ДАВНІ ІГРИ УКРАЇНЦІВ
дресованому собаці - серед грачів же спершу як якийсь жартівливий заклик "піддавайся!" на зголошену ставку).
Раніш, як зрештою ще й нині в народі, вживалися й інакші назви, сперті на чесько-польських і німецьких зразках: колода (зах.-укр. штос карт з нім. Stoss "купа"), яку перекладають або знімають, мішають, роздають; одну масть висвітлюють (від того комусь може карта світити "йти, везти"), картою виходять, інші з колоди карту купують, скуповують вищою картою, вийдену б'ють, або криють (звідси сленгове сх.-укр. крити "бити кого словами, аргументами", йому крить нічим "у нього нема відповіді на такий закид").
Три тузи (потрійне щастя!) звали тринкою, тринчиком, з чого, мабуть, і пішло наше розтринькати (гроші, майно), "змарнотравити", може, ще в оперті й на німецьке trinken "пити, п'яничити". З чещини прийшло до нас почерез Польщу й окреслення на фальшивого грача: шулер (поль. szuler, чесь. zulir від слова шуліт "обманювати"), шулерка "фальшива гра". Глядача з боку, "помагайка" називають виразом кібіц, кібіцувати, що виводиться з нім. Кiebitz "чибіс, рід чаплі" (названої так від її остережливого клику "ківіт! ківіт!").
Кожна гра мала й має звичайно ще й свою спеціальну термінологію, напр.: жидо'к звичайний і мізе'рковий "пуля при преферансі", зробити жидка' "взяти пулю", посилати по воду "заставляти збирати карту при дураку", чи в хапанці (інакше ще: хап, контра, гарба), газардовій грі ХVІІІ в.: доля "вісімка пік", панфіль "дама треф", риндзя "дев'ятка черва", кіналь "валет черва" (мабуть, із еспан. quinas "подвійна п'ятка при меті кісток"; від назви карти пішло зах.-укр. кі'наль "машкара; носюра"); фуч "програ у ферблі від перетягнених понад 21 очок", скес "головна карта при тароку" (з італ. Schiuso "висвітлений, відкритий", з чого, мабуть, одеське вуличне скєс "дурак, неблатний").
Дуже різноманітні впродовж історії й назви картових ігор; при газардових ішлося хоч про витягнення козирної фігури, за якої спеціальною назвою тоді й звали саму гру (в ХVІІІ в. фараон, фаро - може, звідси теж: пари в "Енеїді" Котляревського та бура "газардна гра одеської вулиці" - від назви фараон для трумфової фігури, червового короля), хоч про дібрання відповідного числа очок-пунктів (напр., 21: франц. vingt-un, нім. Ein und zwanzig), хоч за комбінаціями фігур (маріаш із франц. mariage "подружжя" від комбінації короля й дами в одній масті) чи підібранням фігур одної масті (флюс, хлюст - поль. flus, нім. Fluss "підібрання певної кількості карт одної масті" - щось як нинішня дитяча гра "осел"). Подібно й назви негазардових ігор виникали за назвами своїх трумфових карт (дружбарт з нім. Drosselbart за назвою червового короля, памфил, хвиль, хвилька з поль. pamfil, чеське filek за назвою трумфового вижника, названого так знову ж за фігурою Панфілюса з якоїсь комедії). Окремі ігри, модифікуючися злегка, часто міняли й назву: памфиль - маріаш - кікс (нім. Кicks "помилковий удар у більярді", з чого скіксувати сх.-укр. "схибити, помилитися", "збожеволіти"), страшак - тришак - флюс, руж у нуар (франц. "червоне чи чорне") - макао, мачок-фараон, лабет-пук, румель-пікета, віст-бридж. Звичайно давні ігри, сходячи в соціальні низи, приймали народні назви, що могли різнитися від околиці до околиці (напр., кеп-дурак-голий, візок-свинка, фербель - очко - 21 - айнундцванцик, ремі (англ. rummy) - 66 - ремібридж). До ХVІІІ в. ігри приходили до нас переважно з Німеччини (почерез Чехію - Польщу) й отже мали німецькі назви: дружбарт, флюс, руммель (нім. Rummet "купа"), руш (нім. Rausch "оп'яніння; галас"), рамш (нім. Ramsch із франц. ramas "тандета"), ландскнехт, цвик (нім. Zwick "цвях; щипанка"), штос (нім. Stoss "купа"), вінт (нім. Gewinke "ґвинт"); ті німецькі ігри, що приходили до нас у ХІХ в., засягли (як і їх назви) лиш південний захід України (фербель з якогось австрійсько-нім. Faerbel?, скат, укладений на лад італійського тароку, нім Skat з італ. scartare "відкидати набік", ніби за відкладаними набік картами).
