1.                      Кара-Васильєва Т. В. Творці дивосвіту. – К.: Радянська школа 1984 ст.29

У XVIII ст. в килимарстві з’являються елементи барокко. Засвоєння їх було складним процесом. Пишність, помпезність барокко більш імпонували верхівці суспільства, особливо козацькій старшині. У килими, що вироблялися в “панських майстернях за ескізами досить часто включали окремі форми цього стилю, які нерідко використовувалися і в народних килимах. Це урізноманітнило композиції, елементи орнаменту, проте досить характерною рисою цього часу лишається площинно-декоративне вирішення орнаментальних форм. Народний килим зберігає властиві йому простоту і привабливість”.¹

У килимарстві, як і в інших галузях народної творчості України, джерелом орнаментальних мотивів стає рідна природа. Навколишній світ – основа орнаментальних мотивів, він дає багатий матеріал для творчого використання його елементів у декоративному мистецтві. Ткачі не переносять механічного на килим, те що бачать. Спираючись на багатовікові художні традиції, технічний і творчий досвід, вони доводять природні форми до певного ступеня умовності, чіткої якості і лаконізму.

Творча переробка природних форм завжди приводила до значних змін, але первісний зміст при цьому зберігався. Такі мотиви, як “баранячі роги”, “волові очі”, “гусячі лапки”, незважаючи на умовність подачі, і далі зберігали характер першообразу.

Килим – це своєрідний синтетичний твір, у якому поєднані особливості техніки ткацтва, матеріалу та узагальнених орнаментальних форм. Орнаментальні мотиви позбавлені об’ємності й не порушують площинність килима. В орнаментації трапляються мотиви, що походять з глибокої давнини. Первісний символічний зміст їх зовсім утратився й набув тільки орнаментального значення. “Зірка” – найбільш поширений елемент не лише українського мистецтва, а й усіх народів світу. Його яасто бачимо у вишивках, розписах хат, писанок. Залежно від кольорового забарвлення він щораз виглядає по-новому. Поширені й орнаментальні вирішення хрест, різні розетки. Часто ступінь геометризації елементів досить значний.

Існує думка про те, що найбільш ранні українські килими мали геометричний орнамент. Це смугасті композиції, малюнок яких дедалі більше ускладнювався, що зумовило появу медальйонних та інших складних композицій. Основні форми геометричного орнаменту дуже прості. Одні прямокутники, трикутники, ромби утворилися внаслідок особливостей самої техніки ткацтва, другі були створені узагальненням і геометризацією елементів природи, треті – це традиційні символічні мотиви, що втратили свій фавній зміст. Завдяки різним масштабним співвідношенням і вдало знайденим кольоровим сполученням килими, складені з геометричних мотивів, справляють велике естетичне враження.

Важливим виражальним засобом будь-якого килими є його кольорове вирішення. Композиційні засоби і кольорове співвідношення утворюють єдине художнє ціле, органічно пов’язане з функціональним призначенням виробу. Для давніших килимів (XVIII – перша половина XIX ст.) здебільшого характерні фони, що мають природний колір вовни – білий, сірий, коричневий, чорний. Кольорові фони цього періоду трапляються в основному в килимах, виготовлених у панських майсернях.

Килими, що мали орнаментальну кайму, можна поділити на дві групи: перша – килими з однаковим тлом кайми і центрального поля; друга – килими, у яких кайма і центральне поле різного кольору.

Майстри сміливо і широко використовували колір. При цьому він дуже умовний. Часто по-різному забарвлювали одні і ті самі мотиви, що збагачує орнаментацію, створює враження кольорового різнобарв’я. Одночасно майстри брали до уваги оптичні особливості сприйняття.

