РЕВАШ АБО РАВАШ
Посуваючись повільно, то перепочиваючи по дорогах, на¬решті, мішанники доберуться до стійбища, по можливості на день, який призначив власник на реваш. Дбайливіші ґазди при¬гонять маржину скорше перед ревашем, щоб вона добре пе¬репочила і напаслася.
Усю дійну маржину мішанників пастухи виганяють означе¬ного дня пасти, а коли в полудень приженуть її до стаї, кож¬ний мішанник здоює власноручно свою маржину, а ватаг потім переміряє молоко міртуком. Міртук — це така коновочка, що містить близько літра молока. Скільки міртуків видасть пер-ший подій, стільки карбів кладе ватаг на реваш.
Реваш — це така обтесана на 1 дм. велика шкаберка-тріска. Позначки робляться так: на півмірчука — ватаг кладе на шка-берця укісний рубель, а на бовт — менше половини, проколює в шкаберці дірку. Від такої вже зарубленої шкаберки відко¬лює менший кусень-реваш і дає його мішанникові, а більший — колоду лишає собі. Число карбів, покладене на реваші, озна¬чає число бербениць бриндзи, що їх має. мішанник дістати. Окрім того, на кожних чотири бербениці бриндзи дістає він ще одну бербеницю вурди.
Брендзинки — це мдлі бербениці, в яких міститься 12-14 міртуків бриндзи, а в бербениці, може, їх яких 25 міртуків. Це той дат, який обіцяв власник мішанникові. А коли ще є угода й на масло, то тоді він менше дістає бриндзи. Там, де мішають овече молоко з козячим і коров'ячим, там бриндзянки містять яких 15 міртуків, але зате бриндза худіша, гірша. Хто не має бриндзянок, а бербениці,
Мішанник бере собі реваш, а ватаг колоду. Колоди усі» мі¬шанників ватаг вішає на шнурок та ховає їх так, щоб ніхто не знав, де вони, або носить їх біля себе.
Зліва: Ватаркик. 1. Зруб, 2. дах, 3. підпора даху, 4. стовп, 5. верклюг, 6. берфела, 7. котел, Зправа: Верклюг для виробу бриндзи. 1. стовп, 2. каганець, 3. кужва, 4. верклюг, 5. берфела, 6. чіп, 7. а в лій, тобто вівця стає ситіша, але молока дає менше. В міру того, як ватаг назбирає скорому, він дає знати мішанникам, щоб приходили по бриндзу
Як мішанник зголоситься до ватага, він подає йому свій реваш, а ватаг дошукує до нього колодку, пильно перевіряю¬чи, чи вона пасує, чи не підроблений реваш. А переконавшись, що реваш правильний, видає даток, який обіцяв при умові.
Коли ж була умова на вагу, тоді ватаг відважує воду, яку міртук показував, а потім у стільки разів більше бриндзи, як
було умовлено. Коли, наприклад, міртук важить І кг*, а пер* ший подій дав 15 міртуків, а власник обіцяв на вагу ІО-ий дат, то відважує мішанникові
На корови немає міртука, а так від кожної корови власник дає одну бербеницю бриндзи.
При чому, цікавий був звичай. Коли, наприклад, перший день випасу маржина пропала: розчахнулася, або ведмідь украв чи ще щось не передбачене сталося, то все одно мішан-ник дістає обіцяний дат. Тож маржинка й пропадає, але дат ні?
За випас однієї пари волів мішанник у той час платив 8-10 зр. А там, де жиди годували волів до яток та давали кожного тижня соли з бобовою мукою, там платня була вища, вона ся¬гала до 14 зр. За корову платилося — 3-5 зр., за вівцю — 30-50 кр., а за козу — 15 кр. за ціле літо.
Заплата в грошах та бриндза, що лишається по видачі да¬ту усім мішанникам, це є заробіток власника (депутата) за по¬лонину, за утримання пастухів, ватага і взагалі обслуговуючого персоналу.
Коли літо мокре, багато дощів, тоді більше молока дає маржина» а значить власник (депутат) наготує й більше брин¬дзи. А коли літо сухе, то менше й бриндзи. Тож іноді дово¬диться мішанникові менше бриндзи, ніж було обіцяно. То в такому випадку власник мусить доплачувати грішми, бо інакше на наступний рік ніхто не вижене більше маржини на його по¬лонину. Таким чином, власник мусить задобряти мішанника, бо інакше він утратить прибутки в майбутньому.
