Сурми сурмлять, небо плаче, люди бояться... Починається війна. Але весна завжди приносить якусь радість: квіти, трави, співи птахів. А весна 1936 року нам принесла маленьку талановиту дівчинку Надійку. її зірочка засвітилася на небі 10 квітня. Народилася Надія, так її назвала мама Стефа, бо мала велику надію на свою єдину дочку, у селі Микуличин, на участку Горби.

У 1942 році Надійка пішла до школи, де вчилася дуже гарно. Саме тут, у школі, Надя вишила свій перший хрестик, свою першу серветку, першу доріжку. Ц У 1944 році, коли дівчинці виповнилося 8 років, у неї забрали все. Забрали маму і тата, Стефу і Миколу Домашевських, дитина залишилась сиротою.   

"Я не пам'ятаю своїх батьків, хіба лише тата. Пам'ятаю, як крізь сон, що ще вернувся, поцілував мене в чоло і більше ніколи його не бачила. Потім я підслухала розмову бабусі Валерії Каратницької, у якої виховувалася, що маму і тата забрали німці" - ось що згадує про своїх батьків Надія. Можливо саме ця сумна історія дала поштовх до вишивання.

Коли Надя закінчила 7 клас, вона допомагала бабусі Валерії по господарству.

У 18 років Надя вийшла заміж. Вона сама собі вишила рушник весільний, де було написано: "На щастя, на долю". А далі життя пішло у своє русло: сім'я, клопотання по господарству, але навіть усі ці справи не дали забути Надії про вишивання.*        *: Коли Надії Миколаївні виповнилося 33 роки в її житті з'явилась особа, за для якої Надя живе і зараз - її донечка Гану ся. Мама вишила донечці першу вишиту сорочку, першу подушечку, на якій дитина спала, і снились немовлятку кольорові СНИ.   '

Так сталося, що родина Надії Гундяк розкидана по цілому світі: в Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго, Детройті. І навіть там, у зовсім для нас містах милують око чудові вишивки пані Надії. Надія Миколаївна одягла свою родину, а родина її велика, у вишиваний одяг, свою світлицю прибрала вишивкою: вишиті скатертини, рушники, доріжки, серветки, подушки, штори - все це є у світлиці пані Надії. Заходиш у її хату, ніби заходиш у світ вишивки., а королева того світу є проста українська жі нка - Н ад і я Миколаївна Гундяк         Пані Надія одержувала замовлення з Детройта з драматичного театру - вишити плаття. І з цим завданням Надія Миколаївна справилася.

У пані Надії є маленький онук Святослав. Він розказав мені, але це велика таємниця, що бабуся вишиває йому сорочку червоними і чорними нитками.

"З самого дитинства я вишивала тільки яскравими кольорами, можливо тому, що вірила що наше життя на Україні буде таким же яскравим, таким світлим. І ось ми живемо у вільній Україні, у нашому селі, області, столиці красується жовто-блакитний прапор, я думаю, що це те, чого я хотіла показати у своїх вишивках" - розтлумачує свої вишивки Надія Миколаївна.   *

У пані Надії є рушники вишиті хрестиком і низинкою. Є орнаменти гуцульські і рослинні, є серветки вишиті яскравими кольорами, а є і червоними та чорними. З чим це пов'язано?

"Я найбільше люблю вишивати гуцульські орнаменти низинкою. Це дуже просто і всі гуцульські узори включають в себе різні кольори: червоний, жовтий, зелений, блакитний, чорний, синій, вишневий. Але бували у мене й тяжкі часи, тоді коли хотілося плакати, і не знаю як, але на світ з'являлися серветки вишиті червоними і чорними, світло і темно коричневими нитками. Низинкою легше вишивати, ніж хрестиком, але я вишиваю і хрестиком. Зараз я вишиваю собі сорочку, орнамент гуцульський, гарні яскраві кольори. Я щаслива у житті і тому мої вишивки яскраві. Я залишила свій слід на землі, моя життєва дорога вистелена рушниками. Вишивка завжди заспокоювала, давала надію на краще. Я щаслива у житті людина, у мене все є, що є у слові щастя: дочка, онуки, мої рушники..."       І

У мальовничому Микуличині мешкає Козмейчук Ганна Михайлівна, яка зачаровує своїми вишиванками. Від роду їй 58 літ, а вже у шість років від мами навчилася вишивати хрестиком. Коли минуло десять років, то свій дитячий світ, який минав у віддаленому присілку Клітчин, уже вишивала низинкою.

