ДАВНІ ІГРИ УКРАЇНЦІВ

Читаючи нині в нашій пресі такі звичайні вже вислови, як політична шахівниця, зашахувати, програти партію, пішаки, а чи чуючи такі словечка, як козиряти, ас, атут, трумф, пліхта, маститий, заграти у відкриті карти, цинковані карти, поставити все на одну карту, засісти до зеленого столика і навіть - зизом дивитися, ми не все здаємо собі справу, що вийшли вони первісно від столиків, за якими засідали грачі до гральних кісток ("кости'ри"), карт ("картогра'ї, картярі'") чи шахів. Подібні зрештою звороти існують і по інших європейських мовах. Ближчий дослід названої оце фахової первісно термінології грачів кидає прецікаве світло на різні культурні впливи, яким підлягала Україна впродовж віків, - відколи самі ці ігри в нас відомі. Систематично описовим та історичним вивченням цеї галузі нашої лексики наше мовознавство якось ще не зайнялося: лиш спорадично списувано різні цікаві народні окреслення з тих ділянок (напр.: Киевская Старина, 1887, кн. 6); про історичне ж їх вивчення не було й мови. Матеріал і з української мови притягали російські та польські дослідники (Чернишев В.И. Терминология русских картежников и ее происхождение // Русская речь. - Ленинград, 1928. - Вып. ІІ; Флоровский А.В. Чехи и восточные славяне: Очерки по истории чешско-русских отношений (Х-ХVІІІ вв.). - Прага, 1947. - Т.2. - С.24-28; Jelski A/Karciarstvo s w ogolr gry I zabawy hazardowe u nas. - Петербурґ, 1899).

Самі ці ігри приходили до нас переважно з Заходу; в різні віки окремі їх роди (кості, шахи, варцаби-шашки-дамка, карти) набирали популярності в різних суспільних середовищах: звичайно входили в моду спершу в котромусь вищому прошарку (серед шляхти-дворян, міщан) чи групі (серед вояцтва) і вже згодом звідти ширилися й на інші прошарки, затримуючися врешті хоч серед дітвори. На грі проводили час звичайно одиниці по тих групах за таких обставин, коли людина мимоволі засуджена якось на безділля (військові обози, окопи, табори полонених, тюрми, бурси тощо). При тому переважати могли за різних умов чи серед різних людських натур ігри розвагові й комерційні, при яких виграш залежить у великій мірі і від власної комбінації грача, як-от: варцаби - шашки, шахи, окремі ігри в карти, а чи газардові (де виграш залежить від припадку, напр., від скількості "очок" на киненій кістці чи то від витягненої з колоди "трумфової" карти).

 В різні часи окремі газардові ігри ставали масово-популярними й серед вищих суспільних прошарків, приводячи запалених грачів до матеріальної руїни; інші ж знову, привиклі до легкої наживи, тоді вдавалися й до фальшованих кісток чи таких же значених ("цинкованих") талій карт ("шулери"). Державні власті від найдавніших часів уже часто шляхом відповідного законодавства заборонювали ту чи іншу газардову гру, а чи застерігали за собою право вироблювати карти, оподатковуючи таким чином при тому у своїх громадян людську пристрасть риску до виграшу ("попробувати свого щастя"). Найдавніша серед названих ігор у нас - кості, а наймолодша - карти.

Кості були газардовою грою ще в старинній Греції, де їх винайдення приписувано хоч малоазійським лідійцям, хоч єгиптянам, а служили вони й для ворожіння. Грецькі "куби" з числом очок на полях від 1-6 зовсім уже нагадують поширену в середньовіччі кістку до гри. Грецькі ігри ними - за числом очок на горішнім полі киненої кістки - парним і непарним - нагадують засаду нашої дитячої гри жетонами-камінчиками ("личманами") в "чіт-лишка" (пара - без пари). Грецьке ціляння кісткою у проверчуваний отвір, а чи в накреслене коло нагадує таку ж нашу дитячу гру з киданням камінців на різні накреслені на землі поля "неба-раю-пекла" (зах.-укр.) із скаканням по ті кинуті камінці на одній нозі ("матура" по західноукраїнських містах!).

