Історія досліджень печер в Україні

    Історія вивчення карстових печер України тісно пов'язана з історією географічних, геологічних, біологічних, археологічних, карстознавчих досліджень. Карстова комісія НАН України в 1993 р. виступила з ініціативою підготовки зведення з цього питання. Нею використані архівні матеріали, численні літературні посилання, а також свідчення багатьох дослідників (С. В. Альбов, О. М. Бадер, Г. О. Бачинський, М. А. Гвоздецький, О. І. Домбровський, Б. М. Іванов, О. А. Ломаєв, В. Ф. Пчелінцев тощо).

   Автором використаний формальний підхід до періодизації спелеологічних досліджень. Виділено п'ять періодів: до XVIII ст., XVIII ст., XIX ст., перша та друга половини XX ст. У кожному з них окремо розглядаються три головні спелеорегіони України — Крим, Карпати та Поділля, а також інші карстові райони.

   1. Дослідження печер до XVIII ст.

   Крим. Першими дослідниками таємничого підземного світу Криму були давні люди. У VІІ-VІ ст. до н.е. печери використовувалися як святилища скотарського та землеробського культів (Єні-Сала, Червона, Малої Академії); в І ст. — як сховища таврських племен (Караул-Оба); в ІІІ-ІV ст. як місця поховання (Туакська, Сарматська); в V-Х ст. — як місця поселення; в Х-ХV ст. — як печерні храми. Багато з них було зруйновано під час сильних землетрусів у ХІІІ-ХV ст. (Басман-5, Данильча).

   Карпати. Печера Молочний камінь у пізньому палеоліті використовувалась як короткочасний табір мисливців, що полювали на печерного ведмедя; карстовий міст вперше описаний послами Івана ІV (1558 р.).

   Поділля і Буковина. У печері Баламутівка описані мезолітичні малюнки. Печера Вертеба використовувалася з культовою метою. Багато невеликих печер межиріччя Дністер — Прут використовувалися як житла монахів та сховища місцевих жителів.

   Інші райони. Неолітичні крем'яні штольні відомі у с. Кримка (Донеччина) та в с. Біла (Хмельницька обл.). З XI ст. почалося будівництво штучних печер під Києвом. У XIII ст. лаврські печери сильно постраждали від землетрусу. У 1661 р. в Київсько-Печерському патерику було надруковано перший в Україні план Дальних печер [6]. В XІ-ХІІІ ст. багато штучних печер споруджено коло Михайлівського, Кирилівського, Софійського монастирів (Київ), в мм. Чернігів, Кам'янець-Подільський тощо. У XVI -XVIII ст. в багатьох місцях України споруджуються підземні ходи.

2. Дослідження печер у XVIII ст.

   Крим. У 1785 р. К. Габліц описує вхідні частини кількох печер Карабі та Чатирдагу; в 1795 р. П. Паллас вказує на наявність глибоких колодязів на Яйлі, де влітку зберігається сніг та лід.

   Поділля і Буковина. У 1721 р. П. Ржончинський згадує про печеру біля с.Кривче (нині — Кришталева).

3. Дослідження печер у XIX ст.

   Крим. У 1803-1828 рр. П. Сумароков, В. Севергін, П. Паллас, П. Кеппен описують декілька невеличких печер Головного пасма (Кизил-Коба, Туакська, Вел. Бузлук). Перший більш докладний опис печери Кизил-Коба та схематичний план її верхньої частини наводить швейцарський мандрівник Дюбуа де Монпере (1843). У 1864 р. описано першого печерного жука (П. Мочульський), у 1876 р. в печерах вперше знайдено людські кістки (В. Марковніков), у 1887 р. виконано перші мікрокліматичні спостереження під землею (Ю. Лістов), у 1896 р. — проведено перший хімічний аналіз води зі сталактитів (О. Лебединцев). У 1893 р. декілька печер Чатирдагу було пристосовано до туристського показу (Кримський Гірський Клуб), а в 1898 р. в них побувало біля 400 учасників 7-го міжнародного геологічного конгресу. Печери використовувалися для видобування снігу, льоду, селітри. Під час видобування вапняку виникли величезні штучні порожнини — катакомби (Керченський півострів, Севастополь тощо).

