___________________________________________________________________________________________ 

 

 

так званих високих номів, по скільки ці землі можна було придбати в

приватну  власність.”[1]  

         Потреба великої кількості рабів зумовлює численні воєнні походи проти сусідів – африканців і азіатів. Нові завоювання включались до складу єгипетської держави.

         “На півдні країни піднімається рух за об’єднання Єгипту”.[2] На півночі центром об’єднання став Гераклеополіс, а на півдні – Фіви, які боролися за загально – єгипетське верховенство. “На перше місце виходить фінансовий ном, якому вдасться стати на чолі руху і успішного його завершення. Царі ХІ фінванської династії  кладуть початок новому періоду в історії Єгипту – періоду Середнього царства, коли Єгипет знову  став єдиною централізованою державою”.[3] В цей період розвитку Єгипет досягає високих продуктивних сил. Удосконалюються знаряддя праці і засоби виробництва, розвивається культура і мистецтво. На цей час припадає освоєння бронзи і виготовлення виробів з неї, тому “період розвитку Середнього царства перш за все характеризується проривом на металургійному фронті”.[4]  З’являється виробництво скла.

         “В часи середнього царства в районі Меридонова озера були проведені масштабні осушуючі іригаційні роботи і площа озера з 2000 км² зменшилась до 233 км². На звільнених територіях  не тільки зазеленіли паростки ячменю, але і були побудовані піраміди царів Самусерта ІІ і Аменем-Хета ІІІ”.[5]

         Відбуваються зміни в організації виробництва. Існують джерела про дрібні господарства, які оброблялись їх господарями і допоміжною працею рабів. В Єгипетських поселеннях  з’являються заможні “доми”, які включали

цілий колектив родичів.

         “Відбувається соціальне розшарування села: з’являються нові багачі – “сильні недзеси”, збагатілі общинники, які присвоюють общинні землі. Все це призводить до всенародного повстання в Єгипті у 1750 р. до н.е. Повсталі палили, руйнували палаци, храми, маєтки, вбивали експлуататорів, лихварів, наглядачів, чиновників, захоплювали і ділили землю, майно”.[6]

         Повстання, які тривали в Єгипті декілька років дуже потрясли державу, її суспільно-економічну й політичну систему.

         Особливістю економіки середнього царства являлось укріплення середніх господарств, відношення приватної власності, зв’язки з ринком, застосування рабської праці, певна незалежність. Царська власність ділиться на мілкі частини, які передаються в користування  землеробам з обов’язковою сплатою податків і виконання повинностей, як і в храмових господарствах. Всі “царські люди переписувались і розподілялись по професіях, після чого вони направлялись на роботу. в різні господарства, де вони і працювали. Такі працівники отримували заробітну плату або земельну ділянку за свою роботу.

         “Послабленням єгипетської держави”[7] скористалися азіатські кочівники – гіксоси і варвари. Так гіксоси в кінці XVIII ст. до н.е. захопили всю Дельту, а потім сформували правлячі єгипетські династії. Цар гіксосів Хіон  об’єднав не тільки Єгипкт, Синайський півострів, Палестину Сірійський степ, а й йому вдалося об’єднати на деякий час  Верхній та Нижній Єгипет. Проте після його смерті почався рух за звільнення країни

Розпад Єгипту.

         Заможна верхівка сільського суспільства починає багатіти, купуючи високі поля і широко застосовуючи працю рабів для їх обробітку.

         З’являються а селах поряд з рядовими общинниками і багаті, які

почали захоплювати общинні землі. “В селах зростає невдоволення широких

мас – розоряються землевласники, в країні спалахують повстання. Про повстання повідомляє. наприклад, відомий Лейденський папірус”.[8]

         Внутрішня боротьба почалась в Єгипті з азіатським племенем гіксосів. “Приблизно біля 1730 р. до н.е. велика частина Єгипту (західно-східна частина дельти) стала здобиччю цих воюючих племен, які правили майже

110 років”.[9] Нашестя гіксосів супроводжувалось знищенням іригаційних систем, будівель і міст, розвалюванням побудованого і гнітом населення.

Нове царство.

