Вівторок
18-09-25
15:27

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Туризм у контексті міжетнічних та кроскультурних відносин (В.В. Лях)


Туризм у контексті міжетнічних та кроскультурних відносин (В.В. Лях)

В основі туризму як певного типу людської поведінки і діяльності лежить природний потяг до зміни середовища, до пошуку чогось нового, вивчення незнайомого. Французький філософ-екзистенціаліст Г.Марсель навіть стверджував, що людина відзначається тим, що вона виходить за межі безпосередньо даного, що їй властива здатність до безперервного руху яку плані просторового переміщення, так і в плані духовного зростання. Це дало йому підставу визначити людину як Homo viator ("людина мандруюча"). Як ключову фразу до книги "Homo viaton" Марсель наводить таке висловлювання: "Можливо, стабільний земний порядок може бути запроваджений лише в тому разі, коли людина збереже виразне усвідомлення того, що ми могли б назвати мандрівними умовами людського існування" [1, 175]. Автор тут мав на увазі, що людина має протягом життя непевно прокладати собі дорогу серед того, що було створено і згодом віджило і перетворилося на руїни, але згодом повертаючись до самої себе. Розтлумачуючи цю фразу, Марсель застерігав, що йдеться не про еволюцію, а про певний стан, який можна було б означити як "потойбіччя", як те, до чого треба ще дійти. "Ідея подорожі, якій звичайно не надають суто філософського змісту або суто філософського значення, має проте одну неоціненну перевагу: вона побудована на означеннях, які включають у себе і час, і простір; і було б варто докласти зусиль, щоби дослідити, в який спосіб здійснюється в ній подібний синтез" [1,13]. Тобто мається на увазі, що подорож передбачає різні виміри, зокрема й такі, які не обов'язково пов'язані з просторовим переміщенням.

У філософсько-екзистенціалістському розумінні подорож являє собою вихід за межі звичного, або те, що Марсель назвав "потойбіччям". Звичайно, він вкладав в це поняття своє розуміння, і, зокрема, співвідносив його з поняттями "надії", "свободи" тощо. Застерігаючи при цьому, що не слід плутати останні з моральними означеннями у Канта, або з якимись бажаннями. З одного боку, надія - це щось просте, на кшталт: "Ти повернешся", і водночас - це певний рух, постійний зв'язок між поверненням і новизною. Це - реставрація, з одного боку, і оновлення - з другого. Або, як зазначає Г.Марсель, "надія - це, по суті..., схильність душі, укорінена в комунальному досвіді, до здійснення трансцендентного акту на противагу бажанням та знанням, досвіді, яким вона стверджує живу безперервність у часі, що її цей досвід водночас засвідчує і започатковує" [1,79].

Отже, подорож завжди пов'язана з цим подвійним рухом: самоствердження і самоподолання, це - постійний вихід за межі знайомого і повернення до самого себе.

І хоча тепер туризм як сфера діяльності і як певний вид індустрії задоволення потреб людини визначається як щось специфічне, зі своїми атрибутивними ознаками, які не зводяться до простої подорожі, все ж не слід забувати і про його первісну глибинну основу -подорожі, мандри, потяг до освоєння нового, незнайомого, невідомого (або, кажучи словами російського поета: "охота к перемене мест").

Втім, тут маємо кілька різних рівнів, сфер і площин, де може проявляти себе цей потяг до невідомого. Перше, з чим пов'язують туристичну діяльність, це - переміщення в географічному просторі, коли людина знайомиться з новими для неї територіями. Однак відомо, що в процесі життєдіяльності людина створює і певний соціальний та культурний простір, який теж може слугувати об'єктом задоволення потреб туриста. (Загальновідомо, який надзвичайний вплив здійснило на свідомість радянських людей більш широке ознайомлення їх із рівнем життя країн Заходу в період так званої "перебудови"). Звичайно, не завжди таке знайомство несе в собі позитивні наслідки. Іноді в країні виникає неприйнятність іншої культури, іншої системи цінностей, іншого соціального ладу (як приклад, можна навести негативну реакцію населення деяких європейських країн на "макдональдизацію").

