___________________________________________________________________________________________ 

 

 

 Аналіз стану вивчення компонентів довкілля показав, що найдетальніше вивчені у просторовому плані ґрунти, оскільки на всі сільськогосподарські угіддя складені ґрунтові карти, які періодично поновлюються. В географії ґрунтів України не вироблена концепція їх мегаструктури, функціональні положення якої визначаються законами широтної зональності і вертикальної поясності в гірських системах, а також шляхами еволюційного розвитку ґрунтів, що відображено в їхньому географічному поширенні.

 Підходи до вивчення закономірностей географічного поширення ґрунтів можуть мати й інші аспекти, при яких враховуються фундаментальні і функціональні положення. Це аспекти біосферної ролі ґрунту, його агроценозного значення, збереження початкових природних особливостей тощо. І в цьому плані вивчення історичних аспектів дослідження ґенези, складу, властивостей ґрунтів у гірських системах є важливим, бо знання ґрунтового покриву, особливостей змін його структури і властивостей ґрунтів в часі зумовлює формування нових поглядів на їх еволюцію, розроблення основ раціонального використання і охорони.

 У дослідженні ґрунтів Карпат, зокрема буроземів, на перших етапах основна увага приділялася вивченню ґенези, складу, властивостей і їх територіальної структури.

 Вчення про бурозем і його загальне визнання зазнало тривалих дискусій тому, що суперечило традиційним поглядам на структуру генетичних типів ґрунтів , що склалися в першу чергу, в російській школі генетичного ґрунтознавства. Буроземи були включені в номенклатурний список типів ґрунтів після того, як сформувалось вчення про лісові ґрунти, а саме їх типи: підзоли, дерново-підзолисті і сірі лісові.

 Вперше термін “бурі лісові ґрунти” був використаний Р.В.Різположенським (1892) при дослідженні лісових ґрунтів Заволжського лісостепу, поширених на червоно-бурих мергелястих глинах. Пізнішими дослідженнями встановлено, що ці грунти є дерново-карбонатними на давніх червоноколірних карбонатних глинах, але термін залишився і одержав широке поширення.

 Є.Раманн (1905) визначив бурозем, як ґрунт бурого кольору, що залягає в лісовій зоні від Франції до Уралу, помірно вилугований і помірно збагачений гідроксидом заліза. Ідея виділення буроземних ґрунтів була підтримана відомим ґрунтознавцем Г.Мургочі (1909), який запропонував називати такі ґрунти бурими лісовими.

 У 1930 році на другому Міжнародному конгресі ґрунтознавців було прийнято рішення вважати бурозем самостійним типом ґрунту, назвати його “бурим лісовим ґрунтом”, а термін “бурозем” використовувати як синонім. Пізніше подібні ґрунти були описані не тільки в широколистяних лісах, але й у хвойних, не тільки на горбистих рівнинах Європи, але й в горах, не тільки в суббореальному поясі, а й у субтропіках і тропіках.

 Широко відомими є погляди на буроземоутворення Л.І. Прасолова, вони розвинені І.М.Антиповим-Каратаєвим (1932), Д.Г.Віленським (1947), В.М.Фрідландом (1953), Е.О.Евальдом (1980), які проводили дослідження в гірських системах Кавказу і Криму. До буроземів були віднесені ґрунти південних помірно-теплих лісів, що не мають ознак опідзолення, але мають підвищений вміст заліза і оглиненість в метаморфізованому горизонті (ВМ ), високу вбирну місткість і ненасиченість основами.

 В українському ґрунтознавстві буроземи характеризують як тип профільно недиференційованих оглинених ґрунтів, які властиві для широколистяних та змішаних лісів помірного поясу з промивним типом водного режиму, що зумовлений інтенсивним природним дренажем.

 Сучасними грунтово-географічними дослідженнями встановлено регіональні закономірності ґрунтового покриву, виявлено напрям ґрунтотвірних процесів і властивості буроземів.

 Історію грунтово-картографічних досліджень Українських Карпат можна умовно поділити на три періоди. Перший період відображений в літературних і грунтово-картографічних роботах угорських, чеських і польських вчених. Другий період пов'язаний з дослідженнями радянських вчених. До третього періоду відноситься дослідження українських ґрунтознавців. Більшість робіт першого періоду, починаючи з 60-х років ХІХ століття і закінчуючи третім десятиліттям 20 століття, були чисто описовими. У цей період в основному складалися ґрунтові карти. Перші ґрунтові карти Закарпатської області, яка на той час входила до складу Чехословаччини, були складені Францом Тоулмом, Робертом Месером (1922).

