З дохристиянського часу ми мали свої Свята, цебто дні, а правильніше пори року, призначені на пошанування чи на пам`ять того чи іншого свого бога. В глибоку давнину був у нас свій особливий релігійний календар, досить великий і широко розроблений, його характерною рисою було те, що він був міцно зв`язаний з природою та з хліборобством цілого року. Складався цей календар головно в полян, що з глибокої давнини були вже хліборобами. Наші стародавні Свята — це наші хліборобські обряди, яких у нас завжди було дуже багато, і ось вони й склали наш річний календар Свят.

Точно усталеного дня якогось Свята вдавнину ще не було, бож це були Свята хліборобські: обряди справлялися в залежності від погоди й часу хліборобських зайнять, у залежности від сонцеобо.ро-ту та соняшної сили, і тільки Християнство пізніше поприв`язувало їх до певних днів. Звичайно Свято тяглося кілька днів, а то й тиждень і більше, що полишилося й до нашого часу. Усі Свята були пов`язані однією спільною ідеєю: пошанування сонця й соняшних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом, а це є те, що становить основу хліборобства. Наш стародавній святковий обряд був дуже широкий і багатий, від чого й до сьогодні позосталося чимало залишків, особливо обрядових пісень: веснянки, гаїлки, купальські, колядки, щедрівки й ш. До кожного Свята заздалегідь готувалися, напр. докладно чистилися й прибиралися домівки, щоб взагалі вивести з хати всяку нечисть, що скрізь робиться й тепер. Перед Великоднем уже в „чистий" четвер у хаті мусить бути чисто. В обрядовому українському календарі заховалося дуже багато глибокої старовини1. Наші обрядові пісні взагалі йдуть з дуже давнього часу, ще з доби українського розселення, а деякі вірування, що виглядають з них, сягають доби Чорноморсько-дунайської. Ось чому в наших святкових обрядах немало спільного з обрядами балканських слов`ян. Наші обрядові пісні часто являються з формою й змістом закляття, щоб сталося конче те, про що співається: щоб збіжжя й плоди родили. Завданням таких обрядових пісень є, — піснею, голосом, танками, ритуальними діями допомогти зросту плодів. Наші веснянки взагалі переповнені вегетаційними (рослинними) магічними діями.

Річний ритуальний календар наш ідеологічно ще мало опрацьований, мало вивчений, але він зв`язаний головно з культом сонця, а через нього — він календар хліборобський. Вироблявся він з найдавнішого часу, все поповнюючись та поширюючись. Пережив він багато різних впливів, і зо Сходу, і з Заходу; і ще за Чорноморсько-Дунайської доби, коли ми на Дунаї стикалися з римськими впливами, ми немало з них перейняли, напр. русалії, Коляда, непохитність Долі й т. ін. Переслідування народнього календаря і Церквою, і владою, як останків поганства, йшло в нас і в інших безперервно, але вивести всього неможна було жодною силою, — старовина позоставалася в православних народів більше, в католицьких менше, хоч Західня Церква в цьому відношенні не була лагідніша за Східню. І ця старовина поєдналася з новим, і створила міцне двоєвірство, про що буде мова в наступному X розділі, ст. 313—339.

Виступи проти стародавніх обрядів у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста Івана Вишенського в XVII віці проти всіх народніх Свят: Коляди, щедрівок, Купала, во-лочільного, Провід, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін. Виступав проти двоєвір`я й Архимандрит Іоаникій Галятовський (і 1688). „Супліка на Попа" ще в XVIII віці скаржиться, що той... Не велів Коляди колядувати, На вулицю ходити, й на Купайла через огонь скакати,

Об клечінні заказав вінців робити,
І тих вночі на воду до річки носити.

Згадаю ще, що року 1719-го вийшов був наказ проти вечорниць, — з наказу гетьмана Івана Скоропадського видала його Київська Консисторія. Ось тому від стародавнього дохристиянського культового календаря позосталося не так уже багато, і сам він обернений часто тільки на етнографію. Магічне значення культів та обрядів поволі все гинуло, і переходило в забаву головно молоді та дітей, як то сталося з Купайлом.

