___________________________________________________________________________________________ 

 

 

Українське Різдво-Коляда — це Свято Різдва Світа і хвали Господу-Творцю. В Святах Коляди й Щедрого Вечера є основні складові Староукраїнської культури й реліґії — і на ідеольогії цих Свят стоять інші згадані свята, містерії й реліґійні обряди...

Святий Вечір є по думці народу містичною добою Різдва Світа, коли-то і людина народилась. Думка про присутність Господа на Святій Вечері горує понад усіми іншими. Є оця Тайна Вечеря найбільшою реліґійною дією Українського Різдва.

 

Коляда й Щедрий Вечер — як самостійні Староукраїнські свята, що тривають досі від непам’ятних часів у виді людових Святочних обрядів та містерій, — мають свій особливий вислів у Святочних піснях: Колядках та Щедрівках. Дають оці Святочні пісні найправдивіший і найповніший образ Сароукраїнської реліґійної ідеольоґії та висвітлюють дійсний зміст Свят Коляди й Щедрого Вечера. Що більше — вони приявляють і найбільше первісну Українську культуру й реліґію і, судячи по ріжним признакам, автохтонну Українську.

 

Проблема Святоріздвяного Українського Дідуха.

 

Перша містерія Святого Вечора: Господар вносить Дідуха-Діда.

Коли дають попереджувальний знак про появу Зірки, вносить до хати хлопчина, звичайно синок Господаря, або пастух від худоби, в’язку сіна („отавки“) та в’язку соломи. Сіном устелюється стіл (скриню) і землю під столом, — по хаті стелять солому. Господар вносить Дідуха або Діда, тобто Святочний сніп пшениці, або, — якби того не було, — сніп жита чи іншого збіжжя; вітає всіх домашніх з Святим Вечером і Різдвом — і ставить Дідуха на „покутті“, на почеснім місці, підстеливши сіна.

 

Оцією першою містерією Святого Вечера зазначується святочність хвилі і почин Свята.

Господар, що має через усі Свята долю духовника, сповняє цією містерією першу святочну культово-реліґійну дію і показує реліґійні почування усієї рідні.

Хлопчина, що вносив сіно й солому, є його духовним послушником.

 

Дідух як Предок народу, культурний Лицар. Злиття з поняттям Найвищого Єства.

Належить тут конечно порушити проблему Святоріздвяного Українського Дідуха та її остаточно розв’язати, хоча досі була полишувана етнольоґами без розв’язки.

А мітична постать Дідуха приявлює в Святій Вечері зовсім ясну ідею: всякі сумніви про значення цієї постаті ухилюють Колядки, що символічними образками в ріжних відмінах оспівують те, що не доповіли обряди Святого Вечера .

 

Дідух — це безперечно Прадід, перший предок народу (Ahnherr), сама назва про те свідчить. В народних традиціях цілого світа це постать окружена напів-мітольоґічним, напів-божим німбом. У багатьох народів пракультурного округа — це об’єкт реліґійного шанування. Мітольоґічним символом Прадіда є у пракультурних і первісних народів — майже загально — Місяць; подекуди лиш є шанування Прадіда спрямоване соняшно. Як предок народу жиє в традиції народній в мітичній постаті культурного лицаря (Kulturheros), що передав народові перші культурні здобутки і навчив користуватись ними.

Для того його мало що не боготворять і дійсно: у багатьох народів природи його постать злялася з поняттям Найвищого Єства, Творця і Добродія Світа.

 

Мітична постать Дідуха: Господь, Господар, Предок, Місяць.

В традиції Українського народу має мітична постать Дідуха ріжноманітне значення:

• це найперший і все живий Предок народу;
  
• раз виступає Господь в його постаті,
  
• іншим разом виступає Прадід як Первісний ідеальний господар,
  
• а знов іншим разом як мітольоґічна поява Місяця.

Таким оспівують його Колядки.

Незрівнянним багацтвом Колядкових образців Прадіда, а заразом прямотою думки й первісністю мітольоґічних образців ріжниться оця Українська ідеальна постать від світових хворобливо вибуялих витворів Прадіда.

 

Дідух як Батько Первісної Астральної рідні. Його святість.

