ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ ГУЦУЛ
Першою спробою з'ясувати не так етимологію цієї назви, як саму її семантику (значення) була стаття якогось К. М. V ви-данні "ВіЬІкгіека Роївка", т. І. 1825 р. Пізніше, в XIX й XX ст.ст. про неї писали інші польські, а також українські (І. Вагилевич, Щ Головацький, В. Гнатюк), німецькі й інші дослідники, але всі ті спроби були такі безпорадні, що їх не варто в цій статті І розглядати. Зрештою, критичний розгляд них спроб дав не¬щодавно В. Кобилянський у своїй книжці "Діялект і літера¬турна мова" (Київ,-1960 р., сторінки 143-151), який, проте, не запропонував ніякого свого з'ясування. Нічого не дали для з'ясування етимології цієї назви й етимологи нашого часу М. Фасмер та Я. Рудницький.
Я теж не вперше пишу на цю тему. Ще в своїй кн. "Адигей¬ські мови -г~ ключ до таємниць нашого субстрату", Нью-Йорк, 1966, я натякнув був на справжню етимологію назви "гуцул", навівши осетинські слова "гуцъула" та "гыццыл" (стор. 15), які своєю звуковою збіжністю могли бути споріднені з словами "гуцул" та "гицель", а в статті "Походження назов "гуцул", "бойко", "лемко" та споріднених із ними слів", на друкованій у "Записках Наукового товариства ім. (Т.) Шевченка", Збірник філологічної секції, т. 34, Нью-йарк, 1969 р., я вже спробував був глибше про етимологізувати цю назву. Але та моя етимо¬логія ще не була вичерпна. Тим то виникає потреба ще раз і докладніше розглянути її.
Назва "гуцул" етимологічно належить до великої групи слів, наявних не тільки в українській, а й ув інших мовах, як це я згадав вище, навіть в осетинській мові. А з'ясувати спо¬ріднення, а тим самим і походження цих слів можна тільки за допомогою моєї "адигейської теорії", тобто тих слів і мовних закономірностей, що збереглися до нашого часу в адигейських, зокрема в кабардинській та черкеській мовах, інтерпретованих за допомогою мого комплексно-аналітичного методу. Спочатку усі досліджувані в цій групі слова були описовими висловами (а не окремими словами, як ми їх тепер маємо), що складалися з вільно в такому чи такому порядку поєднуваних слів. Через те, що ті комбінації слів були різні, а самі слова мали різні фонетичні варіянти та різні відтінки в значеннях, то з них і по-виникали пізніше, внаслідок злиття їх у лексеми (слова), від¬мінні тепер для нас одні від одних слова. Напр., ніхто б тепер
без моєї етимологізації не повірив, що назва "гуцул" спорід-
нена із словом "ґудзик", "куций" тощо. #
Для того, щоб ці зв'язки між такими словами, а тим самим і походження цих слів стали нам зрозумілі, треба виявити в них ті первісні слова-складники, з яких вони утворилися. При цьому не слід спускати з уваги того, що ті слова-складники ще. тоді, як їх уживано окремо, мали різні звукові форми, з різ¬ними, але якоюсь мірою зближеними значеннями як підставою для їхнього рівнобіжного вжитку в тих комбінаціях, що з них постали досліджувані слова. £
Як побачимо далі, перший складник цих слів з мор¬фологічного боку найімовірніше був у формі наказового спо¬собу, що входила до складу цілого слова так, як, наприклад, форма "пали!" входить в українське слово "пали-вода". Я пи¬шу "найімовірніше, бо це могла бути ще форма дієприкмет¬ника, оскільки в сучасних адигейських мовах ці дві форми тво¬ряться однаково — відкиданням інфінітивного наростка — "н", і їх можна розрізняти тільки в контексті (в реченні), а цієї останньої можливости всередині слова вже немає, тим і не можна з певністю сказати, що це — дієприкметник чи наказо¬вий спосіб. З фонетичного боку це мусіли бути такі слова, в яких початкові звуки могли дати рефлекси — україн¬ське "г" й українське "ґ" без розрізнювання значень, як це маємо в словах "гуцьок" і "гудзок" (тепер ці слова розрізня¬ються), "гудзь" і "ґудзь". Крім того, ці ж складники мусіли бути й джерелом різних голосних у цих утворенням: "у" ("гуць"), "о" ("гоць"), "и" ("гиць"), "а" ("гаць-го-га!" — цькування собаками; "Гаць" ;— прізвище).