   Поділля і Буковина. У 20-80-х рр. проводилися археологічні дослідження в печері Вертеба (Я. Хмелецький, А. Кіркор, А. Завадський, Г. Осовський, В. Деметрикович), яку називали «Наддністрянською Помпеєю». Понад 40 ящиків цінних знахідок з неї вивезено до музеїв Кракова. У 1896 р. А. Ломницький друкує схематичний план та опис печери Локітки під Тлумачем [4,5].

   Інші райони. Наприкінці XIX ст. Н. Веселовський дослідив давні (від палеоліту до VII ст. н.е.) малюнки на стінах гротів Кам'яної могили (Приазов'я); А. Нордманн виконав археологічні дослідження печер біля Одеси, Б. Антонович — у Негінських печерах; Д. Яворницький та Н. Соколов описали невеликі печери в неогенових вапняках басейнів Дніпра та Інгульця.

 4. Дослідження печер у першій половині XX ст.

   Крим. У 1901-1920 рр. О. Крубер, Я. Лебединський, П. Петров, М. Клепінін, Н. Лебедєв у зв'язку з проведенням карстологічних, біологічних та краєзнавчих досліджень, виконали перші описи багатьох невеликих печер Криму. У 1906 р. Е. Лейст виконав перші в Росії електрометричні та радіометричні дослідження в печері Бінбаш. Результати цих робіт наведено в монографії О. Крубера «Карстова область Гірського Криму», яка й досі залишається неперевершеним географічним описом карстового регіону України. У ній є згадки про 31 печеру Криму.

   У 1920-1950 рр. під час геологічних та гідрогеологічних досліджень Головного пасма описано кілька десятків невеликих порожнин Ай-Петринського та Чатирдазького масивів (П. Васильєвський, А. Слудський, С. Михайловський, В. Пчелінцев, А. Мамін). Найцікавішими є відомості про наявність вуглекислого газу в шахті Безодня на Агармиському масиві, (А. Спасо-Кукоцький), перші знахідки водної печерної фауни (Е. Боруцький), перші описи в конгломератах (К.Пирогов). До цього ж часу належать: перше використання терміну «спелеологія» в Україні (В. Махаєв), перша спроба спелеологічного районування (В. Махаєв, Саггіоді), а також перші кроки на складному шляху охорони карстових печер (у 1918 р. вийшов наказ Кримревкому, згідно з яким «печера Кизил-Коба з усім районом туфових відкладів оголошена власністю республіки»). У 1941 р. Ф. Бублейников надрукував першу невелику науково-популярну книжку про печери Криму [2-4].

   У 1941-1945 рр. печери та катакомби Криму використовувалися як складні укриття.

   Поділля і Буковина. В 1900-1939 рр. дослідження печер Вертеба, Кривченська, Угрінь проводили К. Гутковський, М. Орлович, В. Нехай, А. Маліцький тощо. За завданням Львівського комітету охорони природи детально досліджена Кривченська печера: складено її перший план, надруковано путівник. Ближня частина печери пристосована для відвідування. У 1939-1950 рр. дослідження печер не проводилися, але вони використовувалися як сховища, полігони, укриття для місцевих жителів. У печері біля с. Стрілківці (зараз — Озерна) у 1944 р. ховалися 38 жителів навколишніх сіл.
   14 квітня 1949 р. у Львові створена перша в Україні молодіжна печерна організація. Її керівники — Г. Бачинський та М. Савчин організували дослідження Страдчанської та Медової печер, а також невеликих порожнин біля м. Миколаєва. Подальший розвиток ці дослідження отримали лише в 1958 р.

   Інші райони. У зв'язку з проведенням геологічних та археологічних досліджень описано невеликі печери поблизу Одеси, у Приазов'ї, на Донеччині (Б. Чернишов, П. Кумпан, О. Бадер, М. Рудинський, І. Лобанов, Т. Грицай). Найцікавішими є знахідки давніх карстових порожнин з кістковими залишками верблюдів, гієн, лисиць, страусів тощо в катакомбах під Одесою, а також невелика стаття П. Тутковського про необхідність охорони цінних геологічних пам'ятників України, зокрема — печер та печерних відкладів. У першій половині XX ст. катакомби Одещини широко використовувалися підпільниками, партизанами, криміногенними елементами.

