Етнополітична карта світу XXІ століття

На сучасному етапі навіть на територіях, де проживають росіяни, населення не є однорідним. Можна виділити принаймні три гілки російського народу (без урахування колонізованих ними територій Уралу, Сибіру та Далекого Сходу): слов’янське населення Прикавказзя (яке, у свою чергою, можна розділити на населення Кубані та Ставрополля), північне слов’янське населення та власне росіяни центральних районів. Цей розподіл, окрім етнічного, ґрунтується й на інших, можливо, ще важливіших чинниках, які стануть основою сепарації Північної Русі та Прикавказзя (див. далі).

Кубань. Прикавказька територія Російської Федерації, яка протягом усієї своєї історії цілковито відрізнялася від центральних районів країни. На початку нашої ери все Прикавказзя було заселене кавказькими народами. Пізніше воно досить активно, особливо після входження до складу Росії, заселялося слов’янами. Проте тут поряд з переселенцями з центральних районів Росії (власне росіян) в усі часи значний відсоток становили переселенці з України, а після виселення сюди Чорноморської Січі український елемент став домінуючим. Як наслідок, упродовж кількох століть Кубань вважалася етнічною українською територією. Підставою для цього є й те, що ще за часів Київської Русі тут був знаменитий Тмутараканський анклав — важливий торговельний центр і південно-східний форпост Русі-України.

Проте довготривале відчуження — як територіальне, так і політично-адміністративне — привело до виділення кубанців у специфічний протоетнос. Важливим іспитом для нього, що виявив його специфічність, самобутність та відрубність і від Росії, і від України, стали події після 1917 р., коли Кубань відмовилася входити до складу як України, так і Росії, проголосивши свою незалежність. Хоча вона і втратила її у збройній боротьбі з більшовиками, цей прецедент виявив етнічну зрілість та структурованість кубанців. Отже, можна говорити, що на основі українського етнічного елементу та частково російського та кавказького, у зв’язку з географічною відокремленістю як від українців (Азовське та Чорне моря), так і від росіян (донські та калмицькі землі), на Кубані утворився самобутній слов’янський етнос. Особливу роль в етнічному розвитку кубанців відіграла їх власна військово-політична козацька еліта, яка протягом усієї історії боролася за свої права, в тому числі й за політичний суверенітет над Кубанню. Навіть радянська влада не змогла викорінити цей самостійницький дух козацтва, що призвело вже до теперішніх конфліктів між Москвою та Кубанню. Цю сучасну політичну та економічну конкуренцію доповнює активний розвиток кубанських традицій: козацьке військо, культура кубанців. Крім того, оскільки Кубань знаходиться неподалік такого центру сепарації, як Кавказ, припускаємо, що самостійницький рух на Кубані буде все більше посилюватися. Отже, з дальшим загостренням етнічної, економічної та політичної кризи в Росії можна прогнозувати відділення Кубані від Москви та створення власної держави, яка, ймовірно, стане лідером усього кавказького регіону завдяки своєму географічному розташуванню, економічному розвитку та сильній політичній еліті. Крім того, це державно-політичне утворення, очевидно, стане близьким і надійним союзником України, забезпечуючи український та й узагалі європейський вплив не лише на Кавказ, але й значною мірою на Малу Азію та Закавказзя.

Ставрополля. Ще одна прикавказька територія Російської Федерації, де в чому подібна до Кубані, проте в етнічному плані не така специфічна, як остання. Ставрополля переважно заселене росіянами, але є значний відсоток вихідців з України. І хоча тут етнічна відмінність від Центральної Росії невелика, географічна відокремленість від Москви (Кубань та Калмикія) зумовлює окремішність Ставрополля та зближення його з Кубанню та іншими національними кавказькими територіями. Ставропольському краєві немає жодного сенсу бути форпостом занепадаючої імперії в Кавказькому регіоні, а мирне співіснування з кавказькими народами значно пріоритетніше від збройного протистояння задля чужих інтересів. Військовий досвід населення краю та політична значущість сприятимуть самодостатності Ставрополля. Отже, можна прогнозувати, що у зв’язку з від’єднанням прикавказьких і кавказьких територій, будучи територіально майже відрізаним від Центральної Росії, Ставрополь приєднається до сепараційної політики своїх кавказьких сусідів, щоб вчасно відмежуватися від гинучої імперії та не допустити конфліктів на своїй території. А з відділенням від Москви уральських, сибірських та далекосхідних територій питання про самостійне Ставрополля буде автоматично вирішене.