У цьому контексті особливої ваги набуває поняття "іншого" -інших людей, іншої культури, іншого способу життя. Подорож завжди пов'язана з відкриттям невідомого, відмінного. Можна навіть сказати, що чим більш відмінне середовище, в яке потрапляє турист, тим більше вражень і спогадів залишається в нього. Насамперед ця відмінність постає у вигляді невідомого ландшафту, природного світу, людського оточення. Але зрештою турист відкриває длясебе й іншу культуру, інші звичаї, іншу ментальність. Саме ця сфера має найважливіше значення для "мандрівної людини", у тому контексті, який пропонує Г.Марсель.

Зіткнення з іншою культурою дозволяє людині переосмислити свій власний досвід, усвідомити витоки власної культури. Втім феномен "іншого" є амбівалентним. З одного боку, завдяки наявності відмінного, іншого людина починає замислюватися надлегітимністю своєї культури, звичного набору цінностей. Через таке зіставлення вона сама піднімається на якийсь вищий щабель особистісного розвитку. Однак, з другого боку, цей процес не є безболісним і безконфліктним. Зустріч з іншою культурою може набувати форми "конфлікту культур" або навіть "конфлікту цивілізацій", за висловом С Гантінгтона.

Особливо ця тема стала актуальною в умовах наростання процесів глобалізації. Проблема глобальних трансформацій світового порядку набула особливої актуальності в 90-х роках XX століття у зв'язку з появою тенденцій до зростання та злиття економічних, технологічних, інформаційних процесів між країнами всього світу. Глобальна взаємозалежність суспільств у різноманітних сферах співіснування створювала враження про наявність певної тенденції, яка має поширитися на увесь світ, і всі країни разом будуть рухатися в одному, загалом прогресивному напрямі. Здавалося, що проблема вибору шляхів суспільного розвитку більше не стоїть на порядку денному, оскільки загальна тенденція вже визначена і світ рухається до уніфікації і універсалізації.

Теорія глобалізації, з одного боку, наголошувала саме на масштабності тих змін, які охопили майже весь світ, і разом з тим начебто свідчила потенціал західної моделі розвитку, яка визначає і уособлює цю тенденцію до глобалізації. Загалом, ця тенденція виглядає як активна експансія вестернізації. І саме з останньою пов'язують наростання антиглобалістських настроїв серед населення країн світу, оскільки модернізація і вестернізація виступають чинниками, які руйнують місцеву культуру і звичний порядок життєдіяльності.

Слід зазначити, що тривалий час модернізація і технологічний розвиток вважалися єдино можливим шляхом до процвітання держави- нації. Але сліпе наслідування західних стандартів розвитку дуже часто відбувалося всупереч встановленим нормам життя і культури. Більше того, в концепціях економічного розвитку (які були домінуючими протягом усього XX століття) культура розглядалася як щось архаїчне, традиційне, що лише заважає технологічному і економічному розвитку. І хоча з часом з'ясувалося, що модернізація і орієнтація на економічний розвиток за допомогою зовнішніх запозичень не завжди давали бажаний результат, все ж протиставлення вестернізації і національних культур перебувало в центрі наукових дискусій щодо бажаних моделей економічного розвитку.

Втім, історія розвитку цивілізацій свідчить, що протягом значних історичних періодів цивілізації неодноразово стикалися з ситуацією, коли мали місце різні запозичення і форми взаємодії. Але багато фактів свідчить на користь "гіпотези незмінності", яка говорить про те, що в цивілізації існує деяке незмінне ядро, яке при будь-яких запозиченнях залишається незмінним. Цивілізації вибірково запозичували окремі елементи у інших цивілізацій, пристосовуючи, перетворюючи і асимілюючи їх, щоб забезпечити виживання основних цінностей. Зокрема, свого часу Китай запозичив індійський буддизм, але це не призвело до "індуїзації" Китаю. Араби-мусульмани запозичили деякі надбання еллінської культури. Японія у УІІ ст. запозичила китайську культуру і трансформувала її у більш високу цивілізацію.