   Завдяки дослідженню карстових порожнин України в XVII, XVIII, XIX та першій половині XX ст. було закладено добру основу для розгортання активних спелеологічних досліджень. На початку 1958 р. в Україні було відомо 87 карстових порожнин загальною довжиною 15250 м та глибиною 970 м. Вивчені вони були неповно та нерівномірно: для 26 порожнин були тільки схематичні плани, для 25 — розрізи. І плани, і розрізи, що давали більш-менш вірогідну уяву про розміри та морфологію порожнин, були складені лише для 19 печер та шахт. Графічні матеріали складалися за різними методиками, у різних масштабах та одиницях виміру (кроки, аршини, фути, метри). Не існувало ані розробок щодо організації досліджень складних порожнин (спуск у природні шахти завглибшки 50-100 м, подолання сифонів, проходження лабіринтів), ані методик комплексного наукового дослідження печер. Найбільшими в Україні була печера Кизил-Коба (Крим, вапняки, приблизно 2 км) та печера у Нижньому Кривчі (Поділля, гіпси, понад 4 км), найглибшими — шахти Криму, в які ніхто не міг спуститися глибше 100 м (О. С. Вялов, 1928 р., шахта Безодня на Чатирдазі).

5. Дослідження печер у другій половині XX ст.

   У 50-х рр. XX ст. склалися дуже сприятливі умови для активного розвитку спелеологічних досліджень у державах колишнього СРСР. З одного боку, вони були потрібні науковцям різних напрямків — геологам, гідрогеологам, біологам, археологам тощо. Це зазначив на Всесоюзній нараді з проблем карсту у 1956 р. професор І.В. Попов. З іншого боку, зародився «печерний туризм» — молодіжний рух, спрямований не лише на використання печер для туризму, але й на їх дослідження. Автору пощастило брати безпосередню участь в організаційному поєднанні цих двох напрямів. У сучасному трактуванні спелеологія — це рівняння НАУКА + СПОРТ. Що стоїть на першому місці — залежить від завдань, які постають перед дослідником та спортсменом, але, в будь-якому разі, це рівняння нерозривне...

   У 1958 р. рішенням Президії АН УРСР було створено Комплексну Карстову експедицію АН УРСР (керівники – проф. Ю. Ю. Юрк та Б. М. Іванов). Вона складалася із п'яти «статусних» загонів: шахтного (керівник В. М. Дублянський), геофізичного (кер. Б. М. Смольніков), гідрологічного (кер. Н. Й. Дрозд), біологічного (кер. М. А. Воїнственський та Ю. О. Бачинський), археологічний (кер. О. І. Домбровський), кожного літа до них приєднувалися «неофіційні» загони науковців всієї країни (М. О. Бадер, Я. А. Бірштейн, О. О. Огільві, Ю. І. Баулін, В. М. Дахнов, І. Д. Гофштейн, К. А. Татаринов та ін.).

   Одночасно з утворенням Комплексної Карстової експедиції йшло становлення спортивного напряму – у мм. Сімферополь, Севастополь, Ялта, Київ, Одеса, Львів, Дніпропетровськ, Харків. Карстові секції, клуби, групи формувалися також у десятках міст колишнього СРСР (насамперед — у Москві, Свердловську, Красноярську, Тбілісі, Ташкенті, Ашхабаді, Ленінграді тощо). Організаційно вони були пов'язані з Центральною Секцією спелеотуризму ВЦРПС, яка частково фінансувала навчальні та тренувально-пошукові роботи.

   У 1959-1965 рр. роботи проводилися головним чином у Гірському Криму, де влітку 1962 р. відбувся Перший Всесоюзний Зліт спелеологів. Перші результати сумісної праці науковців та спортсменів отримали високу оцінку. Президент Академії Наук України Б. Патон 25.07.1962 р. писав штабу зльоту: «...ваші дослідження є корисним внеском у вивчення геолого-структурних та гідрогеологічних умов розвитку карсту в Гірському Криму. Президія АН УРСР буде всемірно сприяти Вашому плідному починанню в розвитку співдружності вчених та спортсменів в розвідці та вивченні карстових регіонів республіки». Й дійсно, розпочавшись у Криму, роботи комплексної карстової експедиції охопили в 1965 р. всю Україну.