___________________________________________________________________________________________ 

 

 

віддавати частину врожаю храмам чи певним особам (від 1/5 до 1/6

врожаю)”.[1]

         Було багато селян, які розорились, втратили землю. Орендатори – це був суспільний клас, який сильно відрізнявся від рабів. Вони працювали в полі, в майстернях з тяжкими умовами під наглядом наглядачів, які деколи їх били. На відміну від рабів, орендатори частину часу могли приділяти для праці на себе. Вони не могли піти з землі, але їх могли вигнати . “Розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь виробництва, інші обставини та фактори  об’єктивного і суб’єктивного характеру зумовили розшарування сільських громад: одні селяни розорялися і біднішали, деякі багатіли, стан інших залишався без змін”.[2]

 

2.3.        Раби.

Найбідніших селян називали хуру, тобто раби. Клас рабів зародився в

час військової демократії. Головним джерелом рабства був військовий полон. рабами ставали не тільки чужоземці, а й єгиптяни, переможені у внутрішніх війнах. так “Фараон Аменхотеп із одного походу в Сірію привів 100 000 полонених”.[3] Отже, притік полонених – рабів був значним, так як війни були явищем частим. До певного часу існувала також боргова кабала, яка тягнула за собою втрату свободи неплатнику боргу. Роздача полонених служила основним засобом нагороди воїнів. Часто рабами володіли люди з дуже маленьким суспільним становищем: пастухи, садівники, торговці...

          Оскільки, формально раби рахувались власністю фараона, тобто держави, тому багато рабів було зайнято в храмах і господарствах царів.

         В Єгипті раби могли мати свою сім’ю і своє майно. В разі здійснення

проступку рабом, його закривали в державну тюрму і наказували. Якщо раба

відпускали на волю, то він в усьому рівнявся з вільною людиною.

Розділ ІІІ. Державний устрій Єгипту.

 

3.1. Апарат управління.

           В Древньому царстві проявляються риси Східної деспотії, тобто складається централізований апарат, на який спирається фараон. Отже, на чолі державної влади стояв спадковий монарх – фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога – сонця Ра, воля якого була священна. Фараон – це “джерело життя, здоров’я і радості”, оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра і титул сина бога Ра обов’язково приєднувався до імені фараона. Ім’я його писали в овалі, що є символом сонця. Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу свідчать, також храми спорудженні на їхню честь, грандіозні усипальниці – піраміди. Тільки фараонові належала вся повнота законодавчої влади, його воля – закон, а законом вважалося все те , чого хоче фараон. Оскільки, фараону належала вся державна влада, верховна   виконавча та судова та судова влади, то він був верховним начальником, верховним жрецем, тобто головним.

            Матеріальну основу фараонової влади складали громадські, земельні та інші ресурси, які знаходились в особливому розпорядженні царя.

            Фараон правив державою за допомогою великого, розгалуженого, чиновницько-бюрократичного апарату, якій він очолював, а всі чиновники повинні були підкорятись його наказам.

            Найвищим з державних сановників був джаті (візир), якого призначав фараон спочатку зі своєї найближчої родини, а потім з середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, охоплюючи адміністративну й судову владу. Він був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали “начальником усієї держави, півдня і півночі”,

“начальником усіх вельмож.”[4]  Йому віддавали великі почесті: при появі його

в приміщенні усі падали долілиць. Високий престиж візира підтримувала релігійна ідеологія, яка оголосила “пророком справедливості”, верховним жерцем бога Тота (бога законів і порядку).

         Візир будучи начальником царських складів і організатором царських робіт, приймав безпосередню участь в господарському управлінні.

         Державні урядовці, незалежно від посади, доповідали візиру про всі справи , а від нього чекали вказівок і рішень. Оскільки апарат урядовців був суворо централізований, бюрократичний, то можна собі лише уявити  безмежність його влади. Він був  підпорядкований тільки фараонові, який у разі потреби давав йому безпосередні вказівки. Візир очолював Велику Раду десяти – дуже важливий орган у системі управління. В епоху Нового царства візир очолював також усі збройні сили країни.

         Головний скарбник був високим державним сановником, який зберігав царську печатку. Насправді він відав не тільки державною скарбницею, але ще й державними складами, коморами, оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою – зерном, худобою, птицею, плодами та ін. Тому його ще називали “завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл.” Він скріплював царською печаткою всі державні документи, угоди, закони і був підзвітний фараону і візиру.