Боротьба з гігсосами призвела до посилення військової міцності держави. Єгиптяни вигнавши гегсосів захопили значні території Азії (Сирію, Палестину), які перебували під їх пануванням. В цей період Єгипет стає знову великою, могутньою державою з міцною владою фараонів. “Створюється розгалужений, міцний, централізований військово -бюрократичний апарат управління. Країною в той час правили ХVІІІ-ХХ династії”.[10] Знову відбуваються численні загарбницькі походи в Азію і Ефіопію, внаслідок чого зростає число рабів, зміцнюється й збільшується приватне рабовласництво. Рабів стало так багато тому вони продавались так дешево, що навіть єгипетська біднота: ремісники, селяни, пастухи мали по 3-4 раби. 

Єгипетська армія набуває нових якостей і сили. “Великого значення набувають загони найманців, на чолі яких стоять кадрові офіцери. Досить часто військові командири наділяються функціями цивільних чиновників”.[11]

З’явилися бойові колісниці, запряженні кіньми (до нашестя гігсонів єгиптяни коней не знали), бойові слони та інше. Єгипетська держава охоплює величезні території, простягаючись на 3200 км з півночі на південь. Проводиться корінна реорганізація армій, в тому числі вводиться нова

система набору в армію: призивається один воїн з 10 дорослих чоловіків.

Правителі номів, місцева знать повністю підпорядковані фараонам.

Небаченого розмаху набуває будівництво, розвивається архітектура,

наука, живопис. Столицею держави на той час були Фіви, де будують пишні споруди, храми, палаци, усипальниці. Головною метою фараонів було звільнитися від будь-якої залежності світської і духовної знаті. Рішучий крок у цьому напрямку зробив фараон ХVІІІ династії Аменхотеп ХІІІ (1419-1400 рр.), який проводить релігійну реформу. Внаслідок реформи “багатобожжя було замінене на віру одного бога Атона.”[12] Єдиним божеством Єгипту і всесвіту оголошується Атон - сонце, а фараон - його сином. Він прийняв нове ім’я – Ехнатон (“милий Антонові”). Отже, фараон теж був оголошений божеством, його відповідно вшановують, на його честь будують храми тощо.

Культ Атона відображає могутність сонця, великої сили природи і як такий він був без теологічних і міфічних будівель і символіки.”[13]

Реформу підтримав прошарок службової знатті і середній прошарок єгипетського суспільства, проти виступали жрецька і номова знать.

Було збудовано нову столицю Ахетатон за 300 км на північ від Фів,

яка стала величезним містом. “ Однак на 17-му році правління Ехнатон помер.”[14] Після смерті Ехнатона культ Атона був відмінений.

Новий фараон обережно реставрував стару систему. Була проведена

податкова реформа, яка регулювала збір з населення податків. Відбулися незначні зміни в армії. А вищим органом судової влади стало “присутність тридцяти”.

         У Єгипті посилюється натиск численних азіатських племен хетів, які в ХVІІ ст. н.е. утворили могутню державу, відібравши в Єгипту Фінікію, Сірію, Палестину. Тривалу боротьбу з хетами вели фараони ХІХ династії, особливо Ремзе ІІ (1317 – 1251 рр. до н.е.). Після довгої та впертої боротьби між Єгиптом і Хетською державою був укладений договір про припинення воєн і взаємодопомогу.

“З 1206 р. для Єгипту з початком правління ХХ династії настають тяжкі часи. Одні за одним йдуть на Єгипет чужоземці.”[15] В середині країни повстають раби, біднота. В єгипетській державі панує свавілля, корупція, хабарництво серед урядовців. Отже, знать і жерці багатіють, а простий люд дедалі зубожіє під тягарем непомірних податків і поборів. Царська влада поступово слабне і занепадає. Від Єгипту відокремились володіння в Азії.  Падає військова міць Єгипту тому, що в армію набирають все більше найманців.

У кінці Нового царства країна розпалася на дві частини. Під владу  фіванських жерців попали південь і Ефіопія, а на півночі ще зберігається влада фараонів.                                                                                               Пізнє царство. В період Пізнього царства було правління ХХІ династії. Це був час повільної загибелі Єгипетської держави - як результату загострення внутрішніх протиріч, так і постійного нашестя лівійських, ефіопських, ассирійських і перських завойовників. Під час правління ХХІІ династії фараонів Єгипет відновлює свою могутність .” До нас дійшли предмети із заліза часів ХХІІ династії, які були ще низької якості, так наприклад, залізне око, вставлене як цінний метал в золоту оправу.”[16]

 Потім на декілька десятиліть Єгипет захопили ефіопи, в VІІ ст. до н.е. ассирійці. Але після жорстокої боротьби, Єгипет відновив свою незалежність, однак дорогою ціною: країна, де постійно точилися війни, була дощенту зруйнована, населення її винищене.  Це сталося при фараонах ХХVІ династії, які доклали багато зусиль для зміцнення держави і досягли певних успіхів.

