Різдво Христове
За сім з половиною кілометрів на південь від Єрусалима в маленькому містечку Віфліємі (Бейт-Лехем-«дім хліба» з єврейської) майже дві тисячі років тому Діва Марія «породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них» (Луки, 2.7). Чоловік Марії — Йосиф назвав хлопчика Ієшуа (грецька форма імені Ісус), що давньоєврейською означало «Спаситель». Бо ще задовго до появи дитини на світ сповіщав Йосифу ангел небесний: «І вродить вона сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе він людей своїх від їхніх гріхів» (Матвія, І, 21).
Богонемовля ще тихо спало собі на сіні в яслах убогого вертепу — печери для утримання худоби, а весь навколишній світ уже змінився. Нова яскрава зірка з'явилась на небі й повела трьох мудреців із Сходу до Ісуса. Ангел зійшов на поля віфлеємські, і зачудовані пастухи поспішили привітати дитятко Боже, бо почули: «Сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь» (Луки, 2, 12). Світ змінився, бо просвітліли серця людські, і була в цю мить радість на небі, «і на землі мир, у людях добра воля!» (Луки, 2,14).
Так оповідає про народження Ісуса Христа Біблія. Із найдавніших часів у пам'ять про цю подію 7 січня святкують православні християни Різдво Христове.
У побутовому селянському календарі українців XIX — початку XX ст. зимові святки — найкраща, найважливіша подія року (за своїм значенням вони майже не поступалися Великодню — найбільшому релігійному святу православних).
В українців християнські традиції свята тісно перепліталися з давнішими звичаями язичницького походження. Колись у цей час, невдовзі після зимового сонцестояння, наші пращури відзначали народження нового, літнього сонця, поворот від зими до літа. Це на його честь і досі запалюють під Різдво «живий» вогонь гуцули, а вуглини від тієї ватри вважають помічниками від усіх хвороб.
Вечір напередодні Різдва — «Свят-вечір», «вілія», «кутя» був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні й буденні предмети, речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. Урочисто вносив він до господи сніп, як правило, житній, і ставив його на покуті — на врожай і достаток. Це була коляда (а може, то втілення бога Коляди, чиє ім'я згадують літописи?) або ще «дідух», «дідочок». Із застромленими в нього серпом, граблями стояв він на покуті аж до Нового року, мирно сусідуючи з іконами — святинями інших часів, іншої релігії.
А панувала у Свят-вечір кутя — головна обрядова страва. Як удасться кутя — буде крута ще й із «верхом» — то буде на урожай, а в оселі щастя. Поклавши в рукавицю гроші (щоб водились), несе кутю на покуть господиня, а діти під час цієї церемонії завзято мекають, мукають, іржуть, квокчуть, крякають — щоб уся Ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл — кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга — для самого морозу, щоб отак задобрений, він не чинив збитків, не морозив посівів і городини.
На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні. Риба просіл, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пироги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечеряти; починали із куті.
Повечерявши, брав господар зі столу потроху кожної із страв і ніс до хліва худобі, щоб не скаржилася. Бо за повір'ям у ніч під Різдво дарує їй Бог мову — за те, що колись у давнину спав у яслах маленький Христос.
Кутю давали курам, «щоб гарно неслися». Її несли на гостинець хрещеним батькам, бабі—повитусі, досвітчаній матері. Для предків, що в ці свята прийдуть у гості із того світу до живих, кутю залишали на столі на ніч. На Чернігівщині для них навіть значили ложку, перев'язуючи її жовтою стрічкою.
Різдвяна ніч повнилася чудесами: із колодязя можна, згідно з повір'ям, напитися вина, потрібно було тільки втрапити до нього в цей час; вода із трьох криниць принесена в роті, віщувала дівчатам про заміжжя. Правда цієї ночі, як ніколи, гуляє нечиста й зла сила. Це проти неї клали на чотири краї столу зубці часнику, засікав господар сокирою пороги господарських будівель, примовляючи, при цьому: «Згинь, щезни, нечиста сило!»
Наставало Різдво і все живе славило Ісуса Христа народженого.
«Благословіть колядувати?!» — допитувався «тичина» чи «береза» — ватажок порубочої громади.
«Та просимо, колядуйте!» І лунала колядка — «Нова радість стала» або «Господарський двір на семи стовпах».
А ще на Різдво «ходили з вертепом». Звичай цей, що виник під впливом католицьких релігійних містерій, поширений переважно у західних областях України.
Святкували Різдво серед зими: біліли сніги, тріщали морози. А за столами в хатах уже загадували на літо: намагалися раніше сісти вечеряти — щоб раніше жати, не дозволяли пити з відра — щоб не линув дощ серед жнив. І якщо вдавались намагання, то вірили, що задумане неодмінно здійсниться.
Різдво... Народилося нове сонце, народився Христос.
1Бондаренко Г. Б. Хлопчика назвали Спаситель. // Людина і світ.—1991.— № 12.—С. 4—6.
Наші предки вірили їм обом, і це додавало їм снаги на тяжкий щоденний труд1.
Зміст
