Разом з виникненням і розвитком поселень в Карпатах оживало в них і церковне життя. Перш за все, воно проявлялося у будівництві церковних приміщень, необхідних для здійснення релігійних обрядів та Християнського повчання громади. Має свою історію і Микуличинська парохія. Топонімічні назви окремих присілків Микуличина дають підстави твердити, що територія села стала інтенсивніше заселюватися після того, коли Київський князь Володимир Великий з 993 року перебував пару літр у Карпатах, створюючи гірську систему оборони від територіальних зазіхань угорців. (І.Кузич-Березовський, 1962 р.) Великий князь тоді займався не тільки воїнським захистом тодішнього основного багатства надр Прикарпаття - солених джерел, від яких сіль „соляними шляхами" від Коломиї і села Старої СОлі на Самбірщині везли у Київ. Він одночасно дбав про зміцнення християнства в Галичині, в якій вже з 860 року існувала єпархія в Перемишлі, підпорядкована Римському Папі. Про наявність у Микуличині церкви вперше згадується у списку, складеному 1701 року львівським єпископом Шумлянським. Але церкви існували тут і раніше. Це підтверджує топонімічна і народна пам'ять. В Микуличині є хутір під назвою „Иршиця". Цей топонізм співзвучний з гуцульським словом „ирстжити", що означає „хрестити". Очевидно, що саме тут на показному місці над рікою Прут і біля основного переходу, що зв'язував тодішні присілки села - Ямну, Хижки, Ділок, Свинянку, Горби і Крайщі - переходом через ріку Прут у місцях Лаз Попівський у Ямні і Лаз Микуличинський, було перше церковне приміщення. Тим більше, що поруч „Иршиці" є невеличка гора „Ділок" (над залізничним тунелем), на якій, як свідчать існуючі сліди колишнього оборонного рова городища а також сама назва - „Ділок" був сторожовий укріплений постій княжих воїв під орудою Микулича. Очевидно називався цей постій, що ніс оборонну варту в гірській системі князя Володимира -„Микуличин Ділок" над Прутом і „Микуличин Діл" на гірському хребті біля гори Маковиця між Ямною і Дорою. Карпатська оборонна система, створена князем Володимиром, складалася з багатьох „ділів" як станиць княжих воїв на вершинах гір від Коломиї аж до Велико-Бичкова на Рахівщині. І називались ці „діли" прізвищами старшин цих станиць-городищ. До тепер існує у Березові урочище під назвою „Думин Діл".

 

Подібно, від прізвища старшини воїв місцевої станиці-городища- Микулича було при обліку поселень, мабуть за часів Галицько- Волинської держави Короля Данила і назване наше село Микуличином. В пам'яті микуличинців зберігся переказ, що в тому місці, де тепер знаходиться залізнична станція, в давні часи стояла церковця. Це підтверджується тим, що у 1895 році при спорудженні залізничного насипу будівельники залізниці натрапили на цвинтарні поховання, які за давньою традицією здійснювалися поруч з церквою. Здивувало будівельників те, що розміри виявлених кістяків свідчили про дуже високий ріст людей.        І' „Лежали вони в домовинах з широких колених дощок і скріплених обручами зі смерекових гілок. За переказами ця церковця була спалена татарами. Це могло бути 1620 року, коли ординці масово грабували села Прикарпаття."  ц,      ф.

Хронологію про появу пізніших церков у верховному Попрутті та їх архітектуру, характеристику подає В.Слободян (2000р.). Він повідомляє, що перший опис тодішньої церкви у Микуличині зробив у 1735 році парох Іван Закаревич. Вона була однобанна, в плані Щ     хрестова, тридільна, з дзвіницею над бабинцем, покрита драницями, побудована і освячена з незапам'ятних часів. Відомо, що церква розміщалася на присілку, який тепер називається Голиця Велика, а Г      колись - Пікуй. В народі цій церкві давали назву „довбушівська". За переказами її часто відвідував ватажок опришків Олекса Довбуш, давав к      офіру на її оздоблення. А, можливо, і тому її так назвали, що сама при шляху, що в давнину проходив попри цю церкву в сторону присілку у   трастовий, а далі через хребет на Закарпаття^ була встановлена Г       смоляками паля з настромленою на неї частиною розчленованого польськими поневолювачами тіла Довбуша. Так розпорядився І командувач польського коронного війська Й.Потоцький.

