Вечер в Карпатах

Туристичні об'єкти

Туристичні об'єкти

     Духовна спадщина
Своє знойомство з Гуцульщиною багато туристів розпочинає з передмістя Яремче – Дори, яку називають дверима в Карпати, що їх прорубав швидкоплинний прут між двома гірськими вершинами – Маковицею та Чорногорицею. Удорі потоки Боярський та Кам’янка, впадаючи в річку Прут, утворюють водяний хрест. Цей населений пункт є своєрідним гуцульським Єрусалимом, куди стікаються прочани з усієїУкраїни та багатьох країн зарубіжжя. В Дорі, яка налічує біля трьох тисяч мешканців, збудовано п’ять Божих храмів. Серед них – парафіальна церква Чуда Архистратига Михаїла, церква пророка Ілліпри монастирі студитів, два монастирі, зведені за допомогою отця – місіонера з США Ярослава Свищука. Мають свій невеликий храм і жителі вивокогірного присілка Переніз.
     Відомо, що перша церква в Дорі була вже у 1726 році. Сучасний дерев’яний храм Чуда Архистратига Михаїлазбудований у 1844 році. Дух народної архітектури проявився в поєднанні функціональності і високих естетичних канонах, втілених місцевими будівничими. Церква створена перетином двох прямокутників із розширенним центральним зрубом.
     Привертають увагу канонічні чітко регламентовані настінні орнаментальні розписи XIX – XX ст. Гранично довершений рівень виконання і високий духовний потенціал притаманний іконам на іконостасі XIX ст. У західному стилі виконаний кивот церкви Чуда Архистратига Михаїла. Ту т присутні високомистецькі скулптури схилених у молитві ангелів, Ісусу Христа та Діви Марії.
     Порохом дорянської церкви у 1865 - 1897 роках був відомий письменник, автор трагедії «Анастасія», поеми «Акккерманська полонянка» та низки віршів – о. Тит Блонський. Цей священник підтримував дружні стосунки з відомим українським громадським діячем М. Драгомановим, який гостював на запрошення о. Тит Блонського в Дорі влітку 1875 року. З 1913 р. по 1928 р. парохом Дори був відомий громадський діяч о. Михаїл Ганушевський, відзначений золотим хрестоа заслуги з короною. В 1990 р. парохом Дори став відомий подвижник підпільної УГКЦ, ректор підпільної Духовної семінарії о. Мітрат Михаїл Косило (1932 – 2000 рр.) .
     Своє покликання служити Богові і людям здійснюють в Дорі монахи – студити.Історія виникнення студитських монастирів бересвій початок у V ст. н.е. , коли один з можновладців Константинополя на ім’я Студій збудував у місті церкву святого Іоанна Хрестителя і поселив коло неї велику кількість монахів. У IX ст. на чолі цьго монастиря став чернець незвичайної святості Теодор Студит. З часом ченці розробили свій устав, який регламентував їхнє життя. В XІ ст.   цей устав був впроваджений в Києво – Печерському монастирі фундатором українського чернецтва преподобним Феодосієм Печерським. З віками, під впливо різних історичних подій, втрачався дух українського чернецтва. Але вкінці ХІХ ст. стараннями митрополита Андрея Шептицького поступово почали відроджуватись студитські монастирі на Україні. В серпні 1935 р. за благословенням митрополита Андрея та отця ігумена Климентія Шептицьких, за згодою єпископа Григорія Хомишина в Дору на постійне проживання прибули монах = студити зі Свято – Успенської Іллівської Лаври. Директор «Рідної школи» у Львові Ілля Кукурудз та його дружина іванка, яких монахи донині із вдячністю згадують у своїх молитвах, віддали під монастир два будинки та велику земельну ділянку. День монахів – студитів складався з трьтох частин: молитва, праця і відпочинок. Місцеві жителі з великою цікавістю відносилися до сподвижницької діяльності монахів, приходили до них за порадами, для спільної молитви. В 1936 р. ченці організували при монастирі безоплатні ремісничі курси шевців, столярів, кравців, які коритсувались надзвичайною популярністю серед гуцулів і відзначались високим рівнем фахової підготовки. В 1937 р.. коли настоятелем монастиря був ієромонах Вортоломей, розпочалося будівництво монастирської церкви св. Іллі. Роботи по спорудженю церкви велися під керівництвом майстрів Івана Яворського (с.Заріччя), а також Петра Григорчука.(с.Жаб’є) і були завершені влітку 1938 р. Церкву збудовано в гуцульському стилі, покрито гонтою, у середьому найвищому куполі встановлено два дзвони, які скликали вірних на богослужіння. Окрема дзвіниця була збудована у 2001 р. У церкві встановлено нетиповий іконостас овальної форми у вигляді «недремлючого ока».