Слова з такими можливостями є в сучасних адигейських мовах.1) Це дієслово "гъун", що тепер в адигейських мовах значить "гризти" (щось), а наказовий спосіб від нього "гьу", що значить "гризи!" Звук "г" в цьому дієслові — це дзвінкий фрикативний задньом'якопіднебінний звук, і від нього похо¬дить українське "г" в словах "гуць", "гуцати", "гуцул", а від наступного "у" — "у". Є в адигейських мовах дієслово "гъуэн", що тепер в адигейських мовах значить "мекати" (як вівці ме-') Всі використані в цій статті адигейські слова та фонетико-гра-матичні закономірності я беру з видання: "Кабардинско - русский словарь", Москва, 1957 p. Майже всі українські слова я беру з "Сло¬варя української мови"
кають, але в давнину видавання цього звука могли розуміти^ як скреготання зубами абощо, як про це свідчать українські слова "гикати", "бгикати" — плакати, що їх я використаю
далі). Звук "г" в складнику "гъуэ" дав також українське "г",
а "уз" — "о" та "а" (це закономірне для адигейської фонетики явище) в словах "гоць", "гоцул", "гоцак" (танець), а в румун¬ських "hot", "hotці" (розбишака). Є ще в адигейських мовах дієслово "гун", що значить "товкти" (щось), а це значення близьке до значення "гризти" — "товкти" зубами. Звук "г* в складникові "гу" — проривний передньом'якопіднебінний звук, і він дав в українській мові "Ґ", а "у", що стоїть після нього, дало "у", як це маємо в словах "ґудзь", "ґудзола" (лем¬ківська назва картоплі), а також в угорських словах "guzs" (прут) та "guzsaly" (кужіль, куделя).2)
Є в адигейських мовах ще одне потрібне для з'ясування першого складника слово "гъын", що- значить "плакати", але його зв'язок із значенням "скреготати", як це я відзначив вище, пояснюють українські дієслова "гикати", "бгйкати", Звук "г" в складнику "гъы" дало українське "г" й латинське "h", а "ы" — "и" в словах "гинь", "гицати", "гицлнк" (шкіряний ґудзик на заднику чобота для зручнішого його здіймання з но¬ги), "гицель", у німецькому "Hitze" (спека, запал). Додат¬ково до з'ясованих складників треба з'ясувати складник "куя — у слові "куций": він походить від "къу(н)", що значить "по¬товкти", побити когось, "набити" борошна в мішок.
Другий складник назви "гуцул" та споріднених із нею слів теж походить від різних слів-синонімів із звуковими варіянтами в них, але це вже були іменники, означувані першим складником у вільних словосполуках. Найчастіше це було сло¬во "цы", з фонетичним його варіянтом "цэ", що тепер у пер¬шому варіянті означав волосся га поріст на тілі в людей і тварин, а первісно, мабуть, означало все, що "виросло", зокре¬ма й гілка дерева, як про це свідчить його варіянт "чы", що впер значить "прут". Другим у такій ролі іменником було рзы", що походило від дієслова "дзын", а серед його значень [пускати пагони", тобто шось таке, як гілки. Його варіянт "дзэ" тепер значить "зуб", але зуби теж ростуть на яснах, як Ілки на дереві. Слова "цы" та "дзы", "дзэ" увіходять тепер .к другі складники до адигейських назов трави: "у-цьГ та *у-дз" (тут "ы" чи "з" відпало). Якщо взяти тепер згадані ище слова, то ясно буде, що від "цы", "цэ", приєднаного до Щ|шого складника, постали такі слова, як "гуць", "гуцул" то-що, а від "дзы", "дзэ" — такі слова, як "гудзь", "гудзола" тощо.
Які ж значення давало поєднання першого складни¬ка в будь-якій із згаданих виїде форм із другим склад¬ником також у тій чи тій із згаданих тут форм?
Ці значення були хоч і близькі через майже тотожні зна¬чення форм першого складника, але разом з тим і якоюсь мі¬рою відмінні одні від одних через скерованість дії на відмінні явища. Крім того, мало вагу в цьому розумінні й те, який із цих двох складників переважав у висловлюванні.
Вкщо мати на увазі значення волосся на голові в людини, то ціле утворення могло означати "товчиволосся" чи, простіше сказавши, "підбий його під польку", збий у кучму, як про це свідчить закарпатське слово "гуца", що значить "кучма" (во¬лосся) й шапка. З такого "оформлення" волосся могло похо¬дити прізвище людини, як воно було у відомого^славіста-за-карпатця Венелина "Гуца" (про звук "а" далі), а також одно ізізначень и а зви " г у ц у л". що первісно могла мати форму "гу ць". Ця остання форма, як назва "гуцу-ла%|здаеться, в "чистому" вигляді не збереглася, але вона на¬явна в утворенні "гуцьок", засвідченім у коломийці:
Ой гуцуле, гуцул и ку, Гуцулику, гуцьку...
