Етнополітична карта світу XXІ століття

Після короткого історичного екскурсу звернімося до аналізу етнічної та територіальної ситуації в країні. На перший погляд, тут нічого аналізувати, адже скрізь говориться про єдину американську націю «вільних людей» і, незважаючи на федеративний устрій, це — одна з країн, де внутрішньополітична ситуація є найстабільнішою. Проте чи має це твердження рацію?

Американська нація почала формуватися у кінці XVІІ століття. На початках її основу складали англійці, ірландці, валійці та шотландці, які згодом змішалися з голландцями (після передачі Англії Нового Амстердаму — Нью-Йорка), німцями, французами, данцями та іншими. Власне, англійці й принесли в колонії свою мову, особливості способу життя та культури. Проте єдиною етнічною спільнотою населення англійських володінь у Північній Америці насправді так і не стало. Існували різні колонії, які були роз’єднані як політично, так і етнічно (у Нью-Йорку була велика голландська громада, в Пенсільванії — німецька, у Північній і Південній Кароліні —громада французьких гугенотів). З часом етнічні відмінності, зумовлені різним складом прибулого населення, у більшості штатів згладилися. Проте зростали регіональні відмінності. Нова Англія (Північ) і Південь розвивалися зовсім різними шляхами — вільне підприємництво і фермерство Півночі та плантаційне господарство Півдня, де процвітало рабство. Недаремно економічне та суто людське протистояння північних «янкі» та південних «джентльменів» призвело до тимчасового розпаду країни і громадянської війни. Незважаючи на те, що Сполучені Штати було знову об’єднано, протистояння збереглося надовго. А прецедент створення незалежної південної Конфедерації ще довго впливав на політику США. Разом із завоюванням чи придбанням нових земель у Сполучених Штатах посилювалися регіональні відмінності. Французька Луїзіана, колишні мексиканські землі внесли значний «чужий» компонент у переважаючу англосаксонську культуру США. З часом цей вплив посилився. Приозерні штати активно заселялися неанглійським європейським населенням. Маючи історичний ґрунт, багато іспаномовних мексиканців переселялося на свою колишню територію в південно-західні штати. До того ж у деяких регіонах сформувалося специфічне англомовне населення, яке значно відрізняється від приатлантичних американців.

Передусім, специфічною територією з яскраво вираженою регіональною ментальністю й усвідомленням власних окремих інтересів є Техас, який має певний досвід незалежності. Далі за рівнем прояву регіональної специфіки йде населення штатів, за якими збереглася колишня назва «Захід». Власне, якщо й існує американський етнос, то ним є населення цього регіону, стиль життя якого поєднав культуру та досвід перших європейських переселенців з традиціями та світосприйняттям корінного індіанського населення. В цих штатах нині триває досить активний процес «укорінення» людей на землі, тобто люди намагаються знайти історичні підстави для проживання на цій території. Переселенська американська традиція вже не в моді. Жителі внутрішньої північно-західної частини США та гірських штатів у районі Скелястих гір дедалі більше ідентифікують себе як спадкоємців колишнього індіанського населення цих земель. Якщо на початку ХХ століття існувала загроза цілковитого зникнення індіанців як етнічної сукупності, то в наш час вже більше мільйона американців Заходу вважають себе індіанцями, а близько десяти мільйонів стверджують, що в них тече індіанська кров. У цих штатах престижно знаходити пращурів серед індіанців, це надає великого авторитету. Можна припустити, що на колишньому американському Дикому Заході людей, які «знайшли» свої індіанські корені, з часом буде все більше. Тим самим ці штати будуть все більше відособлюватися від приатлантичних та приозерних штатів, де панує культура «переселенців».

Отже, всередині Сполучених Штатів поглиблюються етнічні та культурні відмінності. Вони все більше ставлять під сумнів твердження про єдину американську націю. Через великі розміри країни й різноманітність географічних умов переселенці з Англії на Тихоокеанському узбережжі США стали зовсім відмінними від переселенців з Англії на Атлантичному узбережжі.