Отже, прогнозується виникнення нового етнодержавного утворення — Ставрополля.

Північна Росія (Північна Русь).

Сепарація цього регіону буде наслідком практично повного розпаду сучасної Російської Федерації. Відділення Півночі Європейської Росії спричинено кількома важливими чинниками, які додадуться до глибокої кризи в країні.

І с т о р и ч н о - д е р ж а в н и ц ь к и й   ч и н н и к. Північна Росія виступає як продовжувач традицій Новгородської землі, яку лише силою було приєднано до Московського царства. Новгородська сепарація була великою проблемою на початках творення Росії. Побудова на цих землях Санкт-Петербурга як нової столиці вгамувала ці настрої, оскільки населення цього регіону вже не було далекою провінцією. Але тут на перший план вийшло протистояння двох столиць — нової та старої, в яких завжди формувалися свої владні та економічні еліти. Отже, на давнє розділення Росії на Московію та Новгородську землю наклалося нове протиборство між двома центрами — Москвою та Санкт-Петербургом.

С о ц і а л ь н о - п о л і т и ч н и й   ч и н н и к. За політичною орієнтацією населення Санкт-Петербурга докорінно відрізняється від Москви та Центральної Росії. Тут значно менше популярні комуністи і зовсім не популярний шовіністичний російський націоналізм. Зате найпопулярнішою є найцивілізованіша й найдемократичніша з впливових російських політичних сил — об’єднання «Яблоко». Більше того, на останніх виборах до міської думи у Санкт-Петербурзі перемогло суто місцеве політичне об’єднання, що відкололося від блоку «Яблоко». На відміну від традиційно «купеческой» Москви в Санкт-Петербурзі найавторитетнішою силою є інтелігенція. За сприйняттям Європи Санкт-Петербург значно ближчий до сусідніх балтійських держав, ніж до Москви. Причому демократизм і європейська орієнтація Санкт-Петербурга не є особливістю теперішнього часу. Це було характерним для міста від самого початку його заснування. Цим відзначався й історичний попередник Санкт-Петербурга — Великий Новгород.

Е к о н о м і ч н и й   ч и н н и к. У наш час північноєвропейська частина Росії в економічному плані розвиненіша, ніж центральна, що й проявляється в стереотипах соціальної поведінки (зокрема, на Півночі меншу підтримку мають радикальні політичні сили). В умовах великої економічної кризи, яка поки що ще не досягнула апогею, на розвиненішій і працьовитішій (на відміну від Москви, яка фактично стала містом-паразитом) Півночі виникне ще й економічна сепарація (вимоги суверенітету над власними ресурсами та виробництвом, контролю над податковою системою в регіоні). Однією з перших ознак цього кілька років тому стала ідея (яку досить наполегливо обстоювало місцеве керівництво) надання Санкт-Петербургу разом з Ленінградською областю статусу республіки.

Е т н і ч н и й  ч и н н и к. Більша частина земель сучасної центральноєвро­пейської частини Росії ще на початку першого тисячоліття н. е. була заселена неслов’янським населенням й колонізована слов’янами пізніше. Прийшлі слов’яни спочатку змішалися з тамтешнім населенням фіно-угорської групи (поволзькі народи), а пізніше зазнали значного тюркського впливу. Отже, можна говорити, що населення Центральної Росії генетично є сплавом поволзьких, тюркських та слов’янських народів. А землі північної частини Росії були заселені слов’янами ще на початку нашої ери, корінні народи уральської сім’ї були нечисленними, а відсутність значних міграцій перешкоджала інтенсивному змішуванню. Контакти із Скандинавією (варязький вплив) ще більше відмежували їх від населення Центральної Росії. Для населення російської Півночі характерне розвинене регіональне самоусвідомлення (новгородці, псковичі, вологодці). Більше того, аж до минулого століття в багатьох селах Псковщини та Новгородщини розмовляли зовсім відмінною від російської північноруською мовою. Це справді був не діалект, а повноцінна писемна мова, яку російський царизм знищував усіма засобами. На жаль, на відміну від української мови, яка також зазнала подібних репресій, північноруська мова тоді не змогла вистояти — непохитних, але менш чисельних її прихильників знищили фізично.

Ч и н н и к  м е н т а л ь н о с т і. Населення Московії за ментальністю близь­ке до азійських країн. Для нього характерні значні прояви шовінізму, національної нетерпимості. В Московії завжди існував одноосібний, диктаторський спосіб управління державою. Ментальність північних слов’ян зовсім інша: несприйняття шовінізму, толерантність, зацікавлення виключно своїми проблемами. На відміну від Центру, деспотія там ніколи не мала підтримки, була у шані думка старшого і поважнішого, що й відобразилося у способі управління (наприклад, боярська республіка в Новгороді). Отже, можна говорити, що ментальність північних росіян близька до європейської, а центральних — до азійської.