ЖИТТЯ НА ПОЛОНИНАХ
Ранки на полонинах звичайно дуже гарні, але холодні. Ча¬сто на полонинах настає неґура — налягає на горах така мря¬ка, що на кілька кроків нічого не видно. А коли мряка осяде, тоді спочатку показуються найвищі шпилі гір, а під ногами все уповите, немов у сивому морі, що ще більше приваблює око, коли легенький вітер почне колисати тим безкраїм морем. А коли подує сильніший вітер із Чорногори, то більше розві¬ває мряку, а потім роз'яснюється все небо, але за якийсь час знову насуваються хмари, нанесені вітром.
Незалежно від повітряних явищ і взагалі погоди, вівчарі встають удосвіта, доять маржину, зносять молоко і, попоївши, кожний виганяє свою маржину на своє пасовисько, що йому призначає ватаг.
Ідучи з маржиною, кожний пастух бере з собою сокиру, заткнувши її за пояс. Він нею прорубує собі дорогу густим лісом або як лім великий, то теж потрібна сокира, щоб про¬кладати собі дорогу. Крім сокири, він бере гарапник, при чому, обов'язково мокрий, бо в противному разі, тобто коли б він узяв сухий, тчо усохла б маржина, Таке існувало в тих часах по¬вір'я. А дехто бере й пістоля, вівчарський ріг, фльоєру, денців ку, дуду або скрипку — хто до чого удався.
На кожну сотню овець призначається один вівчар. Коли є їх більше, то два з них іде спереду, а за ними старі вівці, вони вже бували на полонині і тому знають, що спереду добра, ще не стоптана паша.
Місця, куди вівці, пасучись, ходять полонинами, називають¬ся ваґашами-цєпи. Тими ваґашами вівці поспішають потрапи¬ти у рівний ліс або у чєгір, де є густо туршуків — молодич смерічок. Вівчар, що веде перед, мусить знати, де є сукровище, щоб не повести туди овець, бо якби вони туди попали, то во¬ни зразу ж утратили б молоко.
Вівці спасають бриндушу, храбуст, молочай, від якого да¬ють багато молока, кукурудзянку, попітник, горішок, девецел, заячу капусту тощо. Всюди по овечих пасовиськах мусять бути звори з потоками, з яких вони п'ють.
Цілий ботей (отара) овець іде за двома вівчарями, а один, що йде з-заду, підганяє їх, накликуючи: ТісьГ Вівцю, що ви¬
хоплюється з отари набік, вівчар завертав покликом: "БиррГ А ту вівцю, що вибігає наперед, вівчар закликає: "ПррстІ* За ягнятами кличуть: "Птруту!" У ботею (отарі) е вівці, барани. Безрогий баран називається шутий, єрки — це ялові однорічні вівці; єрче (єрчєта) — це молоденька овечш або баранчик, а окремо єрка, єрчук; барани валують овець, від чого вони ста¬ють кітними і не дають молока так довго, аж укотяться (при¬ведуть ягнят).
Коли вівчар хоче відібрати другому молоко, він ловить сліпця і рапавку (ропуху), вложить *іх живих в один горнець, заткне щільно і спече на ватрі, потім сушить аж висохне на порох. Тим порохом віа посипає* вагаш - дорогу, якою ходять вівці. Коли вівці переступають той порох, що на їх вим'я напа¬дають погані струпи, що не дають можливости потім доїти їх.
Проти такого нещастя є спеціяльний лік такий: "Єк знає ватаг чи вівчар, де б'є дев'ять головиц-джерел в одній купці. Він іде туди і бере з кожної головиці по дев'ять лижок води, несе, не озираючись до стаї так, щоб не розлив, потім рубає сліпого дерева — такого, на яке не дивиться, з дев'яти дере¬вин: явору, скоруха, бука, дуба, смереки, ялиці і т. п. по ка-вальчику; при дев'ятій деревині має лягти долівлиць на черево і сунутися до самої ста! Аж біля стад встає, вигонить усіх зі стаї, ховає нарубані кусники дерева. Потім закликає двох та¬ких, про яких він кемує, що вони щасливі, і робить з ними жи¬ву ватру.
Потім на ту ватру кладе сліпе дерево, а єк воно перегорить, кидає з нього по дев'ять вугликів у воду, начерпану з дев'яти головиц, рахуючи: ні 9, ні 7, ні 2, ні І. Так дев'ять разів. Потім іде з відгашеною водою на струнки, кропить їх нею, сідає на сідец і миє тою водою кожній вівці вим'я і перехресте (части¬на хребта на задніх ногах), а воду, що залишилася, несе у таку скалу, куди ніхто не заходить, і там її виливає. А коли хоче другому збавити молоко, то виливає ту воду на чужий хитар
за межі своєї полонини. Як маржина перейде місце, полляте тою водою, то вже ніхто не заверне їй молока".