Та найбільше ориґінальною є ідея Різдвяного Дідуха у тім, що він є символом не самого одинокого попередка народу, але Батька Первісної рідні, яка в традиції Різдвяній в цілості виступає.

Вже на Святім Вечері мають Господар, Господиня й їх Дитина (або Діти) ідеальні долі — неначе світлина Першої рідні — як служивці Святочних містерій; за таких ідеальних уважають їх Співці-колядники, коли вітаючи їх своїми Колядками, підносять їх та величають зарівно з ідеальною праріднею. Це вказує кожна Колядка.

Але ще красше та виразніше ідеалізують Колядки Первісну прарідню, величаючи її як первосвітну Небесну появу в Астральній подобі.

 

Відкладаючи Колядки про самого Прадіда до окремого розділу, задля ідейного багацтва образців, що його зображують і достарчують мотивів до розвідок на окремі теми, наведу зараз Колядки про Прарідню на доказ актуальности тут розвідки про Прадіда взагалі.

 

Тимчасом на підставі зроблених повище завваг хочу освітлити постать Дідуха, який, — поминувши його сімейну долю в Первісній рідні, — являється на Святім Вечері окружений особистим німбом.

 

Дідух як Коляда-Різдво. Жертви Богові. З’єднання ідеї Прадіда з Найвищим Єством.

Самі формальності з внесенням до хати Дідуха (снопа пшениці), само оповіщення рівночасно Святого Вечера вказують, що Дідух — це таємна мітична постать.

 

Господар, вступаючи в хату, каже:

 

Святий Вечер! Здоровлю вас з Різдвом Святим! (або: з Колядою!).

 

Завважити належить, що Дідуха називають також Колядою, а Коляда — це синонім Різдва, отже з входом Дідух зачинаються таїнниці Різдва. Дідуха ставить Господар на покутті, на почеснім місці, а хлопець підстелює під Дідуха сіно. Опісля, коли Господиня зачинає вносити Вечерю, ставить на сіно й на солому, попри Дідуха, Хліб та Кутю, тобто варену пшеницю з медом і маком.

З усякою певністю можна ствердити, що в цім обряді, а зокрема в ставленні Хліба й Куті біля Дідуха нема шанування Прадіда як померлого, ані його угощення. Це є акт жертви, але не померлим, лиш Богові, зовсім подібна до інших жертв, приношених Богові на Свят-Вечір. Про них буде окрема розвідка понижче.

 

До Дідуха відносяться з пієтизмом як до Предка роду та народу; але його вважають за невмирущого, вічно живучого (тому його символом є Місяць, що все відновлюється, хоч на час загибає). Він є прошеним і жданим гостем Свят-Вечера на великім родиннім та народнім Зборі. Він первородний з народу, бувший свідок і приємець перших дарів Божих — у Почині Світа. То він повинен завитати між зібрану рідню, розрадувану дарами Свят Вечора. Його не бояться, але тішаться уявленим його приходом.

 

Тож не культ померлих ані жертва померлим є в поставленні Хліба й Куті перед Дідухом, але очевидний вираз миттєвого з’єднання ідеї Прадіда з Найвищим Єством. Про розвиток ідеї Дідуха в понятті Найвищого Єства і про впливи на цей розвиток буде ще пару слів понижче.

 

Що Українська традиція держиться первісної ідеї Дідуха, цебто його як предка і культуроносця, свідчать всякі обрядові подробиці.

Так ось — Господар вітаючи домашніх з приносом Дідуха, вітає їх з Різдвом, з Колядою; і самого Дідуха зве нарід Колядою, т. є. Різдвом. Покликуюся на те, що було вже сказане вище (Ідея „Різдва“ і культурні Лицарі) про змішання ідеї Різдва як приносця тих дібр, що ними тішиться нарід на Свят-Вечір, з культуроприносцем-лицарем, якого символом є Прадід.