Поширені на Заході, мабуть, римським вояцтвом кості вже від Х в. натрапляли на різні малоуспішні заборони; до нас прийшли як газардна гра ("костирство", "костира" - запалений грач) почерез Польщу хіба доволі рано - в пізнє середньовіччя; і в Польщі обмежувано костирство всяко: грати можна було лиш за готівку, а не за нерухомості, програш сина тичився лиш його спадкової частки, а духовним заборонювано грати. Термінологія костирства втерлася в Польщі романсько-німецька, прийшовши почерез чещину, - і такою прийшла вона далі до нас; одинку звали ас (з латинського аs "монетна одиниця"; "фунт міді", що походить, мабуть, із грецького hеіs "один"), двійку - туз (з середньогорішньонімецького dus, а це з південнофранцузького daus "двійка в грі кістки", народно-латинське дуос - "два"), трійку - дрия (з середньогорішньонімецького dri "три"), чвірку - кватер (із латинського quattuor "чотири"), п'ятку - цинк (з середньогорішньонімецького zinke "п'ятка", а це з франц. cinq "п'ять"; із однозвучного середньонімецького zihs "більмо; визубина у мурі укріплень" пішло сленгове наше цинк "таємний знак", цинкована карта "значена", давати або бити цинк "подавати комусь знак"), а врешті шістку звали - зиз (з середньогорішньонімецького sehs "шість"), з чого пішло й польсько-українське зизом дивитися, зизувати "позирати скоса; мати косий зір", і то спершу, мабуть, із якогось окреслення: добрий мет, себто шістка (зиз) на тебе дивиться, тобі всміхається як виграш.

Костирство поширилося було особливо серед простого вояцтва: по обозах метано кості й на барабан. Кістку витіснили з вищих прошарків шахи й варцаби, а з нижчих - теж карти. Саме картам дісталися в спадку й окреслення перших очок кістки: ас і як його синонім у картах теж туз означували в деяких іграх найважливішу карту в даній масті. Тому що ця карта (туз) била інші своєї масті, то звідти пішло східноукраїнське тузувати, потузити кого "попобити", а може, й вовтузитися (із змішання: возитися та обтузити).

Саму засаду використати очковані поля для гри застосовано в Італії на подвійно-пільних "камінцях" у грі доміно (з італійського доміно "пан", себто виграшник, хто найскоріш виклав свої камінці); почерез Францію поширилася ця гра в ХVІІІ в. і на Схід аж до нас, засягнувши тут головно міста та з часом затримавшися лиш серед молоді, хоч колись бавила якраз старших (гони'ти козла').

Карти до гри винайдено, мабуть, у Китаї (ХІІ в.), а знані вони були і в Індії, сперті на шахову гру: тут було вісім мастей - "армій", що різнилися емблемами й кольором; короля боронили, як у шахах, усі інші фігури - вижники й пішаки. В Південно-Західну Європу (спершу в Італію в ХІІІ в.) карти занесено з Близького Сходу за хрестових походів. Найважливішою грою, винайденою в Італії, був тарок (гра 78 картами прийшла до нас почерез Німеччину, де Tarokз італ. таrocco, утвореного від tarа "відчислення ваги; вага самого опакування"); в Еспанії винайдено свою національну гру гомбре "людина", що то почерез французьке l'hombreе занеслася в ХVІІІ в. і в Росію, де ломбер став загалом означати назву столика до картової гри.

Спершу довго не було устійнених типів карт: в Італії фігури граверовано на мідяних табличках; у Німеччині карти ("Briefe") зразу вирізували як дощечки окремі ремісники цеху Formaschneider, а ремісники іншого цеху Briefmader шаблонами відмальовували на таких дощечках фігури; з Німеччини й Голландії імпортовано в ХV в. до Італії навіть тарокові карти, стандартизуючи помалу отак їх тип. У Німеччині то й витворилися тоді свої "національні" масті карт, втримані як назви ще й досі. Почерез Чехію й Польщу ці назви враз із німецьким типом карт поширилися й на Україну та тут перетривали в народі (як назви) навіть наступну у ХVІІІ-ХІХ вв. хвилю французької моди в картах. Ці наші "німецькі" назви мастей це: черва, серце (нім. Rot Herz), вино, вина, зелень (нім. Grutn "зелене", Laub "листя" - від намальованого виноградного листка, інколи ще й з вусиками), жолудь, жир (нім. Eicheln "жолуддя", Ецкерн "буква, жир, букове насіння") та дзвінка, бубки, бубенчики (нім. Schellen "дзвінки, дзвіночки").

