Про вироби майстрів кераміки та про них є багато літературних джерел ("Гуцульщина", 1987; Матейко, 1901). Кількість та якість гончарних виробів визначались потребами селянського побуту. Це неполив'яний кухонний та столовий посуд, вироби для зберігання продуктів, предмети для освітлення. Серед виробів декоративно-ужиткових - великі миски, дитячі іграшки тощо. Деякі гуцульські гончарі на початку XIX століття звертались до створення кахлевих печей та ікон. Ще в кінці XVIII століття почали застосовувати свинцеві поливи, столовий посуд та кахлі починають покривати білою ангобою (побілкою), що стало передумовою для розширення декоративних засобів та кристалізації локальних художніх ознак.

У композиції малюнків панує ярусна система, при якій на стінки предмета наносились кілька смуг горизонтальних мотивів, побудованих із квадратів, ромбів, кругів, квіток (подібно до елементів різьби та писанок).

Високим був попит на кахлеві печі, що привело до збагачення кахлів дедалі складнішими розписами. Крім традиційних мотивів, майстри звернулись до сюжетів навколишнього життя та іконопису (популярними були зображення святих - Миколая, Катерини, Варвари, Мефодія, Богородиці). Поряд з розширенням сюжетів розвиваються і збагачуються юмпозиційно-декоративні особливості. Малюнки стають докладнішими, виразнішими, глибше відображають нюанси подій та Шгуацій.

Гончарні вироби виготовляли лише в околицях Микуличина (Іван та Степан Доцяки з Делятина, М.Гундяк з Чорних Ослав, Пльовський з Яремча та інші).

ХУДОЖНЯ ОБРОБКА МЕТАЛУ

Цей вид народного мистецтва має вікові традиції, про що свідчать археологічні дані. Об'ємні відомості про художню обробку металу знаходимо у монографіях Л.Вербицького (1987), С. Сухи (1959) та В.Шухевича(1901). Основні і традиційні центри виробництва художніх виробів з металу знаходились поза межами долини верхнього Пруту. Народні майстри виготовляли з кольорових металів предмети побутово- господарського вжитку, прикраси методом литва. При виготовленні виробів з латуні застосовувалась техніка холодного (рідше - гарячого) кування.             £

Прості і складні ножі, мисливські ножі і вилки, курильне приладдя, остроги для чобіт, наключники, рукоятки до палиць і т.п. відзначаються вишуканою формою і тонким гравіруванням.

Чимало виготовлялось руків'їв до палиць (топірців). Головки до жіночих палиць завжди були округлі, рукоятки декорувались геометричними прямолінійними мотивами, в які вкомпоновувалась шестипелюсткова розетка (орнамент органічно поєднувався з формою руків'я). Люльки кували з латунних та нейзильберових блях. Старі кресала булі ковані з сталі, а новішого типу - кресала з рукоятками відпивались з латуні у вигляді собачки (трапляється композиція гадюки, собачки і двох пташок). Протички і кресала прив'язувались до пояса латунним ланцюжком.

Високими художніми якостями вирізняються прикраси, виконані технікою литва, холодного кування і плетіння - персні і обручки, застібки, шийні жіночі прикраси, чоловічі нагрудні медальйони і хрести, бляха для капелюхів і поясів тощо. Окрему багату групу виробів становлять деталі кінської збруї - стремена, кільця пряжки (вудила), кільця для з'єднування шлей і прикраси у вигляді кілець для кінської упряжі.

Орнаменти на виробах з кольорових металів були двох видів -. геометричний і стилізований рослинний (листочки, квіточки, колоски, трава). В основі орнаментів багатьох виробів лежать елементи з зображенням оленячих рогів, заячих вух, воронячих лапок тощо.

На жаль, згадок про микуличинських майстрів на сьогоднішній день не виявлено.

ХУДОЖНЯ ОБРОБКА ШКІРИ. КЕПТАРІ

Найяскравіше мистецтво обробки шкіри виявилось у декоруванні кушнірських виробів і тих, що служили доповненням до одягу, специфічність якого диктувалась видом сировини і способом її вичинки. Протягом багатьох століть майстри виробили багату систему технічних засобів, орнаментально-композиційних та колористичних рішень декору, що відзначались локальними рисами. Мистецький хист  гуцульських куширів виявився в оздобленні кожухів та кептарів. Щ, Про кептарі з долини верхнього Пруту писалось дуже мало, а ті дослідники, що намагались охарактеризувати цей самобутній вид народного ужиткового мистецтва, часто-густо, вдавались до помилкових суджень. Не можна, наприклад, погодитись з І.Карпинець,

яка на Карпатологічній конференції в Ужгороді (Карпинець, 1972) намагалась довести, що кептарі Яремчанського району, за винятком кептарів із Заріччя, по крою не різняться від інших кептарів прикарпатської Гуцульщини та що на цій території виділяються лише «старовинні» космацькі, косівські та верховинські типи кептарів, осторонь від яких стоять знову ж таки кептарі Заріччя. У дискусії, що розгорілась після доповіді І.Карпинець, учасники конференції звернули увагу на довільні висновки доповідача. Проте ці зауваги вона не врахувала і повторила свою помилкову думку у статті, що побачила світ у «Карпатском сборнике» (Карпинець, 1976), виданому Міжнародною комісією для вивчення народної культури та побуту населення Карпат. Таким чином, хибні твердження потрапили в  міжнародний науковий обіг.      