         Головний скарбник мав двох “скарбників фараона”, які допомагали йому: завідуючи каменоломнями, срібними і мідними рудниками. Вони відповідали за доставку будівельних матеріалів для царських робіт, виконували також функції військового і морського міністрів.

         Існувало ще багато інших високих сановників, були й напівофіційні титули й посади, наприклад “єдиний друг фараона”, ”фараонів знайомець” та ін.

         Далі йшли правителі номів – номархи, яких призначав фараон із

знатті. Вони наділялись великою владою на місцях – законодавчою,

виконавчою, судовою, військовою. В деякі періоди влада номархів настільки зростала, що вони оголошували себе самостійними правителями, засновували свої династії, воювали між собою з зовнішніми ворогами, будували собі піраміди, палаци, храми.

         На нижчих щаблях влаштовувався розгалужений чиновницький апарат з високорозвиненим письмовим діловодством, з численними секретарями, писцями з властивими для них формалізмом, бюрократизмом, тяганиною, хабарництво. Ці чиновники вели облік усього державного господарства, управляли царськими маєтками, рудниками, копальнями, стягували податки, доглядали за порядком, відали поліцією. На посаду писців і наглядачів мали доступ усі вільні люди.

         Для набуття певної професії, у тому числі чиновників, існували спеціальні школи. Спостерігалась навіть певна спадковість професій, яка не була примусовою. Для слухачів нижчих рангів і посад була відкрита дорога для підвищення по службі. “З розряду писців, наприклад, вийшло немало вищих сановників Єгипту”. [5]

         За свою службу чиновники отримували від фараона платню, здебільшого натурою. Вищим чиновникам за добру службу фараон надавав у користування або й дарував землі, рабів, худобу та ін.

         Важливе становище у державній службі займали жерці. Іноді навіть не було суворого розмежування між чиновниками і жерцями, оскільки жерців призначали на державні посади, а чиновники діставали сан жерців.

 

3.2.        Збройні сили.

В древньому і навіть частково в Середньому царствах Єгипет не мав регулярної армії тому, що вона створювалась на випадок проведення військових дій, це як правило були грабіжницькі набіги, метою яких було захоплення рабів, тварин та інших речей.

В державі не було професійної військової армії, були загони особистої

охорони фараона, його сім’ї, тобто царська гвардія. Існували ще нечисленні загони охорони внутрішнього порядку і кордонів. “У разі  необхідності скликали ополчення. Основну масу ополчення становили селяни й ремісники.”[6]

В ХVІІІ ст. до н.е. гіксоси в ході завоювання Єгипту приводять з собою коней, з того часу в єгипетській армії разом з піхотою появляється кіннота і бойові колісниці.”[7] Потім Єгипет мілітаризується, стає великою агресивною державою і небезпечною для сусідів. Створюється велика професійна армія, з’являються нові види зброї, колісниці. Також зростає  роль воїнів у державі, тому вони одержують додаткові пільги за, оплату, земельні ділянки, рабів. Отже, збільшується регулярна армія.

В епоху ХІХ династій (ХІІ ст. до н.е.) з’являються наймані війська, роль яких зростає. Стан воїнів стає все більш замкненим і професійним, який чинить вплив на державні справи. В епоху Нового царства армія виконує поліцейські функції.

3.3. Судові органи.

Судові органи не були відокремленні від владних чи адміністративних.

В Древньому царстві функції міського суду зосереджувались в основному  в общинних органах самоуправління, які вирішують суперечки по землі і воді, регулювали різні відносини в суспільному житті.

         Вищі службові особи в державі одночасно виступали як судді. “Головою судової влади вважався фараон, фактично суд над вищими чиновниками здійснював візир – джаті.”[8] Візир розглядав справи одноособово або як головуючий Ради десяти, яка виконувала судові і адміністративні функції.

         В епоху V династії виникає вищий судовий орган “палата шести“, яку

теж очолював візир. Вона здійснювала нагляд  над усім судочинством країни, розглядала важливі справи. До її складу входили вищі сановники держави, яких затверджував фараон. А в період Нового царства виникла судова “ колегія 30 суддів “, яка складалась із знатних громадян найбільших міст країни.

         В номах найвищу судову владу здійснював номарх, який розглядав справи самостійно або за участю сановників, урядовців.

         Умістах судочинство виконували правителі міст, в общинах – дрібні  місцеві справи і суперечки розглядали старости общин.