Більшість ігор, що поширилися в нас у ХІХ в., носять французькі назви: лабет (франц. la bete "тварина"), префера'нс, префе'рок (франц. preference "перевага"), безик (франц. besique), макао, мачок (ніби за відомою португальською колонією Макао в Китаї), пасья'нс (франц. patience "терпеливість"). Кінець ХІХ в. приніс моду й на англійські ігри: віст (англ. whist - ніби "гра, що вимагає мовчанки"), ре'мі (англ. rummy "дивний, незвичайний"), бридж (англ. bridge "міст"), америк. по'кер (англ. poker "стукач, стуканка").
Якже картярство поширилося на міську вулицю, то його лексика виявила в нас великий вплив, зокрема, на фразеологію тюремно-злодійського арго та міського вуличного сленгу, звідки - після революції 1917 р. - увійшла і в розмовну мову міст. Гра в карти була по тюрмах та таки у вуличному світі дуже поширена (сх.-укр. газардові ігри: штос, бу'ра га'рба); про каторжників і пересильні тюрми в Росії відмічують обсерватори в ХІХ в., що там власники визичуваних колод карт (звичайно саморобних, вирисовуваних на картонному папері) брали відсоток від усіх виграшів. Карти й звано в тюремному арго Східної України - святці (чи з-російська: святци), себто ніби "ікони святих" від рисованих на них фігур, або ж стирки, стири (чи з-російська: стірки, стіри), ніби від повитираних фігур і знаків - чи то від їх заяложеності, чи то від підправлювання ("стирання") іншоколодних на місці загублених карт властивої талії; тюремне арго Галичини звало їх лати. Про пасіоновану гру говорив тюремний сленг такими емоційно-експресивними виразами, як: диви'ться в святці', дуться/нарізувать в стири - на Східній Україні, різати в карти, міша'ти/лупи'ти лати - в Галичині (причому лупити карти - це, може, калька нім. Karten klopfen "стукати картами" дослівно), або врешті: чита'ти псалти'рю (на Закарпатті, Тячів).
Коли ж грач програвся до решти з грошей, то грано й "на люфт" (зах.-укр.), а чи "розігравано во'здух" (сх.-укр.) - отак лиш для розваги; в тюрмі ж - і на речі, які належали "неблатним", а що їх тоді програвець зобов'язувався вночі вкрасти...
Західноукраїнський картярський сленг виявляє загалом германізми, що прийшли чи з німецького впрост, а чи почерез їдиш: фу'шер "обманець при грі" (з нім. Pfuscher "нездара", pfuschen "партачити" - від звукоподібного вигуку - pfutsch! - для шипоту вибухлої ракети та для шелесту від роздираного паперу), фушерувати "обманювати при грі", па'цер "кепський грач" (півд.-нім. Patzer "бевзь, чванько" від patzig "чванливий, надутий), ма'ти фо'ра "мати першість при виходженні картою" (нім. vor "перед"), шпі'ляти "грати" (нім. spielen), шпри'ца "контра" (нім. Spritze "укол"), ліви'й штос "недозволений хід".