Так, що Різдво-Коляда стається саме мітольоґічною постаттю. Не даром також є обряд на Свят-Вечір, що на Дідуха кладуть плуг або борону, а під стіл на сіно й солому кидають всяке дрібне господарське знадіб’я з заліза. Сіно на столі й солому, розкинену під столом та по хаті, називає нарід також Дідухом — і в його честь як приносця перших здобутків рільничих та культурних, як ось виробів з заліза, кладуть їх на нього. Очевидно, що залізо належить до пізніших культурних здобутків, але цей обряд свідчить, який сильним було в Українського народу давнє шанування Прадіда, коли йому дякують за увесь довговіковий культурний розвиток як найдавніший, так і новіший.

 

Ідея „Різдва“ і культурні Лицарі: Св. Микола.

 

Різдво, містична постать і культурний добродій. Різдво подумане у народу як уособлення культурної Сили, що принесла народові сільськогосподарські здобутки.

Таким уособленням бувають у світовій мітольоґії культурні лицарі. В Українців приявлює такого лицаря Прадід, добродій народу. Таким культурним лицарем, чи Спасителем (Heilbringer), є Св. Микола, а також Український Гаїлковий Див-Ладо (також: „Дід Ладо“), що наладив тай благословив сійбу проса, або Гаїлковий Галілей, що вчив чи помагав при Першій сійбі пшениці .

А всі Святії за Погоничів за Посівачів.

.........................

А в Чистім Полі сам Плужок оре

А за тим Плужком сам Господь ходе

А всі Святії за Погоничів

За Погоничів за Посівачів

.........................

 

Постать Дідуха і християнські ідеї.

 

Β Українській скомбінованій реліґії Свята Різдва постать Дідуха супроти християнських святовечірніх ідей не разить дисгармонією, а якраз дуже влучно до них достроюється.

У Свят-Вечір народження Ісуса Христа стрічає, — по думці народу, — ідеальний Прадід враз з усім Українським народом велику таїнницю Різдва Світа — й свого Творця, а рівночасно й народженого Спасителя. І тоді колишня думка про Прадіда як Добродія і Спасителя народу відживає в ідеї народження Спасителя Ісуса Христа. Й ідея Українська відродження народу в первісній красоті і силі сходиться з християнською. Адже і християнська церква називає Ісуса новим Адамом.

Символічний Дідух — сіно — стелиться на Святовечірній стіл та під столом на пам’ятку Прадіда, що перший збирав сіно для худібки, яку навчився плекати, а рівночасно робиться те з пієтизму для маленького Ісуса, лежачого в яслах на сіні та окруженого домашньою худібкою, неначе в первісних обставинах людського життя. Коли велика Українська рідня очікує Прадіда як Небесного Гостя і з ним приходять містичні Астральні Світила, уся тая ідеальна громада віддає спільний поклін Ісусові.

Чи може бути краще віддана хвала Богові, по думці такого мрійливого, все посеред поетичних уяв живучого, народу, як Український?

 

Первісне народне поняття Бога.

 

Християнська ідея Ісуса Христа як Богочоловіка і Спасителя уступає в Колядках перед первісним народним поняттям Бога.

Тим більше уступає в другу площину мітична постать Дідуха.

Постать Господа в Колядках є типовою приявою Бога природних народів: з особистими неозначеними обрисами, але все як уявлення Найвищого Єства і Господа Світа, що людям сприяє і людьми не гордить.

Що Господь має бути учасником Святої Вечері, споживати її, заживати Святовечірні напитки, — хочби був Духовим Єством, — це одно другому не протирічить у думках народу, коли пригадаємо собі, що на Свят-Вечір і душі померших приходять та поживають останки Святої Вечері.

 

Найвище Єство і Прадід.

 

Шанування Найвищого Єства. В ідеольоґії Староукраїнського Різдва дуже виразно проявлюється шанування Найвищого Єства. Виступає це шанування дуже поважно особливо в обрядах Святої Вечері.

 

Шанування Прадіда. Але безперечно шанування Прадіда є одною з основ ідеольоґії Різдва, тільки має воно інший реліґійний характер, є культурно-історично пізнішим і неначе другорядним або додатковим. Мимо того, просліджуючи Святоріздвяну ідеольоґію, стрічаємо змішання народом обох об’єктів шанування.

 

Змішування ідеї Прадіда і Найвищого Єства. Про змішування, деколи, ідеї Прадіда і Найвищого Єства Українським народом свідчать передовсім Колядки.