 

1.3. Загибель  держави.

В Єгипті проходили повстання рабів, які послаблювали центральну владу. В країні спостерігається цілеспрямованість окремих номів придбати самостійність, роздача пільг, які привели до розпаду Єгипту, як єдиної держави. Послабшала також військова сила Єгипту.

“Єгипетська держава перестала існувати після могутніх ударів завойовників. У 525 р. до н.е. перський цар Камбіз у битві при Пелузіумі розбив єгипетські війська і завоював Нове царство фараонів.”[17] Він започаткував ХХVІІ династію.

Отже, Єгипет остаточно втратив свою незалежність, внаслідок цього закінчується історія держави і права цієї держави. У 332 р. до н.е. Єгипет був завойований Олександром Македонським, а після його смерті опинився в руках греко - македонської династії Птоломеїв, заснованної полководцем

О. Македонського Птоломеєм Лагом. В 30-х р. до н.е. Єгипет стає римською провінцією, згодом увійшов до складу Візантії.  В VІІ ст. був завойований арабами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІ. Суспільний лад Єгипту.

 

2.1. Панівні верстви населення.

“Панівним класом у єгипетському суспільстві були жерці, цивільні і військові чиновники. Жерці ділились на групи відповідно до кількості культів. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, який керував усім персоналом, що служив даному богові. Особливий розряд складали царські жерці, які завідували культом царя-бога. Жерці не тільки відправляли релігійні культи, але й займали важливі посади у державі.”[18]

“З кінця ІІІ тисячоліття до н.е. жрецтво ставало спадковим. Був зроблений важливий крок в формуванні кастової організації.”[19]

Жерці в Єгипті мали величезний вплив. Єгиптяни вірили у загробне життя, в існування богів і були впевнені, що жерці зустрічаються з богами, передають їм прохання людей, а боги через жерців оголошують людям свою волю. Слово жерця вважали словом бога. Тому люди несли у храми подарунки, пожертви. До прикладу: “Головному храмові у місті Фівах належало понад 80 тис. рабів.” Щорічно у вигляді податків жерці одержали багато золота, срібла, голів рогатої великої  худоби, птиці та ін.

“Жерці звільнялись від усяких робіт на користь царя, від сплати будь-яких податей, від утримання царських гінців і інше.”[20]  Жерці нерідко мали великий, визначальний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави.

Їм часто належало вирішальне слово при обрані того чи іншого фараона, якщо у нього не було спадкоємців.

Значну роль відігравали в Єгипті писці, з яких виходили вищі чиновники і міська службова знать. “Жалування чиновники одержували натурою. Крупні чиновники одержували і земельні наділи, що передавались

у спадщину “.[21]

 Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила також

єгипетська аристократія, яка складалась з потомків родоплемінної знаті, вищих цивільних і військових чинів. Знать володіла величезними багатствами - палацами, землями, рабами, які постійно збільшувались за рахунок завоювань, пожалувань фараонів. Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів номів - номархів, усю вищу адміністрацію, військових командирів та інших. Єгипетська аристократія мала також великий вплив на вирішення державних питань.

Значний прошарок у  суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі та інші підприємці. Серед них були впливові люди, які володіли багатствами, землями, рабами. Навіть фараони не раз у них позичали значні суми грошей, золото та ін.

 

2.2. Селяни і ремісники.

         Селяни і ремісники являлись експлуатованою масою населення, хоча вони були людьми вільними. Сільська територіальна община керувалась особливою общинною радою, яка розглядала акти продажу, розглядала майнові суперечки. В кожній общині був свій староста, який підкорявся номарху. Залежність заможних  селян від загальної системи зрошення заважала заможним селянам, порвати з общиною.

         Переважна більшість селян володіла дрібними наділами, за користування яких сплачувався податок в царську казну (ренту – податок). Податки платились натурою. Крім сплати податків селяни повинні були відбувати роботи за наказом фараонів і номархів. “Селян крім того, змушували працювати на загальнодержавних роботах – на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладка доріг та ін”.[22]

            “Інші селяни, які були прикріплені до землі, що була пожалувана царем

храмам, сановнику або воїну, і повинні були крім плати на користь держави,