Розмах боротьби ОУН-УПА в початковий період можна уявити з наступних цифр. Згідно з документами Центрального Державного архіву Російської федерації, знайдених генералом Іваном Біласом,станом на 1 січня 1945 р. на Західній Україні репресивним сталінським апаратом було "затримано" ,124 тисячі 336 осіб, які брали участь унаціонально-визвольній боротьбі. З них: вбито - 57 405. заарештовано- 50 941, "прийшли з повинною" - 15 990 осіб. А боротьба триваладовгі роки.      *

Вже з вересня 1944 р. розпочалась запекла боротьба УПА з військами НКВД (куди входило багато колишніх совєтських партизан-диверсантів: ковпаківців, фьодоровців, сабуровців і т. п.). На території нашої області в той час діяло 10 куренів (батальйонів) УПА, котрі зуміли підняти багатотисячне організоване повстання проти чужоземних зайд зі Сходу. Взимку 1944-45 рр. Більша частина Гуцульщини та частково Бойківщини перебували під контролем УПА. По усій Західній Україні йшли запеклі бої проти найогидніших окупантів, яких лише знала історія.

Найактивнішим осередком партизанської боротьби в Микуличині був присілок Поломистий (розташований за 5 кілометрів від центру села).

Найперша причина, що послужила високому рівню національної свідомості цього присілку, це - заснування тут хати-читальні "Просвіти" (1924 р.),котра функціонувала під впливом ОУН аж до так звваного "визволення" 1939 року. Через рік всі 10 засновників "Просвіти" у селі були заарештовані і як тепер стало відомо розстріляні у "Дем'яновому Лазі" біля Івано-Франківська.

Спочатку СБ ОУН у селі очолював "Пожерат" Антін Бойко (з присілку Палениця), котрий ще за Польщі був завербований до КПЗУ сумнозвісним Ярославом Галаном. Враховуючи те, що в околицях села проходили вишкіл перші сотні УПА, то стає зрозуміло, чому саме в

цей район "СМЕРШ" направляв найбільше провокаторів і навіть спеціальні групи парашутистів. Як, наприклад, ту групу, що була знищена повстанцями весною 1944 року поблизу Космача. Пізніше, в 1948 році, в цьому ж селі знищено майора НКВД, під псевдонімом "Дик", що зумів видати себе за свого в одній з керівних ланок СБ з таємним завданням винищувати якраз тих людей, котрі допомагають УПА, або зовсім невинних. Він же назначив "Пожерата" очолювати боївку СБ в Микуличині. Отже, всі садистські операції в селі "Пожерат" здійснював за завданням більшовицької агентури.

Спецслужби Москви таким чином намагались підірвати грунт під повстанським рухом, зганьбити його перед мирним населенням. Саме для цього створив "Пожерат" боївку, винищував патріотів, мордував невинних людей. Його фальшиві дії розпізнали члени боївки. Тому вечором 25 березня 1944 року провокатор був знищений бійцем Андрієм Стефанюком (псевдо "Лев"). Але, не знаючи, ким був насправді "Пожерат" - "Лев" йде на службу в "яструбки" (насильно створені групи з юнаків, часто неповнолітніх, яких окупанти використовували проти підпілля УПА). "Шугай", після вияснення справи в надрайонній СБ, коли став заступником районного проводу цієї організації, був змушений спланувати також і ліквідацію бойовика "Лева", який силою обставин перетворився вже на активного "яструбка".

Проти "Шутая" - Юрія Кіф'яка (1921 р. н.), на відміну від його попередника в СБ, поганих чуток між людьми не ходило. Знали його як людину освічену, (працював деякий час бухгалтером лісництва) і своє псевдо взяв в честь славного героя - Миколи Шугая, котрий боровся як проти мадярських, так і проти чеських окупантів на Закарпатті. А сам рід Кіф'яків належав до найбільш корінних на Гуцульщині.

Б Багато збройних сутичок витримала боївка "Шугая". На полонині "Щівка" в нічному бою впав Дмитро Куртяк - "Білий", потім загинув, затримуючи ворогів, в селі Верхній Березів, Василь Куртяк. А 1947 року - НКВД, не маючи успіху, спробували залякати і підмовити 17-річного вівчаря Олексу Варцаб'юка, щоб той убив "Шугая". Але хлопець із карабіном, який вручили йому чекісти, прийшов до повстанців і все їм розказав про наміри ворогів.

Але минав час. НКВД застосовувало всілякі методи, щоб завербувати щонайбільше агентів з числа місцевих мешканців (на кожні 5 хат - по інформатору). Не вщухали і масові облави, всюди розміщувались укріплені гарнізони. В селі Космач таких гарнізонів було аж три (останній - до початку 60-х років).

"Шугай" ніколи не намагався пролити щонайбільше крові загарбників. Не раз мав можливість прицільно обстріляти енкаведистських облавників, але завжди давав наказ: "Без потреби

першими не відкривати вогонь, особливо - в селі, бо викличемо ще сильніші знущання над мирним населенням".

