КОРОТКИЙ НАРИС ПРО ГУЦУЛЬЩИНУ

 

Гуцульщина — це історично-географічна частина України, що охоплює гірські райони колись Станиславівської, а тепер Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Ця споконвічна українська територія входила колись до складу Київської Русі. Етнографічна група українців, що населяють ці райони, як і все населення західньоукраїнських земель, про тягом століть зазнавали гніту угорських, австрійських, поль­ських, чеських, румунських панів. А від вересня 1939 року га­лицькі гуцули належать до УРСР, буковинські гуцули від 1940 року, а закарпатські від 1944-го року також належать до УРСР.

У тих роках Гуцульщину, як і всі західньоукраїнські землі, приєднано військовою силою до Української Радянської Со-ціялістичної Республіки.

Особливості історичної долі та природних умов, культурно-побутові та господарські відносини гуцулів з сусідами (мол­даванами, угорцями, румунами, поляками) зумовили деякі від­мінності в господарстві, культурі, побуті й мові. За часів па­нування чужоземних загарбників всюди на Гуцульщині госпо­дарство базувалося на примітивній ручній праці і позначалося надзвичайно низькою продуктивністю.

Основним зайняттям гуцулів було, головним чином, ско­тарство, розвитку якого сприяли міжгірські полонини з буй­ною рослинністю, придатною для випасу маржини( худо­би), в меншій мірі гуцули займалися землеробством, бо ґрунти не досить сприяли розвитку цієї ділянки господарства. Ґрунти на Буковинській Гуцульщині в передгір'ях дерново- підзолисті, в гірській частині — бурі лісові та дерново-буроземні, де із зернових культур росли, головним чином, овес, ячмінь та кукурудза.

Багато гуцулів було зайнято в лісовому промислі. Ліси, звичайно, перебували в руках панів та магнатів, на яких і пра­цювали гуцули.

Лісні масиви Гуцульщини по-хижацькому використовували­ся власниками. Так, наприклад, на початку XX століття буко­винські власники лісів щороку вирубували по 600-800 тисяч. кв.;-кубометрів деревини, при чому лише 32% перероблялися на місцевих лісопильних підприємствах, а решта 68% вивози лася для переробки на заводи імперії та за кордон.

Умови праці гуцулів-лісорубів і деревообробників були теж надзвичайно несприятливі - небезпечні. Ніякої техніки безпе­ки не існувало, бо власники були зацікавлені у великих зисках — експлуатації гуцулів. Платня теж була дуже низька, яка не могла забезпечити найконечніших життєвих потреб гуцулів.

Дуже високо була і є тепер розвинена на Гуцульщині ху­дожня промисловість: різьблення по дереву, випалювання на дереві, виріб різних прикрас домашнього вжитку та побутових речей з міді і шкіри, добре стояло килимарство, ткацтво, гон­чарство тощо. Особливо було поширено різьбарство в селах: Яворів, Річка, Брустури, Розтоки, Усть-Путилів, Ясіня, а кили­марство в селах: Дихтинець, Ясіня, Косів. Ткацтвом славилися такі села, як Лопушна, Виженка.

Для гуцульських поселень характерною була і є розкида­ність садиб по схилах гір. Житло гуцулів—це переважно рубле­на небілена хата, вкрита ґонтами або драницями, але за кон­струкцією і плянуванням житла були загальноукраїнського ха­рактеру.

Одяг гуцулів відзначається барвистістю, вишивками і різни­ми прикрасами: вишиті сорочки, апліковані овечі безрукавки

(кнптарі), пістряні доморсблені запаски, повстяні брилі (кри-сані), різнокольорові хустки, оздоблені торбинки (вовняна-дзобенька, шкіряна-тсбівка), прикрашений металевими ґудзи­ками широкий пояс (черес). Жіночі вбрання доповнювалося різноманітними прикрасами (зґардами, намистом, силянками, перснями).

Всі ці художні домашні вироби використовувалися не лишг для власних потреб, але й збувалися на ринках, що давало гу­цулам прибутки на убоге життя.