Звичайно, це все народні повір'я, забобони, в які нині ніхто вже не вірить, але в ті часи люди глибоко зірили в це, бо сто¬яли ще на низькому культурному поземі. Тож і не диво, що вони стільки зберігали різних народних переказів та забобонів.
Кози, як правило, пасуться у вигорілих лісах та недоступ¬них ломах серед каміння, з яких видно тільки голівки та чути тріскіт сухого галуззя, що ломиться під ногами. Це для них якраз найкраще пасовисько.
В ботею кіз є й цапи, які паруються з козами і потім ці ма¬ють козенята, що називаються на гуцулььскому діялекті жіно-
чого роду "ватуйчета", а чоловічого —- "ватуйки". Пастух І нить кози покликом: "Ці? Ці?" А кличе до себе: "Кць-Кцьо!*
Корови й воли пасуться звичайно на полях, незарослих рів¬нинах, пасовиськах-ріжах, що врізуються клинами в ліс. А та¬кож у заломах ^лісах, де лежить поламане дерево, а де добра м'яка паша, та на полянках серед лісів, що звуться на гуцуль¬ському діялекті "прилуками". Разом з коровами пасуться й бики (бугаї), які паруються з ними, як ті бігають. У висліді корови стають тільними (надіжними) і потім по дев'яти міся¬цях уположаться-тсляться.
Як правило, воли пасуться низами, близько лісу—жолоба» ми-долинами поміж горбами та кітловинами або "джеморами" — поміж гущавинами корчів. Воли є товкані. Самі гуцули тов¬чуть їх довбенькою. На волів і корів пастухи кличуть до се-§е: "Вськня!" А гонять від себе покликом: "Ги!" Завертають вигуком#"Шшке-не!м А телят кличуть: "Мале! Мале!"
Коні пасуться лише по верхах, де ростуть швари — високі, гострі трави, що не ранять твердих кінських язиків. У худоби язики м'які, а тому її й пасуть на інших травах, ніж коней. Ко¬ні пасуться стадами (табунами), вони пасуться разом: кобили і жеребці. Між ними теж відбувається парування, у висліді чо¬го кобили жеребнуть і приводять на світ лошат. По горах хо¬дить валах, який ^валашіє" на вимогу господаря молодих жеребчиків і тоді вони стають кіньми.*До себе кличе коней пастух покликом: "Пршьо!" А від себе: "Ци!" Завертає: "Ігіне!"
Пастухи виганяють довірену їм маржину на пашу без огля¬ду на погоду, яка б вона не була, а маржина не сміє стояти по кошарах та загородах, вона мусить іти на пашу. Не раз засте¬ляє цілу полонину "неґура"-мряка, що не видно на пару кроків, або ударить плова з громами, від яких по всіх горах розхо¬дяться відгоміння-"абомовиця". А буває й так, що в саму Пет¬рівку впаде сніг — зима або крупа, а вже щодо дощу, то він ладає майже щоденно.
Одначе все це не затримує пастухів на стійбищах, і вони все одно відходять на пасовиська. Серед них колись панувало повір'я, щоб відвернути фортуну-нещастя, вони мали проказу¬вати цілий "Отче наш..." і "Богородице" навиворот ("ні Отче наш, ні ожи єси, ні до святит сі, ні амін"). При тому хреститися наліво, а замість "Б ім'я... має говорити: "Ні раз, ні два, ні де¬в'ять, ні один, не бий тут, але бий он там камінь!" В такий спо¬сіб виряжає пастух негоду сиглями та каменистими ґрунтами, де нема паші і ніяка тварина не заходить^
А в полудень і вечором ватаг трембітає на вівчарів, щоб не спізнювалися з подоями, а також вечором, щоб їх ніч не за¬хопила в горах^Бо пастухам в горах тяжко орієнтуватися І
часі, а також під час негоди вони не знали б, куди їм треба повертатися, то для цього обов'язково приходить на допомо¬гу трембіта.
А коли пастухи пригонять маржину на стійбище, тоді починається життя тут. Вони доять маржину, зносять басарунок для корів, засідають на струнки, пускають телят до корів, зносять молоко до ста*, кличуть одні одних. Словом, починається повнокровне життя, бо до цього, коли пастухи з маржиною в горах, тут панує повна тиша, порожнеча. Крім ватага, що кутається у стаї, та нічника, який десь у кутику спить, нікого немає, ніщо ані ворухнеться на стійбищі.