Отже, запозичення можливі і навіть бажані. Хоча існують приклади і протилежні, з негативним ефектом. Тому, зрештою, вчені з'ясували, що існують витончені культури й інструментальні, у яких різна здатність до запозичень і сприйняття іншої культури. Для інструментальних систем характерна більш висока лабільність щодо нововведень, які органічно включаються в традиційну систему цінностей. Витончені культури, навпаки, характеризуються високим ступенем єдності, просякнуті релігією як визначальним принципом пізнання. Такі системи ставляться вороже до нововведень. Тому китайське і японське суспільства (як інструментальні культури) швидше пішли шляхом модернізації, ніж ісламське. Зрештою, на думку С.Гантінгтона, досвід XX ст. свідчить, що модернізація (яка бажана як джерело технологічного розвитку) не обов'язково супроводжується вестернізацією (тобто запозиченням західної культури та її системи цінностей), а це означає, що замість того, щоб світ рухався до одноманітності, маємо ситуацію, коли окремі цивілізації змінюються в бік самобутності і починають протистояти західному світу.

У зв'язку з цим виникає питання: чи маємо ми максимально сприяти рухові до культурної одноманітності (універсалізму), або ж слід орієнтуватися на культурну самобутність і унікальність? Виходячи з тези про те, що необхідно якомога більше використовувати будь-які можливості для запобігання конфліктів, здається, що потрібно сприяти уніфікації, або так званому процесу "взаємозбагачення культур". Однак відразу ж постає й інше питання: на яких засадах має відбуватися зближення культур, на базі домінуючої (більш "розвинутої" - західної) чи шляхом зміни деяких несумісних культурогем? Культурантропологи вже всередині XX століття дійшли висновку про рівноцінність усіх культур, про неможливість і непотрібність ранжування культур за якимось універсальним критерієм.

Якщо вийти за межі спокусливої концепції про зверхність західної культури, яка начебто має виконати "цивілізаторську місію" стосовно інших, менш розвинутих культур, то виникає проблема "зустрічі" різних культур, кожна з яких щось "отримує" і щось "пропонує". І в цьому разі маємо два можливих варіанти щодо розвитку цієї ситуації: або ж маємо відстоювати самоцінність кожного різновиду культури (і про це свідчить зростаючий інтерес до дослідження самобутніх культур), або ж маємо підтримувати тенденцію, спрямовану на пропаганду універсал істської культури (чи то у вигляді вестернізації, чи то у вигляді іншої "світової" культури). Зрештою, перемога однієї з тенденцій є небажаною і навіть небезпечною. Зокрема, щододругої тенденції С.Гантінгтон зазначає: "якщо незахідним суспільствам призначено формуватися під впливом західної культури, то цього разу це може відбутися тільки в результаті експансії, розгортання і застосування Заходом сили. Імперіалізм - неминучий логічний наслідок універсалізму" [2,145]. Він доводить, що західний універсалізм небезпечний для світу, оскільки може призвести до великої міжцивілізаційної війни між серцевинними державами. А така війна небезпечна передусім для Заходу, оскільки він усе ще переоцінює свої можливості.

Що ж до першої тенденції, то вона небезпечна тим, що у світі зростає партикуляризм, прагнення до відокремлення, самостійності. Зрештою, це змінює конфігурацію світу і призводить до його нестабільності.