Серед нинішніх вишивок майстрині чільне місце займають збережені з любов'ю мамині узори. У них вона черпає силу для своїх витворів. У тих узорах, здається, все життя Ганни, її величного роду. Пригадує, дивлячись на одну із чоловічих сорочок, як подарувала її своєму молодому-нареченому. А далі ловиш зором пишні подушки, ніжні серветки, розлогі рушники, які знайшли місце у цій гостинній

оселі.

Любовно жінка гладить узори і називає їх "нав'яз", "летуни", "нумерові", "олені", "кури", "голуби". Цю науку засвоїла ще від своєї неньки. Якраз у них зійшлися цілі покоління. Зі свого вишивальницького промислу пані Ганна не робить зиску, а дарує зі щирим серцем. У кутку хати стоїть дерев'яний верстат, на ньому виробляє ще й килими, у них також свої секрети і таємниці. Із сумом каже, що нині люди гуцульські рідні килими замінили чужими.

А я думаю, що ми дійсно не вміємо цінувати своє, не помічаємо тих скарбів, які маємо поряд. І таким чином, обкрадаємо свої душі. А чи варто, коли поряд такі люди, як микуличинська вишивальниця Ганна Михайлівна Козмейчук.

ЖИВОПИСНИЙ МИКУЛИЧИН

З 1990 року член спілки художників України та Радянського Союзу Ткачик І.С. проживає у Микуличині, змальовуючи види села.

"Я щаслива людина... Коли я був малою дитиною, то тато часто брав мене в Карпати, де робили заготівлю лісу для нашого колгоспу. (А народився Іван Степанович в селі Грусятичі, Ходорівського району Львівської області - що є рівнинною місцевістю).

Мене зачарувала краса Карпат. З того часу я не міг усвідомити свого життя без гір і дякую Богові, що я тепер живу в Микуличині, в оточенні цієї Божої краси і за це вважаю себе щасливою людиною."

Штрих за штрихом лягають фарби на полотно і оживають струмочки і дерева, і хати, і церкви, що помічає їх художник. Розпочинав свою творчу діяльність Іван Степанович Ткачик як скульптор. Майстерно виготовлені вироби прикрашають споруду дитячого садочку в Надвірній.   

Пізніше, опанувавши мистецтво різьби по дереву, майстер виготовляв чудові тарілки, таці, шкатулки. Милує око фойє театру ім. І. Франка в місті Києві, яке оформляв художник. Його роботи можна побачити в Вінницькому музеї.

Тільки виняткова краса Микуличина притягує до себе людей творчих професій. 

Івана Степановича вразила історія про життя села Дмитра Буратчука. Збудувавши нову хату в неприглядному місці, через деякий час переніс її в інше місце, щоб на старості літ можна було любуватися красивим краєвидом, як він сам казав "можна бачити світ".

Красою села милувалися і творили архітектори, майстри образотворчого мистецтва, скульптори Володимир Сокальський, Софія і Зіновій Соколовські, Дмитро Сосновий, Еммануїл Мисько, Василь Вільшук, Микола Варення, Михайло Фіголь, Василь Корпанюк, Микола Павлюк, Аркадій Мацієвський, Андрій Лендел, Олександр Коровай, Федір Майко, Олександр Шевалюк, Петро Боєчко, Ярослав Воронич, Олег Заставний, Петро Прокопів, Ігор Токарук. А В.Патик намалював навіть картини "Парубок з Микуличина" та "Вид з Микуличина".

Прекрасні краєвиди народжують в дитячих думках любов до прекрасного і оживають на альбомних листочках куточки села, створені вихованцями дитячої школи мистецтв, юними художниками Василем Юганюком, Ярославом Бойком, Наталією Юркевич.

А випускники школи та факультету образотворчого мистецтва Івано-Франківського університету Любов Гундяк та Денис Трофімов передають своє мистецтво дітям.

Околиці села стали фоном для зйомок кліпу до пісні "Чарівна Бойківчанка" народної артистки України Оксани Білозір.