда. Коли основа намотана, вставляються ті ж планочки в контрольне перехрестя на другому кінці основи. Потім знімаються рядки, розрізаються кінці основи і становиться на місце валок з ремізками.

Під час зняття ниток з планочок (верхньої і нижньої) нитки пробираються по одній, то в одну, то в другу ремізки. Після того пробираються по одній нитці основи (кілька крайніх по дві) між кожен зуб берда і прив’язуються до планки. Планка прив’язана міцною ниткою до полотнища цупкої тканини, яка по краях має вставлені прутики і другим кінцем примотана до вала. Цей шматок тканини є нібито продовженням основи і дає змогу використовувати її від самого початку.¹

Коли всі нитки пробрані і прив’язані, підтягується основа за допомогою ручки, яка вставляється в храпове колесо, відсовуються планочки до вала і при натисканні то на одну, то на другу підніжки робиться кілька контрольних прокидок піткання. Якщо все пробрано правильно, планочки можна зняти і приступити до виготовлення килима, який періодично намотується на вал, одночасно відпускаючи основу з вала. При повторному заправленні, якщо та сама кількість ниток основи можна дов’язати нову основу до старих кінців перед бердом, а потім намотувати на бердом, а потім намотувати на вал, пропускаючи її через бердо і ремізки.

Після заправлення ткацького верстату можна припускати до ткання килима. “Термін “килимове ткання” походить від специфічного типу узорної тканини – килимів, з виробництвом яких ця техніка пов’язана”.¹ Залежно від технічних і декоративних особливостей до цієї групи народних ткацьких технік входять: “закладне”, “ворсове” і петельчасте ткання. Закладне ткання. Килим, виготовлений цією технікою є гладкою, безворсовою, двосторонньою тканиною, витканою полотняним переплетенням на двохремізному верстаті. Кольорово-узорний ефект килима створюється вовняним пітканням, яке щільно збите і цілком покриває товсту міцну основу.

Характерною особливістю закладного ткання є те, що різнокольорові ??? ниток піткання вручну закладаються в утворений ремізками зів, протягується між потрібною кількістю ниток основи і виводиться назовні відповідно до задуманого рисунка.

Заклавши нитки піткання по всій шиині тканини, закривають зів, прибивають піткання лядою, утворюється новий зів за допомогою другої підніжки. У цей зів нитки піткання прокидають уже в протилежний бік.

Прокидаючи нитки то в один, то в другий боки, починають вимальовуватись контури різнокольорових площин, які з’єднуються між собою по вертикальній, косій чи східчастій лініях.

Строго вертикальні і східчасті контури узору тчуть “на межеву нитку”, чіпляючи нитками піткання обох кольорів за одну й ту ж нитку основи, або “у вічко”, при якій ткач повертає сусідні кольори кожен на своїй нитці основи і на межі кольрорів утворюється щілина – ажур.

Скісні контури тчуть на косу нитку, змінюючи нитки піткання одного кольору над другим на одну-дві нитки основи.

У килимові зі скісним контуром візерунка видно маленькі дірочки-просвіти.

“Закладна” техніка є провідною килимарською технікою для всієї території західних областей.¹

 

Висновки

1.                     У дослідженні розглянуто килимарство Гуцульщини. Його розвиток з кінця ХІХ ст. і на протязі всього ХХ ст., його переломні етапи, злети і падіння.

2.                     Вивчення історичного розвитку килимарства дозволяє розширити зміст і об’єм знань в галузі ДПМ в період з кінця ХІХ ст. і до сучасності, які можна використати в навчально-виховному процесі в учбових закладах.

3.                     Виявлено характерні особливості розвитку промислу в різні історичні періоди.

4.                     Простежено килимарство в творчості різних майстрів, охарактеризовано їх творчу манеру.

Отже, килимарство Гуцульщини – цілком сформоване оригінальне явище, яке склалося в процесі тривалого історичного розвитку. Воно відображає високий рівень культури, естетичні смаки населення даного регіону. Художні якості гуцульських килимів базуються на принципах орнаментально-композиційного рішення традиційних верет, ліжників, рушників тощо.

Аналіз килимових виробів Гуцульщини показує, що народні традиції широко використовувалися на підприємствах народних художніх промислів, а також в інтивідуальній творчості народних майстрів і художників-професіоналів. Створені ними серійні і особливо малосерійні та унікальні авторські вироби відповідали естетичним нормам, сприяли розвитку традиційно-побутової культури.