І В народі існує повір'я, що місце повішеного, хай і не за своєю волею, накликає буревії. Щось подібне трапилось в Микуличині: сильний іураган повністю змів „довбушівську" церкву. Деяке її обладнання ] закинуло вітром аж на північний схил гори Рокити. Тоді ж вітер „оголив" від лісу суміжні з церквою гірські схили. На них після розчищення повалених вітром дерев виникли оселі і так появилися в Микуличині присілки села - Голиця Велика і Мала та Заголиця. З того поваленого Ілісу на місці знесеної вітром церкви побудували парохіяни нову. Але |вона не послужила їм довго. У 1835 році церква згоріла разом з Ідзвіницею. На фундаменті згорілої церкви постала у 1836 році менша церковця, подібна до сучасної старої церкви у Ворохті. Але і її не стало,

 

бо була продана „на дали", коли у 1868 році завершилось будівництво сучасної церкви і дзвіниці. Ці церковні споруди посвячували у храмовий день святої Параскеви. Віддавна у цей день на присілок Царина з'їздилися і сходилися місцеві та з навколишніх сіл люди на осінній ярмарок, щоб збути свою худобу і вироби, придбати господарські товари. З часу першої світової війни, коли основна вулиця Микуличина, що мала тоді містечковий вигляд, згоріла, ярмарок в Микуличині не проводився.

Б Сучасна микуличинська церква була побудована за проектом цісарсько-королівського інженера архітектора Надвірнянського повітового уряду Я.Чайковецького. Архітектура цієї церкви демонструє гуцульський тип сакрального будівництва. Основні його ознаки наступні:    Т

- будівля пятизрубна, в плані складається з трьох головних просторів: бабинця, нави і вівтаря, розміщених по осі південь-північ;

Щ - нава завершується світловим восьмериком, який посаджений

на видимий ззовні четверик зрубу нави і вкритий восьмибічною

наметовою банею;        %

-        хрещатість плану побудови утворюється перетином вужчого поздовжнього прямокутника і розширеною навою;

-        всю будову оперізує піддашшя, яке захищає в дощову негоду стіни і служить вкриттям для людей, що перебувають ззовні церкви;

-        бокові рамена церкви вкриті причілковими двосхилими дахами;

-        будівля одноверха, є додатковий вхід у стіні нави. Зразками гуцульського будівництва є й інші існуючі церкви сіл, котрі входили колись у склад микуличинської парохії. їх будівництво датується наступними роками: церква в Ямні - початок 17 століття, у Ворохті - стара - 1811 рік, нова - 1836-39 роки, у Татарові - 1856 рік, у Паляниці Поповичівській - 1912 рік, у Яблуниці - 1919 рік.

 

ПАРОХИ СЕЛА

 

За записами церковних метральних книг парохія Микуличин належала до греко-католицького уряду деканального в Надвірній. Записи народжень велись у них латиною до липня 1904 року, далі -українською аж до 2 жовтня 1924 року, коли польська влада стала вимагати виписування метрик, як особистих документів, латиною. Це було одним із заходів ополячення українського населення, бо українські імена набирали польського звучання.

Почергово метрикальні записи вели парохи:

К. Трибчинський (1796 р.н.) - з 1836 по 1845 рік; Ш Проскурницький -з 1845 по 1853 рік; І. Крижанівський - 1853-54 роки. В 1854 році парохом став І.Гарасимович (1811 р.н.), який до цього був парохом у Битькові. За спогадами діда, які запам'ятались Стефанюку Івану-Василю, він у 1864-66 роках побудував микуличинську церкву, дзвіницю. Був дуже вимогливий щодо релігійної поведінки мирян. Колись у вуглі кам'яної огорожі церкви була вартівня. Увійшло у звичку, що у ній деякі ґазди замість іти на відправу до церкви,

курили люльки, вели розмови. Парох цю звичку ліквідував. Одного разу під час служби Божої зняв ризи, взяв палицю, побіг у вартівню і дав палицею кожному, кого у вартівні застав, промовляючи:,,Я церкву побудував для молитви, а ви чому не в ній?" Була в нього проблема і з вибором місця під будову нової церкви: одні наполягали, щоб вона стояла на Царині, де тепер школа, інші - ближче до Підліснова. Вирішувала комісія. За порадою о.Гарасимовича, вона зміряла довжину всього села від Капливця до повороту „цісарки" проти жінця і на середині цієї віддалі постановили будувати церкву на „попівських городах".