Як і в лексиці інших побутових ділянок, так і в картярській, виявляється "Енеїда" І.Котляревського чи не першим нашим літературним твором, де наведено чимало назв картових ігор, що відомі серед народу й донині. Троянські "картьожники" (V, 318) у Дідони: "...в хлюста', в пари', в візка' ігра'ли і да'мки по столу' сова'ли..." (І, 368-369); подібно в Лації: "Які ж були до карт охо'чі, То не сиді'ли ду'рно тут; Гуля'ли ча'сто до півно'чі В ніска', в пари', у ла'ви, в жгут, У памфиля', в візка' і в ке'па, Кому ж із них була доте'па, То в гро'ші гра'ли в сім листів" (ІІІ, 81-87); в іншому місці троянці "На гро'ші там не "козиря'ли" (ІV, 188), себто "не грали". Не всі названі тут ігри вміємо розшифрувати; хлюст - це, певно, флюс, ще полягав на комплектуванні фігур одної масті; пари' - може, газардна гра фаро, фараон?, візо'к - може, та сама гра, що народна зах.-укр. візо'к, сви'нка, свиня', яка полягає на добиранні карт за мастю із розсипаної закрито колоди; програє той, кому на кінці лишилися карти, і відповідно до числа пунктів від залишених у програча фігур він мусив стільки разів "перевезти" на собі довкруги стола рачки свого противника, щось як "візок" чи "свинка"; кеп, мабуть, те саме, що гра дурак, чи західноукраїнський голий (бо ж поль. kiep "дурень", наше звідси: кепкува'ти, ке'пський) - мабуть, від фантів, що їх програвач мусив складати і потім усякими штуками викуплювати, навіть так, що інші могли його пощипати, примовляючи "Тікай, голий, бо тебе обідру!" При жгуті могли отак програвача побити джгутом. Нам невідомі вже нині, крім памфиля' ("маріаша"), інші приведені тут картові ігри (лава, носок, сім листів). Памфиль, скорочено ще хвиль, хвилька - від назви трумфового валета або дами (вижника) - звався ще маріашем - від комбінації короля з дамою (вижником) у висвітленій масті, що тоді числилися за 40 пунктів, супроти 20 пунктів такої їх комбінації в інших мастях. З-поміж інших розвагових ігор "Енеїда" називає ще лиш дамку (варца'би, ша'шки).
Шахи, шахмати - дуже улюблена від середніх віків на Заході гра, виникла в Індії ще коло 1500 р. перед Хр. (а чи, може, спершу куди раніше в Єгипті) й занесена зі Сходу хрестовиками. З Заходу почерез Польщу прийшла в ХV в. і до нас. Про її популярність тоді свідчить обставина, що шахівницю залюбки обирано собі за герб (напр., Баварії, Хорватії), а самій грі присвячувано поеми.
Назва пішла від перського володаря sah(від чого безпосередньо й наші дрібні монети шаги'!) - почерез нім. Schach, поль. szach - як назви головної фігури (нині - короля) в обох партіях (білих і чорних); затрималася вона ще в оклику - осторозі загроженому королеві "шах!" та термінах (за)шахувати, шахівниця, як зрештою і в кінцевому: "шах мат!" (королеві смерть - з араб. Es-sah mat - "король помер", а звідки - шахмати, шахматна дошка (як і по-російськи).
Давня термінологія шахової гри у нас дещо різнилася від новочасної; виводилася ж майже вся з французько-німецького Заходу й прийшла до нас почерез польщину. У задньому ряді вижників найважливіша фігура це король, а поруч нього королева, королівка, дамка (з нім. Koenigin) або східноукраїнське ферзь - як друга значенням і можливістю рухів фігурка; колись звали її просто баба, дама, дамка; слово ферзь "королева" (загальне в російській мові) проникло з османського ferz(і), перське ferz "полководець, гетьман", ніби як везир, після султана перша особа в державі. Сусідні два вижники обабіч короля - королеви - це бігуни (переклад з нім. Laeufer, Laufer, з чого й зах.-укр. лявфер), а звали їх колись теж - стрільцями, пажами (франц. page "джура"), ґермаками (з мадяр. gyermek "дитина, хлопчак"), а то ще й попами; в Англії бігун і досі зветься бісгоп "єпископ", а в рисунках позначують його ще нині теж біскупською інфулою; у Франції бігун - це fou, що, як і його італійська назва alfiere, виводиться з араб, (аl) fil "слон", бо так його колись на Сході як шахову фігурку представляли. Дальші два вижники - коні, коники (так їх звуть і поляки: konik, skakun), скакуни (переклад нім. Springer) звалися колись ще лицарі (поль. Rycerz з нім. Ritter) як переклад знову ж франц. cavalier (з італ. cavaliere "вершник, скакун"). Давня назва вежі, вежівки - рох (поль. roch) виводиться з нім. Roche (давнє франц. roc) і сягає арабсько-перського rokh "бойовий слон із балдахінним сідлом-вежею та лучниками в ній"; сама назва рох від ХVІІ в. зникає, і від неї осталася лиш назва заведеного в ХVІ в. ходу із заміною становища короля з вежівкою - рошада, говіркове ришада (нім. Rochade, франц. rochade). Нова французька назва вежівки тоур вживається ще в осторозі "шах-шех-тур!" - коли, напр., ходом скакуна загрожено одночасно короля, королівку й вежу.