Так, темна кольорова пляма на світлому фоні здається зменшеною, а світла на темному фоні – збільшеною. Кожен кольоровий тон у поєднанні з одним стає насиченим, з другим – приглушеним. В 20-30 рр. ХХ ст. килимарство стає одним з найбільш масових і популярних галузей народного мистецтва, в цей час відродилися основні центри цього промислу й виникли нові. Народилося ціле покоління талановитих народних майстрів і художників.

Основними осередками килимарства на Гуцульщині стали Косів, Коломия. “В 10-30-х роках на території Косова працювало більше десяти ткацьких і килимових майстерень (Грушевського, Кордецького, Кноля, Рубінгейра, Шнайпера, Фогеля та ін.)”¹

1.                      Сидорович С. Й. Про розвиток ткацтва на Косівщині. Народний дім, ст. 19

Косівські, коломийські килими мають геометричний орнамент. Своєрідність їх полягає в додержанні точної симетрії і ритму композиції, у чергуванні різних за кольором мотивів, складності орнаментальних форм, чіткості малюнка.

Відмінною особливістю косівських килимів є розподіл цієї площі на вертикальні орнаментальні смуги: широкі зі складним орнаментом. Узор складається із зубчиків, невеликих розеток. Основні орнаментальні мотиви у вигляді ромбів, шестигранників складних розеток, наче витягнуті вздовж підкання. Їхні контурні лінії складені зубцями, гачками. Косівські майстри розробили кілька десятків орнаментальних схем, типів килимів, що в народі мають свої назви: “старий гуцул”, “новий гуцул”, “граничник”, “колиска”, “кучер”, “чичер” та ін.¹

Найбільш популярний килим “гуцул”. Він прикрашений трьома або п’ятьма широкими смугами, кожна з яких заповнюється ромбами, вписаними один в другий із зубчастими або скісними контурами. Широкі смуги чергуються з вузькими, що заповнені мотивами “рачки”, “зубці” тощо. Килим має назву “сонце”, утворюється кількома великими зубчастими ромбами із складною кольоровою розробкою, побудованою в гамі теплих, від темно- до світло-коричневих, жовтогарячих тонів. Орнаментальний мотив залежно від кольорового вирішення завжди світлий на темному тлі, і тоді він, наче виступає, здається більшим, або ж, навпаки, може бути темним, наче заглибленим у світле. Майстри, зіставляючи кольори, досягли таких співвідношень, коли одні з них були провідними, а інші підкреслювали силу їхнього звучання. У косівських килимах бувало до 10-12 відтінків. Для них характерне м’яке розфарбування, витримане в теплих гармонійних тонах.

Історичний огляд килимарства кінця ХІХ – поч. ХХ ст. на Гуцульщині

Художні тканини Гуцульщини в загальноукраїнському контексті культури – велике надбання матеріальної й духовної спадщини нашого народу. Висока мистецька цінність як старовинних, так і сучасних гуцульських тканих завжди привертала увагу вчених і набула різностороннього висвітлення в науковій літературі.

Визначальними факторами функціонування ткацтва, поряд з іншими видами народного мистецтва, є сприятливі умови соціально-економічного розвитку, наявність місцевої сировини, традицій, майстрів тощо. Ткацтво Гуцульщини, як і інших етнографічних районів України, проходило такі етапи свого розвитку: становлення, розквіт і занепад. Кожен етам еволюції зумовлений побутовими умовами, соціально-культурними запитами та виробничими можливостями. Постійна потреба гуцулів у ручних виробах призвела до виробництва і застосування їх у побуті майже до кінця ХХ ст.¹

Упродовж століть тут існувало ткацтво як споконвічне домашнє виготовлення тканин, а згодом – ремесло та організований художній промисел, пов’язаний з ринком. Обидві форми виробництва співіснували і розвивалися паралельно, тісно переплітаючись між собою та взаємозбагачуючись виробничим досвідом і творчими надбаннями.

1.     Домашевський М. – Історія Гуцульщини. Львів, 2001, т. VI., с. 265

Аналіз цих двох форм виробництва показує неоднакові рівні засвоєння традиційних навиків технологічної майстерності й особливостей художнього вирішення тканин виробів.