Звичайно, в історії цивілізацій мав місце об'єктивний процес, коли рівень громадського, економічного та суспільно-політичного життя нівелював суто етнічні відмінності, створюючи ситуацію нелегітимності домагань різних етнічних утворень (маємо процес формування нації як більш широкого соціально-економічного утворення) . Водночас спостерігались розбіжності у формах соціальних об'єднань, які утворює певний етнос. Крім того, тут маємо два плани реалізації інтересів етносу: внутрішньоетнічний і міжнародний, які іноді мають зовсім різні інституалізовані форми. Цей рівень вимагає побудови кордонів держави, оформлення певного політичного руху, партії або організації іншого типу, яка б формулювала і відстоювала інтереси та позицію певного етнічного об'єднання.

Нарешті, рівень взаємодії традицій виступає як узагальнюючий, оскільки культурна традиція залежно від ступеня своєї мобільності, замкнутості, варіативності, здатності до адаптації виступає своєрідним фільтром, який дозволяє утворювати певні форми взаємодії з іншим етносом.

На кожному із зазначених рівнів існують певні прийнятні варіанти виходу за межі вищеокреслених кордонів, що заважають досягненню порозуміння. Зокрема, один із способів знаходження спільної мови полягає в тому, щоб докладно вивчати особливості того чи іншого народу, стереотипні способи відстоювання певним етносом своїх позицій, здатність до ведення переговорів, поступливість чи непоступливість тощо.

Але останнім часом особливої актуальності набуває тема міжетнічних комунікацій на рівні міжцивілізаційних відносин, зокрема дослідження щодо можливості виникнення в них конфліктних ситуацій та пошук способів їх розв'язання. Як приклад можна навести відому тезу С.Гантінгтона про "зіткнення цивілізацій" і його прогноз щодо виникнення в майбутньому незліченних конфліктів, яких неможливо буде уникнути через розбіжність культурних і релігійних орієнтацій. Отже, потрібен аналіз причин виникнення конфліктів, з'ясування можливостей формування нових базових соціокультурних передумов для досягнення компромісів. До того ж зростання гостроти і непримиренності позицій у міжрелігійних, міжетнічних та міжкультурних конфліктах також "працює" на необхідність пошуку можливостей подолання міжетнічних розмежувань.

Отже, можливість виникнення конфліктів існує на різних рівнях і в різних сферах. За ступенем узагальненості їх можна проранжувати від конфліктів міжцивілізаційних до непорозумінь між різними локальними угрупуваннями. Деякі західні вчені (зокрема С.Гантінгтон) вказують на актуалізацію міжцивілізаційних конфліктів. У його загальновідомій праці "Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку" (1996) змальовується картина наростання нового типу напруженості у світовій спільноті. Існує навіть думка, що майбутні конфлікти спричинятимуться переважно через розбіжність між цивілізаціями, культурами, релігіями. Щодо цього С.Гантінгтон дає досить розгорнуту панораму попередніх конфліктів і війн та причин їх виникнення протягом історичного розвитку. Відповідно вибудовується певна логіка зміни одних причин іншими. Так, на світанку історії переважали конфлікти і війни, що спричинялися через релігійні розбіжності або через боротьбу династій. Після Вестфальського миру (1648) в західному світі конфлікти мають місце в основному між державцями-імператорами, абсолютними монархами, конституційними монархами, що прагнули зміцнити свою владу, свої армії, економічну силу та спрямовували свої зусилля на захоплення нових територій. З часом утворюються національні держави з більш демократичними формами правління і відповідно після цього, за висловом Р.Палмера, "закінчилися війни королів, розпочалися війни народів". Ця схема розгортання військових конфліктів діяла до 1917 р., коли після здійснення російської революції до конфлікту національних держав додається конфлікт ідеологій. Зрештою, у XX ст., як пише С.Гантінгтон, "стосунки між цивілізаціями просунулися від фази, коли переважав однонаправлений вплив однієї цивілізації на всі інші, до фази інтенсивної стабільної взаємодії усіх цивілізацій. Обидві головні характеристики попередньої доби міжцивілізаційних відносин почали зникати". [2,120]. Йдеться про те, що в цей період завершується беззастережна "експансія Заходу" і починає зростати "бунт проти Заходу". Незахідні суспільства дедалі частіше виступають не пасивними об'єктами впливу західних цивілізацій, а активними суб'єктами як своєї історії, так і світового порядку в цілому.