В і й с ь к о в и й   ч и н н и к. Цілком можливо, що незабаром на перший план вийде проблема проходження військової служби чоловіками з півночі європейської частини Росії. Вже сучасні події показують, що розпад країни не всюди відбуватиметься мирним шляхом (війна в Чечні). Населення буде активно виступати проти загибелі військовослужбовців з півночі в нових «гарячих точках». Це прагнення буде змушена підтримати й еліта регіону, добиваючись, щоб її громадяни служили виключно на півночі, що дозволить вже їй самій контролювати армію на своїй території. Пригадаймо, що цей чинник в Україні використовувався як один із найсильніших доказів у боротьбі за незалежність країни.

З о в н і ш н і й  ч и н н и к. Майже всі європейські країни зацікавлені в роз­поділі європейської частини Росії, оскільки велика напівазійська держава з імперськими амбіціями завжди може бути загрозою для демократичних національних держав. Першою необхідною передумовою для унеможливлення відродження Московської імперії є незалежна Україна. Проте ця умова не є достатньою. Для встановлення стійкої рівноваги й стабільності на сході Європи не повинно бути держави, яка простягає свої володіння «від моря й до моря». Тому достатньою умовою остаточної втрати Москвою імперських амбіції є встановлення (а якщо зазирнути глибше в історію, то відновлення) незалежності Північної Русі. Ця країна стане невід’ємною частиною демократичної Європи, буде вагомою противагою як Московії, так і Німеччині. Тому природними її союзниками будуть країни Північної Європи і Балтії, Польща й особливо Україна.

Отже, ці чинники та глибока економічна, політична та етнічна криза в Росії, найімовірніше, призведуть до поділу європейської частини етнічної території росіян на Північну Русь та Московію. За останньою, напевне, і збережеться назва «Росія».

Межі.

Кубань — сучасний Краснодарський край Російської Федерації без територій, заселених адигейцями (Республіка Адигея). Столиця — місто Краснодар.

Ставрополля — сучасний Ставропольський край Російської Федерації. Столиця — місто Ставрополь.

Північна Русь — сучасні Мурманська, Архангельська, Вологодська, Ленінградська, Новгородська, Псковська області Російської Федерації та Республіка Карелія. Столиця — місто Санкт-Петербург. З огляду на географічне розташування та, частково, етнічний склад можна допустити можливість приєднання до Північної Русі Тверської, Ярославської та Костромської областей. Проте існування сильних зв’язків цих областей з Москвою робить цей варіант малоймовірним.

Росія (Московія) — сучасні Московська, Тверська, Костромська, Кіровська, Володимирська, Івановська, Нижньо-Новгородська, Ярославська, Смоленська, Калузька, Рязанська, Тульська, Брянська, Орловська, Липецька, Тамбовська, Курська, Бєлгородська, Воронезька, Волгоградська, Ростовська, Ульяновська, Саратовська, Астраханська, Пензенська та Самарська області Російської Федерації. Столиця — сучасний центр метрополії місто Москва. Варіанти приєднання до України частин Брянської, Курської, Воронезької та Ростовської областей, які історично є етнічними українськими землями, оцінено під час розгляду України й визнано малоймовірними. Аналогічно недостатню вірогідність мають варіанти приєднання до Білорусі її етнічних територій в Брянській та Смоленській областях. Вартий уваги варіант сепарації Донщини та Південного Поволжя (Ростовська, Саратовська, Волгоградська й Астраханська області). Проте за ментальністю та етнічним складом їхнє населення близьке до іншого населення Московії, ці території не мають спільного досить сильного центру, всебічні зв’язки з Москвою досить стійкі. Тому їх сепарація можлива лише під час швидкого катастрофічного розвалу Росії, який малоймовірний. Проте і в цьому разі сепарація не була б стійкою й незворотною. Обґрунтування сепарації від Росії інших областей подано при розгляді відповідних регіонів.

За типом 1 розглядається більша частина азійської частини Російської Федерації — вся територія, крім Південного Сибіру (за винятком Бурятії, Туви та Хакасії) і Далекого Сходу, які належать до типу 3.

ПІВНІЧНІ ЕТНІЧНІ ТЕРИТОРІЇ АЗІЙСЬКОЇ ЧАСТИНИ РОСІЇ