Намагаючись об’єднати різношерсте населення своєї країни і посилити внутрішню стійкість, уряд Сполучених Штатів протягом тривалого часу провадив політику ізоляціонізму. Проте така велика країна з розвинутою економікою довго не могла бути ізольованою від планетарних політичних подій. І Сполучені Штати на початку ХХ століття увірвалися у світову політику з наміром ще більше розвинути свою економіку за рахунок інших країн. Проте цей прорив на світову арену не був результатом завершення консолідації «американської нації». Просто було знайдено нову мету, яка повинна була згуртувати все населення Штатів. Цей процес боротьби за перетворення США в найпотужнішу світову державу став незворотним. Країна, яка більше століття стримувала свій величезний потенціал, з великою швидкістю вирвалася на світову арену. Отримавши колосальні прибутки від двох світових війн, США по праву стала «супердержавою» світу. Проте для такого типу держав, які найбільше розвиваються під час війн чи значних військово-політичних протистоянь, для постійного прогресу і підтримки загальнодержавної мети завжди потрібний «ворог». І чим сильніший ворог, тим більше країна мобілізується і, відповідно, більше розвивається в усіх сферах. Це закономірно, оскільки Сполучені Штати формувалися як держава і збільшували свою територію в напруженій боротьбі з Англією, корінним населенням — індіанцями, з Мексикою. І лише сильний ворог міг об’єднати населення такої різнорідної за всіма параметрами території, як США. Таким чином у країни з’являлися все нові вороги — Німеччина, Японія, Радянський Союз, і всі вони в той чи інший спосіб були переможені. У наш час Сполучені Штати продовжують залишатися державою-лідером. Проте синдром пошуку ворога залишився. Росія втягнута у власні внутрішні проблеми і навряд чи зможе з ними впоратися. Відтак вона вже не може реально претендувати на роль конкурента Штатів. Щодо економічно розвинених країн, то вони можуть конкурувати зі Сполученими Штатами лише в економічній сфері, але аж ніяк не в політичній чи військовій. Проте США все ж намагаються знайти нових ворогів. Тепер найбільшим з них є Ірак, якого Штати вперто не хочуть остаточно перемагати, позаяк не знайдено нового противника — настільки ж негативного, наскільки й сильного (чи замкнутого, про силу якого можна створити міф).

Важливою особливістю є те, що США «вибирають» ворогів здебільшого серед країн, де сильне авторитарне правління, що на певний час змогло об’єднати в одній державі різні, нерідко ворожі етноси. Проте більшість експертів визнає, що справжніми американськими конкурентами є демократичні країни, які завдяки своєму устрою, рівню культури, успішній економічній політиці в післявоєнний час досягли сильних позицій на світовій політичній арені. Більшість з цих країн (переважно європейських) мають усі можливості реально змагатися зі Сполученими Штатами як у політиці, так і в економіці. Проте навряд чи протистояння США —європейські держави набуде масштабів всебічного конфлікту. Швидше за все, це буде боротьба за сфери економічного впливу та право регулювати політичні та військові процеси в тих чи інших регіонах світу. Для більшості країн буде вигіднішим протекторат європейських країн — з їхньою поміркованістю, аніж американська дипломатія сили.

Таким чином, імовірним є варіант, коли Сполучені Штати розправляться зі своїми авторитарними ворогами, а решта країн шукатимуть підтримки у Європи. Тоді США опиняться на перехресті. Постане питання щодо напряму дальшого розвитку: чи розв’язати вже справжнє протиборство з європейськими країнами, чи припинити свої акції пошуку та знищення «ворогів миру і спокою на планеті». Кожен з цих варіантів призведе до дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Штатах. США не зможуть поводитися з європейськими країнами, як з Іраком, зображаючи із себе рятівника людства, а проявлять себе вже як звичайний агресор. Але такий прояв навряд чи буде позитивно сприйнятий американським населенням, вихованим на демократичних традиціях і звиклим до майже месіанської ролі своєї держави. Отже, найімовірнішою є ситуація, коли Сполучені Штати позбудуться своїх ворогів, а конфлікт зі справді сильним противником може призвести до небажаних наслідків для всіх його можливих учасників. Незалежно від того, наскільки активними будуть спроби вступити в таке протистояння, американці зрозуміють, що більша частина податків громадян іде не на розвиток соціальних, медичних, освітніх програм, що декларується всіма останніми американськими президентами, а на маніакальну «битву з вітряками». Услід за громадянами це зрозуміють і регіональні еліти. Для чого віддавати Вашинґтону гроші штату для фінансування багаточисельних федеральних спецслужб чи військових розробок, коли для цього немає серйозної причини? Розпочнеться боротьба за більшу фінансову незалежність окремих штатів, а це буде першим кроком на шляху до політичної сепарації.

Проте втрата геополітичної мети розвитку Сполучених Штатів як наддержави та спровокована цим фінансова сепарація регіонів — далеко не єдина причина імовірного розпаду США. У сполучених штатах діють майже всі чинники нестабільності та сепарації, які існують в інших поліетнічних країнах. втрата геополітичної мети лише дасть поштовх для активного прояву інших чинників і початку процесу сепарації регіонів. Одним зі специфічних для США чинників є крах фінансової піраміди, створеної американським доларом як світовою валютою, — такий крах рано чи пізно буде неминучим. Найбільший світовий боржник, яким натепер є держава США, закономірно перетвориться у найбільшого в світі банкрута. Можна припустити, що США є водночас найстабільнішою (на цей час) і найнестабільнішою (в майбутньому, що може настати навіть невдовзі) державою у світі, і будь-який поштовх може перевести цю нестабільність з перспективної в реальну.