         Судочинство з цивільних і кримінальних справ було однаковим. Справу порушували за скаргою потерпілого, який підтримував звинувачення та просив суд винести певну міру покарання чи відшкодувати певну суму. Судочинство вели у письмовій формі. Своє рішення суддя не мусів умотивовувати. Він прикладав до чола особи , яка виграла процес, зображення бога істини і справедливості, що означало виграш справи. Щодо санкції то суд міг погодитись із тією, яку просив потерпілий або визначити іншу, на свій розсуд.

         В єгипетській державі існувало ще судочинство храмове, де жерці-ієрархи судили жерців і залежне селянство, що проживало в храмових маєтках. “Рішення жерця-оракула мавшого великий релігійний авторитет не могло бути оскаржене царським чиновником.”[9]

         В  Єгипті були своєрідні тюрми, які являли собою адміністративні і господарські поселення злочинців. Злочинці, раби-іноземці і інші виконували в тюрмах примусову роботу. Римський історик Марцелій згадує, що єгиптяни були дуже стійкими щодо перенесення тортур, болю. Про застосування  ордалій прямих згадок немає, хоча вони теж використовувалися.

         Доказами в судовому процесі були: власне признання, покарання

свідків, клятви, письмові документи, огляд місця події.

РОЗДІЛ  ІV. Джерела  та характерні риси права. 

 

4.1. Джерела   права.

Основними джерелами права в Єгипті були звичай та закон. Найдавніші закони  або збірники не збереглися, але про них згадують у своїх працях грецькі та римські історики. Так Діодор Сицілійський пише, що основоположником законодавства Єгипту був легендарний Менес – перший фараон першої династії, а його наступником був фараон Сазіхіс  та інші. Він видав закон, згідно з яким заборонялось брати у борг, якщо в заставу не давали мумію свого батька або свою власну мумію, яку не можна було хоронити поки родина не сплатить борг.

Згідно з законодавством Ремзеса ІІ було скеровано формування армії , встановлено кастову організацію суспільства і вдосконалено державний апарат.

У VІІІ ст. до н.е. з’явилась широка кодифікація Бокхора, яка складалася з 40 рулонів папірусу, проте до наших днів вона не  збереглася. Тут вперше було ліквідоване боргове рабство, селянам-общинникам дозволялось вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. До наших днів у фрагментах збереглися закони фараона Хоремхгеба, що стосуються кримінального права. Збереглися папіруси, пергаментні документи, глиняні таблички, фрагменти написів на каменях та інші  пам’ятники, де записано зміст деяких законів правових актів, судових протоколів тощо.

 

4.2. Право власності.

Основним багатством в Єгипті була земля і раби. Спочатку вся земля  в країні належала фараонові, однак з часом виникло декілька категорій земельних володінь, які мали різний правовий статус. Це були землі, які фараони передавали у безстрокове користування  храмам, служилій знаті, сільським громадам. На умовах служби землю одержували окремі жерці, урядовці, воїни. Землі передавали у користування разом з рабами,

залежними селянами.

Жерці разом з царськими чиновниками здійснювали управління храмовими землями. Храмові і царські збирачі податків стягували ренту – податок на користь храмові і цареві з селян, які працювали на цих землях. З ХІХ-ХХ династій жерці самі управляли  виділеними їм землями, без втручання державних урядовців.

Землею, закріпленою за селянськими общинами, управляли староста общин, царський урядовець і царський збирач податків.

У будь-який час фараон міг позбавити особу чи громадянина права володіння землею, якщо вони не виконували визначених державою обов’язків. Найтяжчим обов’язком була повинність громадських робіт – будівництво пірамід, храмів, палаців, іригаційних споруд.

З обігом часу земля стала предметом купівлі – продажу, дарування. У І тис. до н.е. агур землі продавали за 1 дебен ( 91 грам срібла), тоді як вартість раба – 20. У разі продажу землі повинності перед державою переходили до нових володільців. Процедура продажу була надто заформалізована.

Неорні землі, забудови, будинки фараон міг будь-кому подарувати і вони переходили у повну приватну власність без будь-яких зобов’язань з боку обдарованих.

Також рухомі речі – раби, худоба, інвентар, прикраси, якими фараон наділяв будь-кого ставали повною власністю даної особи, храму, громади.

У сільських громадах та у заможних людей існувало ще недоторкане культове майно, його передавали з покоління в покоління і воно не могло бути продане, віддане комусь, подароване.

 

4.3. Зобов’язальне право.

З розвитком торгівлі і обміну в Єгипті з’явились різні види зобов’язань, які набули певних правових норм. Договори протягом тривалого часу укладали у формі урочистої клятви, яку виголошували перед жерцем і урядовцем. Тільки з часу царювання фараона Бокхоріса договірне право