Протягом останнього століття простежуються два періоди історії кептарів: перший до 1918 року, другий - з 1920 років. Матеріалом для вивчення, форми та оздоблення кептарів першого періоду послужили, насамперед, десятки фотографій, що збереглись у мешканців краю. На особливу увагу заслуговують знімки коломийського фотографа Кржа, зроблені в останній чверті XIX століття. Зокрема, один груповий знімок (близько 150 осіб) з Микуличина датується 1890 роком. Наявність фотознімків дає можливість при вивченні даного матеріалу застосувати так мало, на жаль, уживаний етнографами статистичний метод наукового аналізу. Для вивчення кептарів другого періоду, їх найновішої історії, велику користь дали як знімки з 1920-1940 років, що в достатній кількості зустрічаються майже в кожній родині, так і особисті дослідження фактичного матеріалу, зібраного краєзнавцем

Зібрані матеріали вказують на те, що до 1914-1918 років у селах Ворохта, Татарів, Микуличин, Ямна, Дора, Ланчин, Красна та Саджавка переважали кептарі, прикрашені, спереду на пілочках плетінкою

барвистих ремінців та вузькою аплікацією червоної або коричневої шкіри серповидної форми з набором мосяжних капслів та мосяжно-паперових і вовняних ґудзиків. Кептарі цього типу мали аналогії у селах поблизу Пістиня та Косова, виготовлялись у басейні Рибниці і звідтіля розповсюджувались гірськими стежками та дорогами.

На території Делятина, Луга, Заріччя та, частково, в Білих Ославах вживались довгі делятинські кептарі, прикрашені плетінкою барвистих ремінців з парчею або 2-3 рядами вузьких зубчастих шкірочок з мосяжними капелями по краях пілок, а далі узорами з різнокольорових шовкових ниток та аплікацією червоної і коричневої шкіри чи тканини у формі широких серпів з набором мосяжних капслів та вовняних ґудзиків, що подекуди звисають, а також трикутничками, шитими шовковою ниткою. Ці кептарі виготовлялись у Надвірній та Делятині, мали багато спільного з бундами Північно-Східної Бойківщини.

У Яблуниці, Воронєнці та Поляниці здавна були поширені кептарі ясинського типу. У їхньому оздобленні іноді використовувалась плетінка ремінців та серповидна аплікація коричневої шкіри з мосяжними капелями, але над усім цим домінують шиті нитками стилізовані квіти та ланнцюжки. Опріч цієї особливості ясинські кептарі відрізняються від косівських та делятинських відсутністю на нижніх ділянках пілок шкіряних «чоловічків» з набором капслів. Вони мають на тих же ділянках шиті нитками або шнуром стилізовані квіти. На грудях кептарів не смушок, а телячі шкірки, над якими звисають великі вовняні або шовкові кутаси.

Ясинські кептарі залишились в околицях Яблуниці і донині. Зате пізніше, в 1920-1930 роках з'явились два нові типи кептарів, що привело до значних змін в ареалі раніше відомих там їх різновидів. Так, делятинський тип зберігся лише в Делятині, Лузі і Заріччі, а косівський І у Красній, Ланчині, Добротові та Саджавці. У Микуличині, Ямній, Яремчі та Дорі поширився новий тип кептарів, що звався микуличинським.

Населення Ворохти і Татарова у 1920-1930 роках носило свої ворохтянські кептарі. Вони прикрашались аплікацією з ширших чи вужчих смуг коричневої або чорної шкіри та значно зредукованих серповидних шкірочок, густо натиканих геометричним орнаментом мосяжних капслів Жителі Білих і Чорних Ослав, Чорного Потоку здебільшого вживали убогі на орнамент березівські кептарі. Вони не знали аплікації, а невеличкий орнамент вивудили лише темно-червоними нитками.

Наведені дані спростовують помилкові погляди на кептарі з долини верхнього Пруту, хоча вони і були свого часу висловлені відомими дослідниками. Немає підстав говорити про однотипність кептарів, бо у верхів'ях Пруту побутувало 3-6 типів кептарів місцевого і немісцевого покрою, що значно відрізнялись один від одного. Одні з них давнього походження, а деякі (ворохтянськиЙ, микуличинський, космацький) виникли не раніше, як 60-80 років тому.

Вироби зі шкіри виготовляли А.Косило (писані ремені, ташки), В.Косило (писані ремені, ташки, постоли, які прикрашав мосяжними цвяшками з фігурними головками), М.Мельник (постоли) та М.Ясюк (постоли).