Перед однією печерою, в якій ночував ведмідь, було одно велике дерево, що,
ростучи та товстіючи, щораз більше заступало вхід у печеру.
Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його звалити. Побачив це
черв'як із другого всохлого вже дерева та сказав ведмедеві:
— Ти думаєш, що звалиш його власною силою. Не можеш. Коли тобі перешкоджає,
найди інше місце, заки я звалю це дерево.
Ведмідь розсміявся та став глузувати з черва.
— Краще мовчи, дурню! Як ти, такий малий, можеш звалити дерево, що я його не
можу звалити?
— Поживемо — побачимо! — сказав черв, уліз у дерево, та ще й рік не минув,
як він звалив його. Тоді кликнув на ведмедя та сказав йому.
— Ти дужчий від багато звірят, звалиш коня й вола, але з нас двох хто
сильніший — ти, великий, чи я, маленький?
— Я сильніший,— відповів ведмідь,— але не міг звалити дерева відразу, бо
тоді був ослаб. А так, як ти, валити цілий рік — то не штука!
А черв'як сказав йому:
— Е, крутиш, мій ведмедю! Моя сила певніша, хоч і повільна. Бо недаром каже
прислів'я. «Мала капля лупає скелю».
| 