Форма І" гуцьок" утворилася в другому-складнику з варіянта *цэ" та пізніш приєднаного до цілости утворення "гуцэ" на¬ростка І" къ", що надавав йому значення здрібнілости, а редуковане fj!&" через стадію ъ чи ь дало чергування щщ т звука.
Про те, що "гуцьок" могло мати значення "підбийволоссяг^ свідчить його значення як назви малого річкового водоспаду 1
чи порога, рівнозначне із значениям іншої назви такого водо» спаду "гук", а це останнє утворилося із "гъу" та "кіз", що в. адигейських мовах значить "хвіст", отже; "'гук", як назва воде, спаду означає "підбийхвіст"" чи кучму з води (з хвиль). В адигейських мовах "гъукРэ — коваль "товчикий", бо- "кіа" те ще значення "кінець" палиці, в цьому разі потовщений, а ра¬зом — молот. Прізвище "Гук" пішло або від значення "підбий-волосся", або вже від професії коваля, тільки це останнє зна¬чення було забуте через "конкуренте)" з? ним слова "коваль", що утворилося з інших складників: "къуэ (кий) — "уа" (б'ю^ чий) — "ЛІЬІ" (чоловік), а разом це означало: "києм" (моло* том) б'ючий чоловік (кінцеве "ы" через стадію "ь" відпало)*.
Якщо тепер згадати, що другий складник "досліджуваних слів "цы" мав значення "прут", то "гуць", "гоць" могло мати; значення "оббийпрут", інакше сказавши "обчухрана" гілка,, кий', а в застосуванні до людини це могло означати "малий", "ма-люк". І це було інше значення назви гуцула у формі "гуць". Це значення підкреслене і в отій формі "гуцьок", яка має відтінок здрібнілости і стоїть морфологічно в одному ряді з словами "лопуцьок" (стебло рослини, обдерте для того, щоб його можна було їсти), "опецьок", що значить "оцупок", короткий шматок дерева, по-гуцульському "куцик". Отже, "гуць" могло бути синонімом слова "куць", яке збе¬реглося в українській приказці "куць виграв — куць програв", а тут "куць" могла бути паличка в грі. Як я вище з'ясував слово "куц(ий)" відрізняється від "гуць" тільки іншим першим складником, що, проте, має близьке значення: "къу" — бий! Словом "куций" в українській мові називають не тільки зайця І "обрубаним" (коротким) хвостом та чорта ("куций", "ку-иак"), а й низького на зріст чоловіка. До такого значення в назві "гуцул" я прийшов і з отій першій своїй спробі її ети¬мологізації через зближення її з історично зниклими мешкан¬цями Трансільванії "цикулами". Я вивів це останнє слово з ади¬гейського "ціьїкіу", що значить "маленький", а морфологічно це слово можна розглядати як в іншому порядкові розміщені складники слова "ку-ци(й)" (згадаймо те, що первісно це були вільно вживані словосполуки, а не лексеми-слова): "цы* — къу", що означало "прут оббий" чи "оббитий", як отой "опецьок", "куцик" (хоч у сучасному адигейському написанні це зближення трохи затемнене, бо по-різному написано "къу-цы" і "ціьі-кіу", але це могло статися внаслідок пізніших зву¬ззмш у цих тепер різних словах). Слово "ціьїкіу" збереглося І українській мові як "цюк" із значенням "мало". До речі, сло¬во! "опецьок" утворене аналогічно до слова "гуцьок": в ньому перший складник — наказовий спосіб від дієслова "упіз(н)", що значить "білувати" (початковий у слові "упіз" двозвук "уз' дав "о"), здирати шкіру з туші, та "цьГ. Значення "малюк* у слові "гуць" відповідає й антропологічним прикметам гуцу¬лів: вони чи не найнижчі серед українців, як це відомо з праці В. Дяченка "Антропологічний склад українського ^народу", Київ, 1965 р., стор. 39 й 49). Це значення засвідчене в осетин¬ському слові "ґьщцьіл", що значить "малюк".
Але й цим не вичерпується значення в назві гуцула "гуць". Як я показав вище, синонімом цього слова є слова "гудз", "ґудзь", тобто міцно зав'язаний вузол, що в певному засто-