До того ж у XX ст. виникає інша тенденція в самих державах-націях, коли вони починають об'єднуватися в "універсальні держави", зокрема, такі процеси характерні для Західної Європи та Північної Америки. Тобто формуються певні конфедерації, об'єднання, де полегшуються різні форми кооперації, взаємодії, комунікації, міжкультурні зв'язки.

З другого боку, мірою того, як світ у цілому виходить з-під впливу західної цивілізації, відбувається падіння впливу ідеологій. З цього приводу С.Гантінгтон зазначає, що Захід не створив жодної великої релігії, а разом з падінням впливу західної цивілізації знецінюється роль великих ідеологій. Для країн незахідного світу визначальна роль належить релігіям. Звідси Гантінгтон робить такий висновок: "Міжцивілізаційне зіткнення культур і релігій витісняє народжене Заходом всередині цивілізаційне зіткнення політичних ідей" [2,122].

Для того, щоб краще зрозуміти можливі форми взаємовідносин між різними цивілізаціями, розглянемо ті, що вже склалися в період домінування західної цивілізації. Одна з найпростіших відповідей на вплив західної цивілізації - це відторгнення, несприйняття західних ідей і технологічних напрацювань. Типовий приклад такої позиції демонстрували в минулому Японія та Китай. Але плата за таку самоізоляцію надто висока: за умов технологічного відставання ці країни змушені були допустити можливість запозичення західних технологій та ідей. Зрештою, на сьогодні зрозуміло, що позиція повної ізоляції є безперспективною, і, крім релігійних фанатиків, ніхто на неї не погоджується.

Інша позиція у формах міжцивілізаційних відносин отримала назву кемалізм, за ім'ям Мустафи Кемаля, першого президента Турецької республіки. Передумова такої позиції полягає в тому, що модернізація і вестернізація бажані і необхідні, а оскільки традиційна культура з модернізацією несумісна, то потрібно від такої культури відмовитися або скасувати її. Передбачається, що модернізація і вестернізація йдуть поруч і підсилюють одна одну. Зрозуміло, що така позиція цілком влаштовувала західний світ, оскільки передбачалося, що такий шлях розвитку - єдино правильний, і усі повинні йому слідувати. Отже, незахідним цивілізаціям потрібно відмовитися від своєї системи цінностей, засвоїти західну і повністю змінити спосіб свого існування. В Туреччині Ататюрк пішов саме таким шляхом. Однак при цьому мають місце і негативні наслідки такої позиції, оскільки країна виявилася "розірваною": більшість населення залишалось ісламською за релігією, традиціями, звичаями, а еліта повністю сприйняла західні цінності і сповнена рішучості розвиватися разом із Заходом. Ця розірваність небезпечна тим, що час від часу ісламізм витісняє прозахідну орієнтацію і спричинює соціально-політичні конфлікти.

Історія розвитку цивілізацій дає нам приклад і третього варіанту взаємодії цивілізацій - реформізм. Як зазначає з цього приводу С.Гантінгтон: "Стратегія відторгнення переслідує безперспективну мету - ізолювати суспільство від сучасного світу, який стає дедалі тіснішим. Кемалізм ставить важке і травмуюче завдання - ліквідувати культуру, що існувала віками, і замінити її цілком новою, привнесеною з іншої цивілізації. Третій вибір полягає в тому, щоб спробувати сполучити модернізацію зі збереженням цінностей, практики і інститутів корінної культури суспільства" [ 1,124]. Зрозуміло, що останній вибір набув найбільшої популярності серед не-західних країн. В Японії цей підхід знайшов відображення у гаслі: "Японський дух, західна техніка". В 30-х роках XIX ст. подібна спроба була здійснена в Єгипті. С.Гантінгтон пише, що "реформізм такого типу був найпоширенішою відповіддю Заходу з боку частини мусульманських еліт протягом 50 років - з 70-х років XIX ст. до 20-х років XX, коли він зіткнувся спочатку з викликом з боку кемалістів, а потім і з боку більш рафінованого реформізму у фундамен-талістській формі" [2, 124]. Однак усі три відповіді незахідних суспільств на модернізацію і вестернізацію не були однозначними. Там, де модернізація набирає обертів, інтенсивність вестернізації падає, і місцева культура починає відроджуватися. Згодом модернізація міняє й баланс між цивілізаціями (залежність від Заходу зменшується), і в суспільстві зростають пошуки національної ідентичності.