Отже, прогнозується сепарація різних територій Сполучених Штатів. Незважаючи на значну автономність теперішніх штатів, сепарувати, найвірогідніше, будуть не окремі штати (за деякими винятками), а групи штатів, тобто регіони. Отже, прогнозується виділення таких описаних нижче державних утворень на території сучасних Сполучених Штатів Америки.

Техас. Сепараційні настрої в цьому американському штаті не зникали від часу втрати ним незалежності та приєднання до Сполучених Штатів. На сьогодні люди, які виступають за незалежність штату, сприймаються у Вашинґтоні не інакше як диваки чи терористи. Проте коли вони дістануть підтримку від потужних техаських бізнесових і нафтових угруповань, ставлення до них зміниться. Тому поштовхом до політичної сепарації штату, найімовірніше, стане не досвід державності Техасу та відчуття техасцями своєї відокремленості від решти населення США, а економічна боротьба штату з центром, що може набути великого розмаху з приходом до влади президента, не надто лояльного до техаської економічної еліти. Саме представники бізнесової, особливо нафтової, еліти штату зможуть розпочати його реальну сепарацію. Опинившись перед загрозою втрати значної частини свого прибутку, техаська економічна еліта згадає, що Техас є найбільш націоналістичним і сепараційним штатом, і зрозуміє, що вигідніше бути економічною елітою окремої держави зі всією повнотою влади, аніж провінційними магнатами, яких намагається обібрати центр. Коли ж політичні сепаратисти отримають моральну та матеріальну підтримку від економічної еліти штату, вони стануть вже не терористами, а борцями за незалежність Техасу. Проте навряд чи нове політичне утворення Техас залишиться в межах сучасного штату. Прогнозується відокремлення від нього південних районів уздовж ріки Ріо-Ґранде, заселених переважно мексиканцями й індіанцями.

Оклахома. Цей сучасний американський штат ще з часів завоювання європейцями «Дикого Заходу» вважався індіанською територією. Власне, сюди й переселяли рештки індіанців, які вижили після такого завоювання. Довший час тут майже не було європейського населення, а з індіанцями підписали дуже важливий документ, який гарантував їм цю землю, «доки світять сонце і зорі». Хоча з часом в Оклахомі оселилося багато європейців, але й сьогодні це найбільш індіанський штат у країні (частка чисто індіанського населення — 20-30 відсотків). Згаданий документ надає індіанцям змогу у будь-який момент заявити про свої права на цей штат. Індіанці Оклахоми не тільки наполягають на відродженні «індіанства» у своєму штаті, а й підсилюють його («індіанство») у всіх західних та центральних штатах, де вже зараз цей рух набув значного розмаху. Власне, виділення індіанського політичного утворення дасть поштовх і до сепарації усього американського Заходу.

Нова Мексика. Прогнозується приєднання цієї території до Північної Мексики. Більша частина колишньої мексиканської території, яку внаслідок американо-мексиканської війни було приєднано до США (сучасні штати Нью-Мексико, Арізона, Каліфорнія, Колорадо, Техас), активно колонізувалася англомовним населенням, там майже повністю було витіснено мексиканський культурний і мовний вплив. На деяких з цих територій навіть сформувалися власні протоетноси (північ Техасу). Проте на значній частині колишніх мексиканських земель викорінити мексиканський вплив не вдалося. Тому тепер, коли багато мексиканців легально чи нелегально поселяються у США, більшість з них осідає на землях, де є пласт зі «старих мексиканців» — тих, що вже давно переселилися з Мексики, чи тих, чиї предки проживають на цих територіях ще з часу відторгнення їх від Мексики і які не втратили своєї національної ідентичності. Отже, мексиканське населення повторно колонізує свої давні землі, передовсім території штату Нью-Мексико та південно-західних районів Техасу. Там у найближчому майбутньому мексиканці можуть стати абсолютною більшістю. А з часом, коли Сполучені Штати охопить велика політична, економічна та етнічна криза, американські «латинос» (назва вихідців з Латинської Америки, насамперед Мексики, які проживають у США) можуть виступити за відокремлення від США тих своїх історичних територій, де вони становлять більшість. Проте варіант приєднання американських латинос до збанкрутілої Мексики, яка обтяжена багатьма внутрішніми економічними, політичними та етнічними проблемами і до того ж повністю залежна від Сполучених Штатів, є малоймовірним, оскільки разом з Мексикою можна впасти у ще глибшу кризу. Створення ж незалежної держави американських латинос також малоймовірне, позаяк етнічно вони не відрізняються від населення прикордонних північних мексиканських провінцій, з якими дуже тісно пов’язані (наприклад, майже кожне досить велике американське місто на річці Ріо-Ґранде має місто-супутник на мексиканському березі). Тому найвірогіднішим є варіант, коли території латинос приєднаються до нового державного утворення в Північній Мексиці (Монтеррей), яке в економічному та політичному плані буде значно сильнішим від сучасної Мексики і зможе реально претендувати на американські території.