Надомна форма праці, поширена на Гуцульщині, завжди посідала основне місце в виготовленні тканин. Вона відзначається значно глибшим осмисленням і засвоєнням багатих традицій, оскільки базується головним чином на спадковості родинного досвіду, стереотипах кожного локального осередку і тісно пов’язана з природним середовищем. Попри відносну стабільність цієї форми виробництва, споконвічні традиції не були статичними, вони поступово зазнавали певних змін, варіативності й оновлення. Так інновації вносили повний струмінь у русло традиції оживляли й збагачували її, а найбільш життєдайні з них згодом і самі ставали традицією. На всіх етапах еволюції суспільства інновації формують переважно найобдарованіші творчі особистості. Вони дають поштовх становленню окремих явищ, які за сприятливих умов можуть впливати на формування традиції, наповнювати її новим змістом.

Ще з кінці ХІХ ст. і майже до 30-40-х рр. ХХ ст. на Гуцульщині, значно пізніше, ніж в інших регіонах України, продовжувалося незначне утримання архаїчних форм господарського устрою. Внаслідок розвитку капіталістичних відносин з сільського до ??? ткацтва поступово виокремилося ткацтво як ремесло.

Із середовища селян виділилося багато окремих ткачів, а іноді і цілих родин, які спеціалізувалися на виготовленні певних типів тканин: килимів, ліжників, верет, запасок, скатертин, крайок та іншого, на замовлення, або на ринок. Ткацтво – споконвічний жіночий вид занять – у міру переростання його в промисел ставало чоловічим ремеслом. Зародившись у сфері натурального господарства, домашні примисли поступово ставали допоміжними видами занять, які давали населенню додаткові засоби для існування. Продовження процесу відділення ремесла від сільського господарства призвело до збільшення числа ремісників. Їхні заробітки були мізерними. Відомий український етнограф і фольклорист В. Гнатюк, досліджуючи ткацтво Прикарпаття, писав що “ткачами працюють переважно люди бідні, які не мають землі”¹. Безземельні мандрівні ткачі на правах “вільних” ремісників оселятися здебільшого в передмістях і містечках поблизу торговельних шляхів на Гуцульщині – в Косові, Кутах, Вижниці, Делятині, а також на Покутті – в Коломиї, Заболотові, Снятині тощо.

У Косові сконцентровано було найбільше ткачів, які виготовляли різноманітні полотняні узорноткані вироби. Вироби місцевих майстрів поширювалися в навколишні гуцульські та покутські села.

В кінці ХІХ ст. з розвитком текстильної промисловості в домашньому ткацтві.

1.                       Гнатюк В. Ткацтво в Східній Галичині. Матеріали до української етнографії. – Львів, 1990 – ТЗ. – с. 23

Поряд з сировиною власного виготовлення починають застосовувати й фабричну пряжу. Не маючи достатньої кількості лляної та конопляної пряжі, горяни купували або вимінювали за вовну дешевшу бавовняну пряжу. Таким чином у народне ткацтво стали поступово входити нові види ткацької сировини. Це насамперед, пофарбована бавовняна пряжа, яку використовували для основи в килимах, веретах, тощо. Поширеною на Гуцульщині була й кольорова – червона, чорна, темно-синя, зелена та жовта бавовняна пряжа “заполоч”, яку особливо часто застосовували на піткання узорних, ???-човникових і перебірних тканин. Менше, але використовувалася в народному ткацтві й фабрична вовняна пряжа “волічка”, значно тонка і м’якша від пряжі, виготовленої в домашніх умовах.¹

Використання в народному ткацтві нових видів сировини розширило можливість творчих пошуків народних майстрів і водночас певним чином змінило усталені естетично-художні якості тканин: стурктуру, фактуру, колорит. Тонкість і рівномірність прядіння фабричних ниток робить домоткані вироби легшими, м’якішими, еластичнішими, але позбавляє своєрідності тієї природної краси, яка притаманна виробам з домашньої пряжі – дещо уніфікує їхній зовнішній вигляд. Нові матеріали дали поштовх корекції існуючих стереотипів, формуванню нових традицій.