Подаю дві для прикладу:

Ой ходить-ходить Місяць по Небі

Приспів: Гей дай Боже!

Та прикликує Зороньку д’собі

Зоронько Ясна ходиж ти з нами

Ходиж ти з нами Бога шукати

Найдемо Бога йа в Господаря

Йа в Господаря по конец стола

Щож він там діє? — Пшеницю сіє

Цеж Бог і культурний лицар – Прадід в одній особі.

Ишов перейшов Місяць по Небі

Зірниця-Сестриця каже

Ходім до мене Бога шукати!

Найшли ми Бога Пана Господаря

..............................

Ніяким чином не сказав би Український чоловік послідньої фрази на адресу живого Господаря, хочби хотів віддати йому велику честь. Це уславлення ідеального Господаря, яким може бути лише Прадід, що перебуває на Небі.

Друга частина цієї Колядки співає, що по кінець Стола попри того Божого Господаря сидить св. Николай і сльози ронить, а з тих сліз робиться Дунай, а в тім Дунаю Господь купається. Це ще більше унагляднює, що той, що сидів біля св. Николая, був Господом.

 

Присутність Господа на Святій Вечері. Та велика частина містерій Свят-Вечера, а також багато Колядок вказує, що ідея Найвищого Єства, хоч нераз спливається з ідеєю Прадіда, має над нею виразну перевагу. Думка про присутність Господа на Святій Вечері горує понад всіми іншими.

 

Давня віра Українців у Бога Творця. Розуміється, що ідея християнська про народження Спасителя світа скріплює оцю давню віру Українців у Бога Творця, що він навідається до своїх людей, принесе їм благословенство і охоронить від злого.

 

Загально-світова думка про Спасителя з Неба. І без сумніву відома була й Староукраїнцям загально-світова, а особливо Полудневого Сходу думка про неминучий прихід Спасителя з Неба: сліди цієї Старої ідеї можна доглянути виразно в Старинних Колядках і Щедрівках.

 

Віра в Бога без застережень. Все те витворює незвичайно поважний реліґійний настрій і віру в Бога без застережень. Весь настрій Святого Вечера зосереджується в одній зворушливій думці, що Господь прийде в гостину і буде на Вечері.

Колядки, що змістом їх перейнята вся думка народу, хоч їх не співають у самій Святочній хвилі, але аж опісля, по Вечері, — накликують Господаря, щоб готовився, опрятував подвір’я й свою хату, приготовляв столи, стелив льняні обруси та ставляв настільні жертви. „Господонькови“ кладуть три колачі та три свічі, вино в киліху, — ідеально: так співають Колядки, — або три киліхи з трояким напитком, наколи є сподівані з Господом Два Товариші, Місяць та Сонце, або в їх місці християнські святі Петро й Никола.

 

Сердечність взаємовідношення народу до Бога. Господь є мабуть подуманий людиноподібно як Небесна людина, але ідолятрії в шануванні тої Небесної людини нема і сліду; за те показуєсь ідеальна близкість і безпосередність того Єства, що є предметом шанування, і сердечність взаємовідношення народу з ним. Чекають на Нього, наче на когось найближчого собі, найріднішого й найлюбішого та найбільше шанованого з рідні.

Зображення Прадіда Богом і Найвище Єство.

 

Що зображування Прадіда Богом є з культурно-історичного огляду старшим ніж його Астрально-мітольоґічна креація, це річ ясна, так само, як, що думка про Найвище Єство і віра в нього були старшими, ніж ідея Прадіда як Бога. Бо, коли нарід уявляв собі Прадіда Богом, то мусів мати про Бога якусь ідею.

Але одна і друга культурно-реліґійна креація вдержалася в народній традиції, нарід обома дорожить, бо кожна з них нагадує йому давню життєву ідеальну сторінку. Реліґійний настрій зосереджується доокола ідеї Бога, але рівночасно відноситься нарід з пієтизмом до Прадіда; бо спомини про нього належать до пам’яток про переживання родово-суспільні й господарські, які зазначилися з ідейної сторони в пам’яті народу і нарід за ними тужить та за Прадідом, що є їх символом.