Архіпелаг Шпіцберген лежить між 76°28’ і 80°48’ північної широти. Назва „Шпіцберген” перекладається з голландської як „гострі гори”.

 Загальна площа Шпіцбергену – 62.5 тис.кв.км. Населення на 1997 рік на архіпелазі становило 2500 осіб. Адміністративний центр – Лонгір (1000 осіб у 1997 р.). Етнонаціональний склад – норвежці (55%), росіяни, українці і поляки (45%).

 Вперше острів відвідали норвезькі мореплавці (12 ст.), а в 1594 р. – голландець Віллем Баренц. Згідно з Паризьким Договором (1920 р.), архіпелаг належить Норвегії.

 Основна діяльність місцевих жителів: видобування азбесту, міді, цинку, заліза, вугілля; рибальство, туризм.

 Острови архіпелагу здіймаються на підводному порозі, який розділяє улоговини Гренландського і Норвезького морів. Більш як половину всієї площі архіпелагу займає великий острів – Західний Шпіцберген. Другий за величиною острів – Північно-Східна Земля. На південь від них лежать острови Баренца, Едж та багато дрібних острівців, об’єднаних однією назвою „Тисяча островів”. Довга вузька протока відокремлює від Західного Шпіцбергену Землю Принца Карла, що також входить до складу архіпелагу.

 Рельєф островів гористий. Гори, утворені каледонською складчастістю на початку палеозойської ери, являють собою горстові брили, підняті по лініях розломів, що відбувалися в наступні геологічні епохи. Брилові масивні хребти розділені між собою западинами грабенів, у яких збереглися товщі морських і континентальних відкладів. Найцікавіші серед них кам’яновугільні пласти верхньопалеозойського, мезозойського і третинного віку.

 У період нагромадження кам’яного вугілля, природні умови Шпіцбергену були різко відмінні від сучасних. У кам’яновугільну епоху низовини островів були вкриті густими заростями лепідодендронів і каламітів, у крейдовому періоді на них росли гінкгові ліси, у третинному – субтропічні широколистяні ліси. Клімат островів був жаркий і вологий.

 Найважливіший кам’яновугільний басейн – третинного віку – займає середню частину Західного Шпіцбергену, де вугілля залягає від Іс-фіорду до мису Південного. Запаси його – 4 млрд.т.

 У четвертинний період архіпелаг двічі сковувало зледеніння, тепер тут льодовий покрив „шпіцбергенського” типу, тобто такий, який не повністю ховає гористий рельєф. Льодовики заповнюють долини, перетікають з однієї долини до іншої низькими перевалами, утворюють місцями невеликі поля і щити, але найвищі вершини гір здіймаються з-під льодового покриву у вигляді гострих зубчастих гребенів. Потужність льоду непостійна, але, мабуть, не перевищує 200 м.

 Найбільшу площу льодовики займають на островах Північно-Східна Земля і Західний Шпіцберген. Льоди досягають океану, обриваються вздовж берегів крутими стінами (Східний лід на Північно-Східній Землі) і сповзають у фіорди, які розчленовують узбережжя.

 Тепер льодовики перебувають у стадії відступу, що особливо активно відбувається на заході острова Західний Шпіцберген, де підходить західношпіцбергенське відгалуження теплої Північо-Атлантичної течії. Воно проникає в глиб фіордів і зігріває віддалені від моря острівні райони. У лютому середня температура в Іс-фіорді -12.6°, а в найтепліший місяць (липень) досягає +5.5°.

 Острови Шпіцберген лежать у зоні тундри, рослинність якої має ряд характерних особливостей. Те, що в тундрі немає дерев, пояснюється явищем „фізіологічної сухості”, тобто нестачею вологи, яку дістають рослини за короткий (1-3 місяці) вегетаційний період. Причина „фізіологічної сухості” полягає у тому, що грунтові води в промерзлому грунті лишаються холодні й погано засвоюються кореневою системою; отже, води, яку мають одержувати деревні рослини, недостатньо. Тому в тундрі ростуть лише мохи, лишайники, багаторічні трави, чагарники й чагарнички. Коренева система їх проникає тільки в приповерховий шар грунту, який відтає влітку не глибше як на 15 см. Багато рослин для меншого випаровування мають опушені листя і стебла, сланкі і подушкоподібні форми.

 Як тільки настане беззахідний полярний день і розтане сніг, схили гір західного узбережжя Західного Шпіцбергену укриваються мальовничими килимами рослинності. Першими з’являються з-під снігу мохи, лишайники і трава кохлеарія, що перенесла сувору зиму в листках і пупянках під сніговим покривом. Кохлеарія на смак нагадує салат, і її широко вживають у їжу мешканці архіпелагу. Трохи пізніше зацвітають тирлич, незабудки, чемериця, жовті перстачі, полярний мак, лілуваті шпіцбергенські гвоздики. Розпускається листя на карликовій березі й полярній вербі.

 Зовсім інша картина на сході Західного Шпіцбергену. Тут уздовж берега проходить холодна течія. Тільки на південних схилах у „найжаркіші” місяці зеленіють невеликі плями мохів та зацвітає полярний мак.

 З настанням весни повітря сповнюється пташиними голосами. На архіпелазі багато пташиних базарів. На прибережних скелях гніздяться люрики, чистуни, кайри, морські чайки, трипалі мартини, фульмари, тупики, дикі качки, лебеді, гуси та інші птахи, у тому числі велика й хижа чайка „бургомістр”.

 Тваринний світ архіпелагу небагатий. Колись на островах водилися величезні стада оленів. У кінці 19 ст. полювання на цього звіра було „модним” видом спорту. Тепер олені майже повністю знищені. Зрідка острови відвідує „господар льодів” – білий ведмідь. Водяться на архіпелазі й голубі песці. З ссавців багато тюленів і морських зайців. У водах, що омивають західну частину Західного Шпіцбергену, багато тріскових і камбалових риб.

 Основне багатство архіпелагу – високоякісне кам’яне вугілля. Його видобувають у ряді копалень – Баренцбурзі, Грюмантбюені.