Але в істоті речі Церква таки не змогла остаточно прибити стародавніх вірувань на Свята, — вони позосталися, хоч і змінені й затемнені, і кольо-рово пов`язалися з християнством у різноперий букет. Чимало з християнських Святих увійшли до на-роднього стародавнього календаря, але набули собі нового зафарбування й нових сил, згідно з народ-німи потребами. І навпаки, стародавні Свята й Святі міцно поєдналися з новими, передавши їм усі свої ознаки та сили. Усе це створило т. зв. двоєвір`я, і тому розгляд усіх Свят можна було б, власне кажучи, віднести до наступного X відділу, де я це двовір`я докладно описую, бо всі вони тепер — помітне двоєвір`я. Див. ст. 313—339. Дохристиянська віра в головному була хліборобська, і власне хліборобство було тією основою, біля якої вертілися всі стародавні вірування, воно їх об`єднувало в одну систему. Коли прийшли нові християнські Свята, і стали засвоюватися в суспільному житті, народ і на них попереносив свої попередні хліборобські вірування, обряди й повір`я. Святий Петро-Павло з бігом часу стає сторожем поля та врожаю. Одна пісня співає (Чубинський 337):

Святий Юрій землю одмикає,
Святий Петро жито зажинає,
Святий Ілія у копи складає.

І зо всіма Святами, зо всіма Святими народ пов`язав свої хліборобські приказки. Ось трохи їх, які беру з „Приповідок" В. Плавкжа 1946 р.: Хто не посіяв до Богослова, (8. IV), той не варт і доброго слова 262. На Юрка (23. IV) сховається в житі курка. На Прокопа (8. VII) жита копа 123. Як прийде Ілля (20.^11), то наробить у полі гнилля 148. На Іллі новий хліб на столі 147. На Бориса-Гліба (24. VII) берися до хліба 340. Хто лежить до Покрови (1. X), той продасть усі корови 180. Дочекався Луки (31. X): ані хліба, ні муки 188. На Петра-Верйги (16. XII) половина снігу й криги 246, і т. ін.*

Християнство принесло нам нового календаря з установленим поділом на місяці й дні. Новий! рік удавнину розпочинався з 1-го березня (марта), коли пробуджувалася вся природа по зимовій перерві; цей рік був прийнятий і Церквою, бо за пере-данням творення світу відбулося власне з 1 березня місяця. Але пізніше Церква пішла за грецьким Новим роком з 1-го вересня, а з 1492 року громадський Новий рік остаточно прив`язався до стародавнього природного часу, до 1-го березня. І тільки в 1721 році цар Петро І встановив на Сході Новий світський рік на 1 січня, що було тоді в більшості держав на Заході. Але рік церковний по-зостався на 1 вересня й дотепер. Різний час Нового Року видно, скажемо, на наших колядках, в яких нерідко описується не зима, а початок весни; колядують і літом під час моровиці, щоб нагнати її.

Дохристиянські назви місяців усі походили від стану природи, і такими позосталися в нас аж до сьогодні, — Християнство їх не змінило. Наші сучасні природні назви місяців2 подані вже в „Церковному соборнику" в додатку до Київської т. зв. Остромирової Євангелії 1056-го року та до Галицької Євангелії 1144 рі, а також по Острізьких виданнях кінця XVI віку.

Ось стародавні природні слов`янські назви місяців:
1. Январ: просинець,
2. февраль: січень, сніжен,
3. март: сухий, березол,
4. апріль: брезозол, березозол,
5. май: травень,
6. іюнь: ізок (коник),
7. іюль: червень,
8. август: зарев (дозрілий),
9. сен-тябр: рюен,
10. октябр: листопад,
11. ноябр: груден,
12. декабр: студен.

Наші сучасні назви місяців почасти пішли й за польськими.

З глибокої давнини тиждень (цебто „той же день", міра часу, коли повторюється той же день) у нас був семиденний, причому деякі дні, як я розповідав про це вище, були відмічені стародавніми віруваннями.
Понеділок — це тяжкий день, тому починати робити в цей день щось поважне, чи взагалі робити, не можна, бо не поведеться.
В понеділок не тільки не робили, але пізніше й постили.
В п`ятницю взагалі святкували, як і в неділю.

Церковний календар оснований на пам`яті Святих, що припадають на той чи інший день. У старовину по всій християнській Европі, у тому і в Україні по різних актах, де треба було зазначати дати, то часто писався Святий, а не день-число його святкування. В українського народу це позосталося й до сьогодні. Напр.: на Маковея, на день перед Введенням, другого дня по Спасі і т. ін.