 Значним кроком в розвитку картографії ґрунтів є карти Трейца (Treitz, 1918-1927) і Новака (Novak, 1924). На карті в межах Прикарпатської Руси (Закарпатської області) виділено наступні грунтово-кліматичні райони, які відповідають нашому розумінню ґрунтового типу:

- район підзолистих лісових ґрунтів (клімат хвойних лісів);

- район бурих лісових ґрунтів (клімат букових лісів);

- район чорних лісових ґрунтів (клімат мішаних і широколистяних лісів).

 Детальні дослідження буроземів в Карпатах проводились чеськими вченими з 1936 року. В 1938 році результати дослідження ґрунтового покриву на Підкарпатській Руси проведені доктором Алоїсом Златніком і опубліковані в матеріалах “Prozkum prirozenych lesu na Podkarpatske Rusi,” Brno, 1938. У цьому фундаментальному збірнику наведені багаточисельні описи ґрунтових профілів, закладених у пралісах, а також вміщені багаточисельні аналітичні дані ґрунтів. Ці матеріали є неоціненим скарбом для ґрунтознавства і географії ґрунтів.

 Алоїс Златнік (1938), вивчаючи лісові угрупування в Закарпатті, виділяв у букових лісах такі ґрунти: буроземи на зелено-сірих менилітових флішових сланцях; буроземи на пісковиках з глинистим цементом; буроземи на пісковиках, що бідні на цемент.

 У хвойних лісах він виділяв, крім буроземів на кристалічних породах, і підзоли, розділяючи їх на гумусовий підзол, і на гумусовий підзол з диференційованим елювієм – гумусово-залізистий підзол [31].

 У 2000 році чеськими дослідники проводили вибіркові дослідження пралісів за програмою “Динаміка розвитку природних лісових біоценозів у Східних Карпатах”. Ці дослідження проводились співробітником університету лісового і сільського господарства ім. Менделя (м. Брно). Зокрема ґрунтові дослідження проводились під керівництвом доктора Зденека Груби.

 В радянський період ґенезиc ґрунтів Українських Карпат досліджували Н.Б.Вернандер [4], Г.О. Андрущенко [2], Є.М.Руднєва [24], М.І.Герасимова [6], І.М.Гоголєв [7,8,9], П.С.Пастернак [18,19], В.В Пономарьова [21], В.І.Канівець [10,11,12,13,14], Ф.П.Топольний [28], О.М.Туренко [29], В.В. Скіба [25], Г.Л.Тишкевич [27] та ін.

 У повоєнні роки Н.Б. Вернандер (1951) дослідила, що ґрунти лісів Закарпаття належать до типу буроземів і вважала їх опідзоленими завдяки високій кислотності [5]. Н.Б. Вернандер наступним чином описує генезис карпатських буроземів: в умовах вологого доволі теплого клімату Карпат з довгим діючим періодом в житті ґрунту, процеси хімічного вивітрювання протікають дуже інтенсивно, в результаті чого вивільнюється велика кількість півтораоксидів, зокрема заліза, алюмінію і марганцю. Легкорозчинні основи вимиваються за межі ґрунтового профілю, півтораоксиди поступово накопичуються у верхніх горизонтах ґрунту. У вбирний комплекс входить алюміній, спричиняючи високу кислотність ґрунтів. Алюміній, як трьохвалентний іон, коагулює колоїди ґрунту і тим самим сповільнює їх переміщення по ґрунтовому профілю. Внаслідок цього, при явно вираженій кислотності в буроземах нема різкого перерозподілу мулистих частинок у різних горизонтах. Відсутність рухомих колоїдів обумовлюється, також послабленням низхідних потоків ґрунтової вологи в умовах гірських схилів.

 Вивчаючи розвиток буроземного процесу в Карпатах, Н.Б.Вернандер виділяє три різновидності буроземів:

1) типові буроземи з неглибоким профілем і близьким заляганням від поверхні твердих порід, що формуються під буковими і ялиновими лісами, в умовах гірських схилів; у верхніх горизонтах цих ґрунтів, деколи можна виявити ледь помітну присипку SiO₂ , а на глибині 20-25см – горіхуватість структури і невелике ущільнення. Наявність слабо виражених ознак опідзолення в цих ґрунтах дало підставу віднести їх до буроземів опідзолених.