Місцевий (малограмотний) історик села, вже покійний Яків Соловчук (1912 р.н.) у своєму з часів Польщі зошиті записав такі відомості: деревину на будову церкви возили саньми, запряженими волами із урочищ Сухоліс і Форещик. Камінь на фундамент і кам'яну огорожу церкви брали з берега ріки Прут на Лазу. Там тепер бетонний міст через Прут. Кожний двір мав побудувати три метри огорожі з каменя, або заплатити іншому за роботу. Організацією будови займалися старші брати церкви, найстатечніші люди села - Костюк Федір з Поломистого і Чемига Федір з Паляниці. Будували церкву сім братів Філяків, що жили на Погарі. Ними керував майстер з Косівщини. Хрести на банях були дерев'яні. Сучасні металеві хрести викував і встановив коваль Матей Яковів в 1929 році. Характерно, що їх рамена з прикрасами творять символ сонця. Він викував також грати до церковних вікон.

У 1899 році о. І Гарасимович помер. Поховали в рідному селі на „долах". Парохом став Тадей Галайчук. Він замовив у Львові виготовлення сучасного іконостаса церкви. Малював його художник Корній Устіянович (1839-1903р.р.) і встановив у церкві в 1892 році. Батько художника - священник Микола Устіянович - відомий як письменник. Він, зокрема, видав друком популярну на Гуцульщині пісню про опришків:

Гей, браття -опришки, налийте горілки, До ватри докиньте ще дров, Настрійте ми горло голосом сопілки І я вам співати готов.

 

Гей, ліси, гори, яруги скелясті -* Там є наша сила і власть. Маємо що їсти, маємо що пити, А любощі гуцулка нам дасть.

 

Тютюну наберем з угорської границі,Ми не раз там з вами будем,     

Горілки наточим в жидівській крамниці, А жида на дверях приб'єм.   

 

Гей, браття-опришки, годі сумувати Поки зеленіє травиця в ярі, Краще злітати ще раз у Карпати, Ніж вік свій томити в ярмі. В гостинній для творчої української інтелігенції домівці пароха Т. Галайчука, перебував письменник Богдан Лепкий у 1906 році, коли разом з Філаретом Колессою подорожував по Гуцульщині. Ш: Отець Галайчук завів у Микуличині пасічництво. Він завіз бджоли і навчив цій справі багатьох селян.

Після смерті Т.Галайчука в 1911 році (його тіло перевезли для поховання у рідне село), парохом став о.Михайло Ганушевський. Він втілював у життя тодішні духовні спрямування митрополита Шептицького про те, що віра має бути активною, християнин повинен творити добро, поширювати правду, створювати навколо себе кращий мирний світ людських відносин, з терпеливістю долати труднощі, в церкві і поза нею збагачувати свої релігійні знання. Отець М. Ганушевський виконував також настанову митрополита (М. Бедрій 2002р.) про те, що український священник не може відгородитися від політики, бо повне національне визволення можливе тоді, коли народ буде єдиний і священники діятимуть у злагоді з ним. Зусилля священика мають спрямовуватися не тільки на духовне розкріпачення народу а й на політичне. Тому душпастирську роботу він має поєднувати з суспільно-громадською і політичною працею. На основі таких переконань о. М. Ганушевський розвинув у Микуличині дуже активну громадсько-просвітницьку діяльність. Заснував тут товариства

 

„Маслосоюз" і „Просвіту", організував побудову для них кам'яного будинку на присілку Бриші. Велику допомогу у його громадській праці надавала о. Ганушевському його дружина, освідчена мати сім'ї з 11 осіб. Вона єднала навколо себе гуцульських жінок, залучала їх до церковного хору, до убранства церкви, закликала їх гордитись своєю гуцульською творчістю, прищеплювати дітям потяг до навчання. Про цю її діяльність існують спогади на присілку Поломистий, де вона часто бувала і навчила людей дружно діяти.

З 1913 року о. Ганушевський став парохом села Дори, але для Микуличина ще пам'ятним є те, що у 1918 році, коли повстала Західно¬українська Народна Республіка (ЗУНР), він проявив свої організаторські здібності, змобілізувавши "Гуцульську сотню" із рекрутів сусідніх сіл, в тому числі Микуличина. її комендантом назначив колишнього австрійського фельдфебеля Яківчука і поставив це військо на залізничній лінії Делятин-Ворохта (М. Щуровський, 2002). Сотня роззброїла мадярів австрійської армії, їх зброю і майно відтранспортувала у відання уряду ЗУНР в Станіславі. На контрольованій залізничній лінії о. М. Ганушевський мав „власний" поїзд із локомотива і кількох вагонів, їздив ним по станційних селах, розвозив харчі, проводив набір до українського війська, висилав транспортом паливо та інші необхідні матеріали для створення української держави.