Умільці художніх виробів в більшості осідали на постійне життя по гуцульських містечках, які перетворювалися в центри художньо-пре мислевсго виробу. Такі містечка, як Вижниця, на Буковині, Косів в Галичині, а Рахів на Закарпатті та інші поступово перетворювалися в центри, де щотижнево відбува­лися ярмарки для збуту гуцульських домашніх виробів. Сюди з'їжджалися купці і лихварі, які за безцінь скуповували гуцуль­ські вироби та вивозили їх до інших більших   міст   Австро

(кнптарі), пістряні доморсблені запаски, повстяні брилі (кри-сані), різнокольорові хустки, оздоблені торбинки (вовняна-дзобенька, шкіряна-тсбівка), прикрашений металевими ґудзи­ками широкий пояс (черес). Жіночі вбрання доповнювалося різноманітними прикрасами (зґардами, намистом, силянками, перснями).

Всі ці художні домашні вироби використовувалися не лишг для власних потреб, але й збувалися на ринках, що давало гу­цулам прибутки на убоге життя.

Умільці художніх виробів в більшості осідали на постійне життя по гуцульських містечках, які перетворювалися в центри художньо-пре мислевсго виробу. Такі містечка, як Вижниця, на Буковині, Косів в Галичині, а Рахів на Закарпатті та інші поступово перетворювалися в центри, де щотижнево відбува­лися ярмарки для збуту гуцульських домашніх виробів. Сюди з'їжджалися купці і лихварі, які за безцінь скуповували гуцуль­ські вироби та вивозили їх до інших більших   міст   Австро

Угорщини, а іноді й за кордон, бо гуцульські домашні вироби всюди мали велику популярність і славилися своїми високими мистецькими прикметами. Звичайно, купці і лихварі на цьому добре заробляли.

 

 Географічне положення Гуцульщини

 

Гуцульщина займає найбільше на південний схід висунену частину українських Карпат в межах Галичини, Буковини і За-

карпаття, в сточищу рік Прута з Черемошем і Серетом, гор, Сучави, гор. Надвірнянської Бистриці і гор. Тиси.

На південному сході Гуцульщина межує з румунами, на за­хід — з бойками, від півночі на Підкарпатті — з підгірянами, на південному заході на Закарпатті — з давно осілим хлібороб­ським населенням.

Межі Гуцулыцини від півночі і півдня досить виразні — їх утворюють перші вищі карпатські хребти і різко звужені до­лини річок. На захід гуцули заселяють всю долину Прута по Делятин і долину Надвірнянської Бистриці (села Рафайлова й Зелена, за деякими авторами й Пасічна), а на Закарпатті доли­ну Тиси по Трибушани й село Косівська Поляна. Деякі гуцуль­ські мовні й етнографічні прикмети мають села Руська Поляна, Руське Криве і Руськова, розташовані в долині Руської Ріки на румунській Мармарощині та села Кобилецька Поляна, Вели­кий Бічків, Росішна, Луг і Верхнє Водяне (Апша).

Без цих сіл величина Гуцулыцини така:

Гуцульщина     ч. громад

Галицька            44

Буковинська         28

Закарпатська        8

Вся Гуцульщина      80

терит. в км[1]           населення           укр.

в     тис. 1939 р.

2.900                       94               87

2.200                       45               37

1.400                       36               32

6.500       175            156

 

Заселен! місцевості Гуцулыцини:

Гуцульщина

Галицька Буковинська Закарпатська Входять до складу Румунії Входять до складу Сигідської округи Вся Гуцульщина

110                                 186.417

61                                  30.997

23                                  41.829

11                                                

15                                               

220                                 259.243

 

Не заважаючи на те, що гуцули й Гуцульщина належали протягом віків до різних держав, що були розпорошені між окремими загарбниками, а все ж таки відміни їхні дуже малі. Протягом століть гуцулів єднала спільна матеріяльна й духова культура, побут, говірка, які виразно відрізняли їх від сусідів. Розташування в глибині гір, далеко від шляхів сполучення сприяло взаємному обмінові населенням, незалежно від кор­донів.