Такі народні назви, як черва (кер), дзвінка, жир (каро), жолудь (треф), вина, віно (пік) втрималися, хоч подекуди з пересуненими значеннями, на Південно-Західній Україні і для іншого - французького типу карт.

У Франції появилися в ХІV в. карти італійського типу, а вже від ХV в. устійнився тут той тип чотирьох картових мастей, що поширені нині скрізь: coeuar - кер, серце, черва; carreau - каро, дзвінка, жир; trefle - треф(и), жолудь, бубна; pique - пік, ви'на, ши'па, лопа'тка. Французькі назви мастей пішли від зображуваних емблем: серця (кер), гранчастої кістки - ромба (ка'ро), трилисної конюшинки (треф) та вістря піки - копія (пік); тлумачено ці чотири масті і як символи - схематизовані рисунки атрибутів лицарського побуту, себто як: щит, герб, меч, копіє. Популярність картових ігор ширилася особливо в ХVІІ в. всупереч королівським заборонам. Для охорони перед таємним шулерським значкуванням ("цинкуванням") - чисті спершу відвороти карт стали задруковувати цяткуванням чи краткуванням. Фігури карт (королів, дам, валетів) заступлювано у французьку революцію різними "республіканськими" алегоріями, а то королів - чотирма "геніями" (війни, торгівлі, миру, мистецтв), дам - чотирма алегоріями свободи (віровизнань, друку, подруж, промислів), валетів - чотирма алегоріями рівності (станів, прав, обов'язків, рас). Змінювано ці фігури ще й історичними постатями філософів, філантропів та відомих республіканців, поки під час Реставрації не повернено до давніх традиційних фігур з-перед революції. Від 1828 р. прийнялася і у Франції змодифікована бельгійська система фігур у півкарти. Французькі карти ширилися в нас від ХVІІ в. почерез Німеччину - Чехію - Польщу - з "німецькими" назвами. У простолюддя карти сходили почерез шляхетські двори й міщанські доми та вояцькі обози, де вони, особливо серед козаків, втішалися немалою популярністю, витіснюючи давні кості. У ХVІІІ в. перенесено з Франції почерез столичні двори в Польщі й Росії до шляхетських двірків моду на руїнні газардові ігри в карти. Часті тоді бали не обходилися без кількох картярських ("зелених") столиків, при яких одні впродовж ночі програвали маєтки, інші ж багатіли. Подібним розсадником картярства було в ХІХ в. ще хіба офіцерство розташованих по Україні російських полків; звідси то в дальшому газардні ігри в карти ширилися на вояцтво, міщанство й вулицю: на тій останній опинювалися й збанкрутовані дворяни.

В ХІХ ст. до наших давніх народних назв для мастей дійшли ще нові позначення, взяті безпосередньо з німецької мови, особливо на південному заході України - мабуть, почерез австрійське військо (крайц "треф", ши'па "пік") чи й з французької; ті останні поширювалися почерез шляхетське середовище, де в салонах, як відомо, користувалися францужчиною. Тому-то в цілому картярська термінологія в нас така різноманітна. Всі ж згадані шляхи відображені хоча б у багатстві назв для мастей: черва - нім. Rоt, чеське cervene, поль. czerwien; серце, кер, ке'ри - франц. coeur, нім. Herz; дзвінка - переклад нім. Schellen "дзвіночки", поль. Kolor dzwonkowy, bunkowy (бубонковий); сх.-укр. бу'бна, бу'бни, бубе'нчики, чеське bubny; ка'ро, франц. carreau - почерез польщину, як показує ненакінцевий наголос; треф - нім. Тreff із франц. treflе "конюшинка"; від нім. рисунків і назв Eicheln "жолуддя" пішла зах.-укр. назва жо'лудь, чесь. zaludy, поль. zoldz, а почерез перекручене рос. жлуды - теж сх.-укр. жлуди'; з нім. "буква, букове насіння", чесь. zir пішло зах.-укр. жир, жи'ро, жиро'к (до речі, наше карпатське жир - це "букове насіння"); від іншої німецької назви цієї масті Кreuz "хрест" походять і зах.-укр. крайц чи то народне перекладене: хре'стик, сх.-укр. хрести'' (рос. кресты); пік - франц. piquе "спис, копіє" (від схематизованого рисунка вістря списа, що його тлумачено й як лопатку з коротким держаком, нім. Schippe "лопатка", з чого зах.-укр. ши'па "пік", а почерез чесь. Lopaty й рідше стрічане лопатка); на давніх німецьких картах цю масть позначувано як виноградний листок: нім. Laub, Cruen, чеське zeleny й наше рідке нині зелень, а частіше: вино, ви'на, ві'но - поль. winо, чесь. vinо.