Після першої світової війни став у Микуличині парохом Олександр Луців (1877 р.н.). Був вимогливим до релігійних знань душпастирем у школі і в гуцульських родинах, частовідвідуючи їх на присілках і особливо тих, що мали сімейні труднощі. Був патріотом, тому брав активну участь у громадському житті села, зокрема у діяльності „Просвіти". При церкві відкрив бібліотеку, книги, з якої давав молодятам перед шлюбом для вивчення ними засад християнської родини. Лише після засвоєння ними необхідних знань, оголошував їхні заповіді в церкві. Викладав релігію 2 рази на тиждень і в українській і в польській школі, де також вчилися українські діти. У молоді вимагав постійного набуття знань для власних потреб і честі українця.

За письмовим розпорядженням війта села від 1 листопада 1943 року провів урочисту панахиду і посвячення могили у Паляниці над тілами трьох повстанців УПА, які полягли в бою з німцями. На другий день гестапо звинуватило його за участь в оунівській акції. Він пред'явив дане йому розпорядження війта виконати обряд поховання і його гестапо відпустило...

При облаштуванні німцями на гірських хребтах Микуличина Сам я у свій дорослий вік постійно був членом церковного комітету тому добре пам'ятаю про все те, що тут розповів, про всі давнішні події, пов'язані з діяльністю церкви нашого села, мені розказував стрий - Іванків Микола. Він постійно працював секретарем при церкві, знав добре урядову - німецьку мову, був на австрійській війні, мав сім синіві три доньки.   

В цьому році мине сто років як у Микуличині появився фах пасічника. Заслуга в цьому пароха Галайчука. Він вчив селян тактичних справ: як мудро господарювати, як любити свій край, як дружно, привітно жити, як стати статечним ґаздою в селі. В село він завіз бджоли, навчив всіх тодішніх столярів робити вулики і вести бджолярство. Найбільші пасіки тоді тримали сам священник Галайчук, Михайло Іванків, Іван Полатайко і Парфанович.

Влітку 1911 року було велике „обірвання хмар". Декілька днів не дощем, а потоками лилися з неба зливи. Великі води заповнили всю рівнину коло церкви і сягали до половини висоти церковних дверей. Повінь змила в селі багато прибережних хатів, Водою замулило всі городи на рівнині села. Осів намул і в середині церкви. Тому в цей і наступний рік проводили ремонт церкви, покрили її дах бляхою, а дзвіницю - гонтою. Посвятили тетрахід, якого вирізьбив Дмитро Вередюк з Ділка зі своїм братом Ільком. Цей різьбяр відомий тим, що виготовляв писані столи. Його столи в гуцульському орнаменті зберігають в хаті як реліквію Михайло Риніс і Василь Бойко.

В пам'ять великого для села лиха - великої повені 1911, а також з нагоди ремонту церкви, був всановлений в 1912 році справа при вході на територію церкви великий кам'яний хрест, а також кам'яний стіл у братській захристії. Витесав їх у Пічнівській Козмейчук з Рівні. Везли хрест на санях 2 пари волів.

До всіх цих справ заохочував громаду парох о. Михайло Ганушевський. Він зробив дуже багато для здруження людей села. За нього люди горнулися до „Просвіти", „Маслосоюзу", перестали бувати в корчмі. Він постійно на казанню в церкві говорив, що здружені українці здобудуть свою державу і будуть багатими в ній ґаздами. Він пояснював, що треба пам'ятати про своїх героїв і розказувати дітям, щоб знали про них. Це за його пропозицією в селі, проти лавки через Прут на Луги громада поставила 3 великі дерев'яні хрести із грубих відземків. Так було відзначене місце, де Олекса Довбуш зі своїми опришками бився зі смоляками - польськими лісовими жандармами, які зробили на нього засідку щоб вбити його. При Польщі ці хрести рдігнили і впали. Польська гміна вже не дозволила хрести нові встановити, щоб слава Довбуша в народі забувалася.

За пароха о. Галайчука церковним дяком був Киселюк, а після нього - його-син Олекса Киселюк. За Польщі дяком став Іван Кацуляк з Ділка. Парох о. Луців направив його на трирічне навчання в Станіслав, де отримав дяківський диплом. Помер за пароха Козарука Івана в 1982 році, при якому дяком була Курівчак Ірина. Після неї дякував Шкарбан Ярослав, який тепер є священником у Ворохті. Тепер службу дяка виконує Володимир Іваницький, який при Курівчак Ірині був секретарем церкви.