2) буроземи, що формуються під впливом трав’яної рослинності на безлісних просторах карпатських схилів (нижче зони полонин). В цих умовах вони зберігають основні свої ознаки, але характеризуються підвищеним вмістом гумусу. Кислотність їх значно нижча, ніж у типових буроземів. За цими ґрунтами Н.Б.Вернандер зберігає назву “дерново-буроземні опідзолені”.

3) буроземи опідзолені глибокі, як особлива різновидність бурих лісових ґрунтів; розвинені на продуктах вивітрювання вулканічних туфів, які складають острівні гори в межах Закарпатської низовини.

 Ці генетичні уявлення Н.Б.Вернандер, знайшли відображення на ґрунтовій карті України (1948) і в тексті монографії до неї. На ґрунтовій карті УРСР в межах гірсько - карпатської зони нею виділені:

1. дерново-буроземні опідзолені ґрунти;

2. буроземи слабопідзолисті;

3. буроземи середньопідзолисті;

4. гірсько-опідзолені ґрунти;

5. гірські торфово - опідзолені і лучні ґрунти, в комплексі з торфовищами.

 Перші три типи виділяються до висоти до 1200м. Гірсько - підзолисті ґрунти приурочують до висот 1200 – 1400 м, а гірсько – лучні в комплексі з торфовищами показані на безлісих полонинах вище 1200м над рівнем моря.

 Пояснюючи прийняту класифікацію бурих лісових грунтів, Н.Б.Вернандер пише, що перерозподіл колоїдів по профілю і висока кислотність буроземних ґрунтів вплинули на віднесення їх до слабо - і середньопідзолистих. Але визначені морфологічні і фізико-хімічні властивості для поділу буроземів за ступенем опідзолення не визначені. Не маючи необхідних аналітичних матеріалів, автори монографії “Ґрунти УРСР” не змогли скласти чітких уявлень про ґенезу бурих лісових ґрунтів Карпат. Керуючись бурим забарвленням ґрунту, інтенсивність якого зменшується з глибиною, висловлюється припущенням, про поступове накопичення півтораоксидів у верхніх горизонтах ґрунту. З іншого боку, ці ґрунти розглядаються як слабо - і навіть середньопідзолисті, тоді як відомо, що опідзолення і накопичення півтораоксидів у верхніх горизонтах являються протилежними процесами. Внаслідок невірних явлень про значення алюмінію в грунтово-вбирному комплексі і ролі його в утворенні кислотності, автори не змогли пояснити відсутності кореляції між ступенем опідзолення і величиною кислотності [4,22].

 Декілька робіт, присвячених виясненню ґенези і фізико-хімічних властивостей бурих лісових ґрунтів Українських Карпат, опубліковано Г.О.Андрущенком (1952, 1954, 1957, 1958), який є автором “Номенклатурного списку ґрунтів Карпат і Прикарпаття”.

 Г.О.Андрущенко вважає, що буроземоутворення в Карпатах зв’язане з біологічним накопиченням заліза у верхніх горизонтах, хоча він допускає винесення кальцію і, в деякій мірі, алюмінію за межі ґрунтового профілю.

 Відсутність морфологічно вираженого опідзолення під смерековими і буковими лісами Карпат в умовах надлишкового зволоження. Г.О.Андрущенко пояснює тим, що реакція лісової підстилки в бурих лісових ґрунтах на сучасному етапі розвитку менш кисла, ніж інших ґрунтових горизонтів, що є свідченням про те, що в теперішній час винесення півтораоксидів, в тому числі заліза, не повинно відбуватися. Підстилка повинна нейтралізувати реакцію ґрунтового профілю і підзолоутворення стане неможливим [2].

 Відомо, що географічні закономірності поширення ґрунтів в Українських Карпатах зумовлені вертикальною поясністю. Сучасними грунтово-географічними дослідженнями виявлено приуроченість Карпатсько-буроземно-лісової області до шести вертикальних термічних поясів, виділених М.С.Андріановим [1]. Згідно з цими термічними поясами, ґрунти Українських Карпат на фаціальному рівні розділені на шість підтипів: дуже холодні (альпійські) - понад 1800м; холодні (субальпійські) - 1200-1800м; помірно холодні (лісові) - 800-1200-1550м; прохолодні ( лісові) - 500-800м, помірно