1.     Домашевський М. Історія Гуцульщини. Львів, 2001, Т VI, ст. 266

Вони дали можливість по іншому трактувати декор у тканих виробах, він став значно яскравішим, насиченішим.

В кінці ХІХ ст. на Гуцульщині активізувався також процес витіснення традиційних методів фарбування місцевими рослинами, тваринними і мінеральними барвниками (які давали насичені, м’які, пастельні, нелиняючі кольори) – аніліновими фарбами. Вони дозволяли отримати значно яскравіші, відкриті, зате менш світлостійкі кольори. Фарбування пряжі такими хімічними барвниками відповідно змінило і кольорову гаму тканих виробів.¹

Характерно, що пряжу промислового виробництва, як і анілінові барвники, частіше застосовували сільські ткачі з осередків, наближених до міст і торговельних шляхів, ніж мешканців віддалених гірських сіл. Останні стійкіше дотримувалися застосування домашньої ткацької сировини, усталених методів фарбування і стереотипів художнього вирішення тканин. Сільські ткачі, які виготовляли вироби для власних потреб, односельчан і, значно рідше на продаж, в художньому відношенні в основному наслідували кращі зразки своїх попередників.

Містечкові ремісники виготовляли тканини здебільшого з пряжі промислового виробництва або ж – сировини замовника. Специфіка їхньої праці – для широкого кола споживачів – зумовлювала певний відхід від сформованих в тому чи іншому осередку ткацтву локальних особливостей.

Вони притримувалися в основному лише найхарактерніше для більшості сіл принципів декору. Вже тоді у творчості ремісників з’явилися перші паростки уніфікації, які в майбутньому набули подальшого розвитку.

“На кінець ХІХ ст. припадає також активізація домашнього ткацького промислу. Важливу роль у цьому загалом прогресивному процесі відіграли посередники – комерсанти, дрібні торговельні фірми (підприємства), які здебільшого постачали ткачам сировину (фабричну пряжу, барвники) в обмін на домоткані вироби. Вони забезпечували селян працею і заробітком”.¹ Однак поступово комерсанти стали знижувати ціни і за безцінь скуповувати домоткані та ремісничі вироби для подальшого вигідного перепродажу й збагачення. Крім цього, вони нерідко нав’язували ткачам не властиві для місцевих осередків зразки виробів, часто-густо спрощених за композиціями та лаконічних за кольором для полегшення їх виробництва. Це дозволяло підвищувати продуктивність праці, але згубно позначалося на традиціях гуцульського ткацтва.

“Певним чином протистояли цим негативним явищам, занепадові народного ткацтва в кінці ХІХ ст. заходи українськох інтелігенції Галичини. Для підтримки традицій народного ткацтва і подальшого його розвитку у Косові 1882 року. Організовано було ткацьке товариство – об’єднання ремісників-ткачів. При цьому з 1883 року існувала професійна школа і майстерні – “верстати”, у якій працювало п’ять учителів і 26 учнів.

1.     Домашевський М. Історія Гуцульщини. Львів, 2001, Т VI, ст. 267

Важливу роль у популяризації народного, в тому числі і гуцульського мистецтва і, зокрема, ткацького промислу мали промислові і сільськогосподарські виставки в Перемишлі, Кракові (1870), Відні (1873), Коломиї (1880, 1888), Львові (1877, 1894, 1905), Тернополі (1885, 1887), Косові (1904). На цих виставках були широко представлені твори високого художнього рівня найталановитіших на той час майстрів з Гуцульщини та Покуття”.¹