Наступав травень 1948 року. Дружина "Шугая" Ганна Бойчук (1925  р.н.) та Олекса Варцаб'юк пішли по лінії зв'язку в присілок Медвежів села Космач і разом з іншою групою повстанців потрапили в оточення. Олекса не відступив ні кроку, до останнього подиху прикривав відхід друзів, а поранену Ганну енкаведисти по-садистському замордували. Засумували повстанці, особливо "Шугай". Брати Бойчуки 10 липня 1948 року розмістилися на відпочинок біля хутору Росіш. Кіф'як читав товаришам на краю галявини новини із свіжої газети, а молодші хлопці Дмитро Бойчук та Василь Хром'янець (1927 р.н.) перебували трохи нижче. Це їх і врятувало. Вороги підсунулись мов змії, з боку яру. Підвів їх сюди зрадник Савчук. Він добре знав всю місцевість. Знали вороги й те, що тутешній пастух повинен при наближенні енкаведистів заграти певну мелодію на флоярі. Тому його незамітно обминули. Отже, після несподіваних автоматних черг "Шугай" і троє його побратимім були вбиті на місці, а Михайло Куртяк ("Малий") помер на сусідній поляні біля джерельця, стікаючи кров'ю..

Малолітнього Дмитра Бойчука спіймали зимою і вивезли вслід за іншими родичами в Казахстан. Восени того ж року вивозили і матір братів Куртяків, але вона сказала, що бажає вмирати на рідній землі, де загинули всі троє її синів і кинулась з високого моста на Поломистому в гірський потік. Залишившись чудом живою, але на весь вік покаліченою, вернулась із ріднею із заслання і померла таки на рідній землі. Не бажаючи видати сина, кинувся в урвище батько "Шугая", потягнувши ще з собою і солдата, що вів його на мотузі.       si

Останній боївкар із шугаївців Василь Хром'янець - "Залізняк" залишився один, важко переживаючи загибель товаришів по зброї, і склав, навіть, про їхню смерть довгу, сумну співанку, ф

Після загибелі боївки СБ, енкаведисти сподівалися, що боротьба в околицях Микуличина вщухне і народ упаде духом. Але у вересні 1948 року Михайло Костюк, син одного із засновників осередку "Просвіти", не пішов до совіцької армії, а до повстанців легендарного "Заведи*" -Небесійчука.

Брат і сестра Михайла Костюка того ж року були виселені, а він прийняв у вересні 1953 року останній свій бій біля села Барвінкове (Верховинський район),     .4

Біля власної хати, зимою, на початку 60-х вночі була вбита Гафія Хром'янець, а вся її сім'я виселена. Так розправились з нею душогуби з НКВД за те, що ходила зв'язковою аж в село Текуче Косівського району. В грудні 1949 року заарештували чекісти і молоду дівчину Настуню Варцаб'юк (сестру Олекси) з Палениць. Спочатку погрозами, а потім обіцянками про амністію, умовили її піти до криївки Хром'янця в Никоватій, щоб той прийшов з повинною - тоді, мовляв, ніхто їх і пальцем не зачепить. Але коли Василь ("Залізняк") побачив, що його криївка оточена, - він останні кулі залишив для своєї нареченої і для себе. А комуністи, як у них це водилось ще й поглумилися над тілами повстанців - роздягнувши їх і поклавши в центрі Микуличина одне на одного. Факт не поодинокий, який засвідчує рівень тієї культури, що її несли нам московські зайди та їх прихвостні. На садибі Підліснівського лісництва два хрести стоять тепер поруч в тому місці, де чекісти закопали тіла Настуні і "Залізняка".»

Та як не біснувались будівники "нового суспільства", справедлива кара спостигла не одного з них. Останнім став день 1951 року відвідин пивнушки для начальника "яструбків" - зрадника Савчука. Він любив проводити тут своє дозвілля. Боротьба продовжувалась... И? Всі учасники загону "Шугая" загинули, як герої. Не боялись смерті і ті, хто їм допомагав. В цьому якраз характерність того часу, вірніше -всіх тих поколінь, що були виховані "Просвітою", "Пластом", "Соколами"... Вони вчились любити Україну на живих прикладах самопожертви бойовиків УВО-ОУН в 20-30-х роках. На легендарній мужності опришків. Зрештою погляньмо на прізвища: Бойчук -послідовник Довбуша, Орфенюк - його племінник, Волощук -"Громадський" і Вередюк - "Варцаба" - відомі ватажки опришків у 40- роках минулого століття. А постанці: "Липей", "Довбуш", "Нестор", "Хмара" і т.д. теж взяті із когорти народних месників. Коротше, ідея Вільної України жила у народі до наших днів.

Жила найперш завдяки жертовності тих, хто впав на полі бою - за наш день нинішній, вільний і ні від кого не залежний...