Передній ряд нижників звуть хоч пішаками (ніби "піше військо"), хоч, на Західній Україні, - пйонками (поль. pіоn, pionek із франц. pion "вояк" - латин. pedo "піхотинець, пішак"); інша ж рідка їх назва хлопець, хлопці - це переклад нім. Bauer, а чи перенесена з гри в карти, як і терміни: нижники, вижники. Спеціальний вихід фігуркою із плановим пожертвуванням її для дальших продуманих ходів названо га'мбіт (за нім. Gambit, а це з італ. gambetto "ніжка, підставлювання комусь ноги", бо італ. gamba "нога"). З французько-німецької термінології пішло розговірне західноукраїнське окреслення правила в шаховій грі, що раз доторкненою фігуркою належить хід зробити (чи то зробленого ходу, "тягу" - вертати, "цофати" не можна) - грати штренґ п'ястуше' - власне з нім. streng "строгий, строго" та з франц. Piece touchee "доторкнена фігурка". Нерішене закінчення партії (зах.-укр. розіграна) зветься ще з-французька реміс (франц. remis "відкладений"), зремісувати. Французькі походженням терміни поширилися головно з ренесансом шахів у ХІХ в. враз із ладженими за французькими джерелами фаховими підручниками гри в Росії й на Східній Україні, подібно як германізми Південно-Західної України прийшли почерез німецьку фахову літературу. Вираз пат (ще з ХVІІ в.) "ситуація, коли противник не може зробити жодного ходу, хоч король не зашахований" - утворено на зразок терміна "шах мат!"; бачать тут і італійське патта "мир, сквиткування (у грі)", сіамо патта "ми - квит!" Інша термінологія - виходити, бити, зах.-укр. дати комусь фора "добровільно зрезиґнувати з котроїсь фігурки" - кібіцувати - перенесені з гри в карти.
Неменш давня, що шахи, і гра в шашки, дамку, варцаби; і ця гра прийшла з Близького Сходу до нас двома шляхами: почерез французько-німецько-польський Захід і почерез Росію; відповідно до того вживано раніш у нас і два типи варцабниць (шахівниць): російську із 64 полями (як при шахах) та двома партіями (білою й чорною) по 12 бирок (бирка, мабуть, від тюрк. бір "один") та давніший "польський" тип варцабниці зі 100 полями та двома партіями по 20 личманів, бирок (зах.-укр. песики). Називано цю гру дамкою від того, що песик (бирка), який міг бити лиш вперед чи скосом вперед, пройшовши варцабницю до другого краю, ставав "дамкою" (її значено колись двома личманами, покладеними на собі), яка била вже вперед і взад - щось ніби королівка в шахах. Називано цю гру варцабами за поль. (w)arcaby, чеське vrhcab із старогорішньонімецького wurfzagel (нім. werfen "кидати", zabel "дошка" - з латин. tabulа). Грано ж на два лади: вигравав або той, у кого всі личмани залишалися на варцабниці, або ж - "у піддавку", в кого їх усіх вибито; розіграною (ремісом) кінчалася партія, коли личмани обох противників не могли робити жодних ходів більше. Хухом звався личман, яким противник переочив бити при своєму ході; тоді цього личмана скидано з варцабниці ("брано хуха"); звідси то й подільське, а часте у прозі В.Чапленка, дати хука "промахнутися, вчинити помилку".
Окремою грою були "вовк і вівці", де грано чотирьома личманами ("вівцями") проти одної дамки ("вовка"). У ХVІІІ в. були поширені ще інші варцабні ігри, напр., італійський триктрак (італ. trictrac), або пуф (ніби від вигуку для мету кісткою на дошку); з того ж останнього й пішло нім. Puff "дім розпусти", що в останню війну увійшло і в український вояцький сленг. Про популярність варцабів на Україні ще в ХІХ в. хай посвідчить обставина, що в 1897-1902 рр. видавано в Києві російський журнал "Шашки" (П.Бодянського); популярні колись у середні віки серед дворян і особливо ченців на Заході варцаби - нині бавлять ще хіба лиш молодь.
Та навіть якщо окремі з-поміж згадуваних отут ігор у кості, карти, варцаби - вже й давніш вийшли з моди та позабувалися, то сліди їх, неначе камінці ріні в потоці, збереглися в нашій мові; і щоб розшифрувати такі "незрозумілі звороти", треба вдаватися аж до тих середовищ наших грачів, серед яких вони виникли були та спершу сповняли ролю конкретних фахових термінів.
ЛІТЕРАТУРА
Стаття ("Лексика наших картярів і шахістів") у тижневику "Вільне слово" (Торонто), 1960, ч. 22-32.
Реферат проілюстровано світлинами з експонатів Національного музею історії України.