     Ікони, які розміщені на іконостасі, виконані методо випалювання та частково оздоблені плоско рельєфною різьбою. Проект іконостасу та його виготовлення належить колишньому директору місцевої школи, художнику, побратиму С. Коновальця Іванові Свищуку. Під час Другої світової війни монастир був пограбований. Але найстрашніші часи настали для студитів після війни. З червня 1946 р.радянська влада розпочала відкритий наступ на Українську груко-католицьку церкву. Почалися арешти священників УГКЦ, від яких вимагали зректися своєї віри. Монахи- студити рішучі відмовились зрадити своїм переконанням. Як наслідок, органи радянської влади вигнали всіх монахів з монастиря, а в приміщенні церква організували музей атеїзму. З цього часу розпочався період підпільної, катакомбної діяльності церкви. Багато страждань і випробувань випало на долю монахів-студитів, але ніщо не могло їх примусити зрадити свою віру. Лише в 1990 р. з початкуи розбудови незалежної держави припинилися переслідування УГКЦ.
     Поволі греко-католики почали повертати свої храми і відновлюватим в них богослужіння.
     28 січня 1990р. став днем, коли в церкві святого пророка Іллі єпископ Юліан Вороновський (тодішній ігумен монахів-студитів) відслужив Святу Літургію.В честь цієї події, в память про повернення храму, на подвірі церкви був встановлений деревяний хрест. Зараз монастир св. Пророка Іллі Студійського Уставу відвідують численні прочани, які нетількі оздоровлюються фізично і духовно Божими молитвами, милується чудовою церковною архітектурою, а й отримують відомості з історії церкви, зокрема, про переслідування в часи тоталітарного режиму підпільної УГКЦ в особах монархів- студитів о. Мирона Деренюка та о. Павла (Петра- Порфирія Чучмана) .
Церква св. Петра і Павла в Дорі знаходиться в урочищі Товстий Діл. Вона збудована і освячена 24 липня 2000р. завдяки старанним, енергії та жерговній праці місіонера за святим ім’ям о. мітрага Ярослава Свищука.
     Цей Божий храм є справжньою перлиною деревяної архітектури та чудовим взірцем храмового мистецтва. Церква деревяна, чотирьохярусна однокупольна, покрита бляхою. Власна за західним взірцем, ця церква становить єдиний комплекс із нововідкритим музеєм, що розмістився поверхом нижче. Церква творить єдиний архітектурний ансамбиль з просторою монастирсько оселею. Розпис іконостасу в сучасному стилі виконав о. Ярослав Свищ. На тлі кольору фламанської синяви проступають одухотворені лики святих мучеників за віру Христову та сповнений скорботи образ Богоматері Чорнобильської. Милують зір дикоративними візерунками високохудржньої різьби Царські Ворота, за якими також оздоблений різьбою престол та оригінальної форми кивот-мініатюрна копія гуцульської церкви в с.Зелена Надвірнянського району де народився о. Ярослав Свищук. Різьби іконостасу виконані Ігорем Фабуляком з Івано-Франківська, а кивот-роботи талановитого майстра Івана Мосіна з Коломиї. Монастирське подвір’|я переходить у Город Мучеників-тут насипана символічна могила на якій височить памятний хрест з Розпяття. Біля підніжжя могили на кам’яних постаментах   встановлені скульптури – погруддя ієрархів і мучеників УГЦК митрополита Андрея Шептицького, карденала Йосипа Сліпого, єпископів Григорія Хомишина, Теодора Ромжі, Павла Гойдича та ін. (за задумом о.Свищука-24 скульптури мучеників церкви). Автор встановлених погрудь - скульптор з Делятина, нині мешканець Івано-Франківська Володимир Довбенюк.
     Окрасою церкви Св. Петра і Павла є музей миторполита Шептицького, де прадсавлено непересічної художньої цінності твори образотворчого та прикладного мистецтва. Цю колекцію впродовж свого подвижницького життя зібрав по світі о. Ярослав Свищук і перевіз з США на батьківщину в дар українському народу. Зокрема, тут представлені полотна таких відомих у світі художників діаспори, як Петра Андрусика, Едварда Козака, Михайла Мороза, Омеляна Мазурика, о. Ювеналія Мокрицького, Миколи Бідняка.
     В мальовничому куточку Дори на березі річки Прут розташована Богослужебна капличка новомучеників українського народу, яка відноситься до монастиря Згромадження сестер милосердя св.Вікентія, яке започаткувалосяв Бельгії у 1837 р. У 1926 р. митрополит Андрей Шептицький заснував східну гілку сестер Милосердя на Україні. Будівництво монастиря розпочалося у 1994 р. отцем - місіонером Ярославом Свищуком, а в липні 2002 р. сюди приїхали зі Львова сестри св.Вікентія, які завершили будівельно – ремонтні роботи. Тут знаходиться іконостас , првезений з США о.Ярославом Свищуком Ікони Царських і Дияконських воріт виконані знаменитим поетом, художником, мистецтвознавцем Святославом Гординським. Реконструкцію дереревяної основи іконостасу виконав місцевий майстер Василь Штимяк. Свою діяльність сестри милосердя спрямовують на розяснення християнських цінностей, педагогічно – виховну працю з дітьми, молоддю, допомогу убогим, сиротам, важкохворим, слідуючи за завітами свого покровителя св. Вікентія.