Не менш скомплікована й історія назв окремих картових фігур, тим більше, що бували вони пов'язані ще й з конкретною картовою грою, в якій дана трумфова фігура могла мати ще своє власне окреслення. Вже була мова, що назва найважливішої з часом фігури в даній масті ас, туз (первісно "одинка", "двійка") перенесена з очок гри в кості. Цікаві теж назви "б'ючих" карт: трумф, атут, козир; давнє трумф виводиться почерез поль. trumf, нім. Trumf із франц. triomphe (старе triumphe) "тріумф, тріумфуюча карта" (латин. triumphus "публічне святкування перемоги" із грец. triambos "гімн в шану божка Бакха"). Французька мода ХVІІІ віку принесла окреслення атут для б'ючої карти (почерез нім. Аtout із франц. A tout "проти всього", себто, мовляв, ця карта б'є всі інші). Загадкове своїм походженням зокрема слово козир (рос. козырь) може перейняте рано з поль. Kozyra, kozera. kozernik; поширене це слово і в сусідній румунській та османській мовах; можливо, що й справді виникло воно, як це думав А.Брюкнер (Slownik etymologiczny jezyka polskiego. - 1927. - С.262), як похідне від виразу коза (як і кожа "шкіра"), бо має це слово ще значення шматка шкіри - надчільного "дашка" (козиро'к) при шапці. Від того останнього (козиро'к) пішло вояцьке козиряти кому "здоровити по-військовому" (галицьке бити в дах); сх.-укр. козиряти "чванитися чимсь" пішло від картярського козир "трумф", козиряти "хвалитися б'ючою картою". Інші давні позначення очок при грі в кістки (дрия, кватер, цинк, зиз) заступлено в картах відчислівниковими творивами: двійка, трійка, чвірка, п'ятка, шістка - і далі - сімка, вісімка (галицькі сюдемка, восемка - з польських siokemka, osemka), дев'ятка, десятка. Дальші назви картових фігур: король, дама-краля, валет-хлопець - носять теж сліди чесько-німецького та французького походження: король - поль. krol, чесь. kral - це переклад з нім. Koenig та франц. roi; як відомо, це слов'янське означення для володаря-суверена виводять від імені німецько-французького володаря Карла Великого (768-814), що воював зі слов'янами, і його ім'я стало для слов'ян загальною назвою володаря, подібно як ім'я римського Цезаря стало таким колись для герман (нім. Kaiser "цісар").

Фігуру жінки, представлену на німецьких картах, звуть нині дама (із франц. Da,e, а це з лат. domina "пані"); звали її у нас раніш краля, кралька (так її від нас звуть росіяни й досі) - з чеського kralka "королева"; в нас вираз краля набрав значення "красуня" - від вимальованого на цій карті образка причепуреної жінки. Валет прийшов до нас аж у ХІХ в. з франц. валет "паж, джура, слуга" (з латин. народного vassus "слуга"), заступивши давнішу, і нині ще народну, назву хлопець (поль. chlopiec, чесь. chlapec - звідки й рос. хлап "валет" - як відповідники нім. Бубе "хлопчина", Бауер "селянин"). Від рисунка на нових фабричних картах, де фігура представлена скосом впів в обі сторони (до себе "ногами"), - пішло східноукраїнське тюремне й концтабірне окреслення на спосіб лягати спати вдвійку на долівці (головами від себе): кластися валетом (спати). У французько-німецькому типі карт давніш розрізнювано замість дами й валета - вижника [вишник] й нижника - за чеським svrsek i spokek (з німецького Оber "начальник", Unter "підданий" або ж Wentzel, Scharwentzel "слуга"), пліхта "маловартна безкозирна витягнута з колоди карта" з чесь. plichta "рівність при грі", plichtiti "зіпсувати кому гру" - оспорюваного походження (північнонім. Pflicht "передня палуба" чи швед. plikt "пеня, гривна, штраф").