Отже, робить висновок Гантінгтон, конфлікти будуть наростати, і саме між цивілізаціями. Стосунки між цивілізаціями і раніше не були дружніми. Найчастіше - це стосунки суперництва, змагання чи холодного миру. На думку Гантінгтона, міжцивілізаційні конфлікти набувають двох форм: на локальному рівні - по лініях розлому (між сусідніми державами, що належать до різних цивілізацій, або міжрізноцивілізаційними групами, що існують в межах однієї держави); на глобальному рівні виникають конфлікти між так званими серцевинними державами різних цивілізацій. Серед причин, що викликають ці конфлікти, можна назвати боротьбу за військову перевагу, за економічну потужність, за захист людей, за відстоювання культурних і моральних цінностей, іноді за територію.

Звичайно, точка зору С.Гантінгтона є занадто глобальною і виходить на такий рівень, де начебто немає місця для індивідуальних дій. Втім, на рівні міжетнічних стосунків маємо приблизно таку ж ситуацію. Зокрема, етнопсихологи розрізняють три аспекти міжетнічних конфліктів: екологічний, економічний і соціально-психологічний [3, 296-307]. Етносоціологи за способом і рівнем вияву поділяють конфлікти на конфлікти стереотипів (коли етнічні групи, виходячи із своєї власної ідентичності і деяких упереджень, створюють негативний образ "недружнього сусіда", "небажаної групи"), конфлікти ідей (їхня ознака - висування певних домагань, формулювання основних ідеологем, політична мобілізація навколо них) і конфлікти дій (активні дії, аж до безпосередніх зіткнень) [4,239].

З огляду на вищесказане потрібно вжити певних заходів хоча б на рівні "народної дипломатії" щодо запобігання міжетнічних конфліктів. І хоча зрозуміло, що вплинути на економічні чи екологічні передумови виникнення конфліктів майже неможливо, все ж існують соціально-психологічні передумови міжнаціональних конфліктів, де народна дипломатія може запобігти їм.

Для нашого дослідження важливо прояснити специфіку міжетнічних конфліктів. Передусім констатуємо, що існують різні рівні взаємодії між етносами: психологічний (розбіжність позицій: "ми - вони", "свій-чужий"), комунікативний (безпосереднє спілкування, побудова специфічного комунікативного простору, пошук взаєморозуміння або значимих культурних компонентів, що дозволяють провести подальше декодування), соціально-політичний (взаємодія відбувається на рівні політичних, державних утворень, інститутів громадського життя), взаємодія на рівні культурних традицій, які розтягнуті в часі, не обмежуються певною територією і які містять в собі запозичення, обмін елементами культури і можуть визначатися як позитивні чи негативні впливи тощо.

Кожен з рівнів містить у собі можливість утворення певних кордонів, розмежувань, що зрештою можуть стати причинами міжетнічних конфліктів. Так, наприклад, на рівні психологічної взаємодії, де працює співвідношення "свій - чужий", утворюються певні сталі форми поведінки та поведінкових реакцій, що закріплюються в ритуалах, міфології, релігії тощо. Це розрізнення сприяє відповідному окресленню кордонів власного, свого, знайомого, прийнятного, нормативного, і, зрештою, ціннісного, поза чим перебуває світ незнайомий, чужий, який становить загрозу для своєї картини світу.

На рівні комунікації розділення і кордони утворюються внаслідок таких ознак розмежування, як мова, поведінкові моделі, а також внаслідок наявності різних знакових систем, які по-різному кодують інформацію для даного етносу. Це сприяє інтеграції колективу на основі спільного розуміння світу, але формують грунт для відокремлення від інших етносів з іншими знаково-комунікативними системами.

Усе це може стати об'єктом дослідження в галузі етнометодології, когнітології, когнітивної антропології та інших гуманітарних наук. У ситуації міжетнічного конфлікту всі ці моменти, незважаючи на їхню латентність, недостатню проявленість у звичайній ситуації, набувають особливої загостреності і відіграють важливу роль. Отже, в конфлікті відбувається активізація процесу самоідентифікації, провідну роль в якому для етносу відіграє його культурна ідентичність. Конфлікт, як ситуація екстремальна, сприяє прояву глибинних, закладених у традиції форм поведінки, актуалізації смислів, важливих для всієї культури.

Для того, щоб точніше визначити способи та можливості подолання конфліктних ситуацій у міжетнічних відносинах, розглянемо спочатку структуру комунікативного процесу, де на кожному з проміжних етапів можливе виникнення певних непорозумінь. Так, у комунікативному процесі розрізняють адресата, адресанта, канал зв'язку, код, знакову систему, повідомлення, його текст, шум, сприйняття і розуміння тексту з боку адресата, а також культурно-комунікативний контекст та взаємини між учасниками комунікації. Важливо, що в міжетнічних стосунках існує можливість викривлення повідомлення на багатьох рівнях: неадекватність сприйняття, неправильне декодування знакових систем, зокрема жестів, міміки, поведінки, або повна відсутність такого декодування, що й створює ситуацію нерозуміння. До того ж може існувати попереднє упереджене негативне ставлення до адресанта, що теж впливає на формування взаємин між учасниками комунікативного процесу, а також специфічне розуміння культурно-комунікативного контексту. Можливе також неадекватне розуміння домагань етносу в контексті згадуваних вище етнічних констант та ціннісних орієнтацій, що створює додаткові перепони на шляху до порозуміння.

Отже, в загальному плані окреслена ситуація вимагає з'ясування та послідовного усунення всіх можливих перешкод для взаєморозуміння. Звичайно, деякі непорозуміння досить легко усунути шляхом вивчення та пізнання особливостей даного народу чи етносу. Інші вимагають контактів на рівні політичних інститутів, міждержавних відносин. Ще інші усуваються шляхом комерційної діяльності, економічної інтеграції тощо. Але найбільше значення мають неформальні контакти, які дозволяють зламати кордони на психологічному рівні ("свій" - "чужий") та на рівні взаємодії культурних традицій, оскільки вони більш сталі, більш консервативні. І тут важлива роль належить якраз туризму, в процесі якого маємо найбільше можливостей для здійснення відразу кількох функцій: пізнавальної, інформативної, комунікативної, психологічної взаємодії тощо (Див.: Федорченко В.К. Туризм і народна дипломатія  (5,18- 21).

Отже, важко навіть переоцінити роль і значення туризму для формування майбутнього безконфліктного світу.
Література

1. Марсель Г. Homo viator - К., 1999.
2. Хантингтон СП. Столкновение цивилизаций и переустройство мирового порядка// Pro et Contra. Весна, 1997, Москва.
3. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія. - К., 1999.
4. Арутюнян Ю.В.,Дробижева Л.М., Сусоколов А.А. Этносоцио-логия.-М.,1998.
5. Туризм у XXI столітті. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. -К., 2002.

Зміст


[10-01-23][All for the tourists of]
Gucul'ska kolyada (0)

[09-07-30][Відпочинок за кордоном.]
Білорусь: визначні пам'ятки (0)
[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Як не впасти в грязь особою. Ради мандрівникові в Малайзії (0)
[09-07-30][Відпочинок за кордоном.]
Гороскоп і імена тижн (0)