      Музей Митрополита Андрія Шептицького.
     Традиція Східної (Візантійської )Церкви у всі часи свого існування надавала великого значення іконі для проникнення в таїнства Богослужінь. Разом із Священним Писанням , св. Літургію та співом ікона допомагає втаємниченню в містерію .
     Саме цю функцію добре виконує збірка ікон, що знаходяться в музеї імені Митрополита Андрея Шептицького в Дорі, зібрана отцем Ярославом Свищуком упродовж його подвижницького життя на чужині. За час довгої еміграції о. Ярослав десятки років проводив місіонерську діяльність у різних країнах світу. Безліч разів відвідував знамениту Фатіму, що в Португалії, три роки працював в ім’я Христової Церкви в Аргентині. А ще були Індія , Лівія, Сирія, Йорданія, Югославія, Великобританія, США.
     В 1994 році духовний отець перевіз з Америки в Україну велику колекцію непересічної цінності товарів образотворчого та прикладного мистецтва. Тут представлені ікони, портрети, сюжетні полотна, скульптура та мозаїка відомих митців української діаспори - Петра Андрусіва, Едварда Козака, Омеляна Мазурика, Михайла Дмитренка, о. Миколи Бідняка та інших знаних майстрів пензля та різця, а також скульптурні та іконописні роботи самого о. Я.Свищука.
     Із найдавніших творів сакрального мистецтва, експонованих у музеї, привертають увагу три ікони ”Христос у славі” (XVIII ст.) ” Життя Івана Предієчі ” (XVII ст.) ” Воскресення Христове” (XVIII ст.).Чудовий триптих "Христос у славі” –це композиція Деісіс (що в перекладі з грецької означає "благальна молитва”, "прохання ”) із зображенням у центрі Спаса на престолі та Богородиці й Івана Предтечі обабіч. Живописна манера майстра, характер орнаментів тла та німбів Святих дозволяють фахівцям датувати цей твір початком XVIII століття.
     Відповідно до канонів Православної Церкви XVIII століття ікона "Воскресення Христове” складається з основного зображення, власне "Празник П’ятдесятниці”, і 12 фрагментарних Пишучи фігури Хреста. Богородиці, апостолів, невідомий автор використав багато золота, яке в символіці іконопису є знаком Божественної величі, царственної слави й достоїнства. Має воно і важливе смислове значення-світло, адже Син Божий є "Світло від Світла ”.
     Безцінною перлиною в іконописній збірці є твір о. Ювеналія Мокрицького, ієромонаха Студитського Чину, що виконав розпис величного іконостасу церкви Святої Софії в Римі. Духовна наснаженість ікони "Добрий Пастир”, той величезний емоційний заряд, яким прийнятий цей твір мистецтва , є унікальні: образ Сина Божого постав у всій величі духовного наповнення й винятковості пластичних образотворчих засобів.
     Великим метром іконопису в світі визнано Михайла Дмитренка, якому належать розписи інтер’єрів катедри св. Володимира в Торонто, церкви Непорочного Зачаття в Детройті, церква св. Констянтина в Мінеаполісі та багатьох інших. В експозиції музею в Дорі є два шедеври М.Дмитренка - ікони ” Добрий Пастир”(1971) і ”Богородиці”(1972). Виразом вселенської печалі й смутку сповнені очі Богоматері вона прозріває долю своєї дитини-Сина Божого.
     Образ Богородиці втілює найвищий вияв материнської любові. Біль і тривога за своє дитя, бажання захистити і зберегти його, надія і щастя – все зливається воєдино у всеохоплюючому почутті матері. Своєрідним є фон образу – імітація мозаїки, складеної як німб, від світло – зеленого до насиченого смарагдового кольору.
     Ніжно виписані обличчя і постать "Доброго Пастиря”, до колін якого довірливо притулилися овечки, обрамлено мерехтливим світлом вітража, який підсилює багатоколірну гаму твору, сповнює зображення чуттєвою глибиною і поезією. Активність червоного і золотого в композиції звучить, як могутній хорал, як переможна музика життя. Використана митцем джессо – аплікація надає композиції одухотвореного об’єму та виразності.
     Художник світлої слави, автор визнаного полотна "Хрещення Руси - України”, яке зберігається в Митрополичій резиденції в Філадельфії (США), Петро Андрусів розвинув історичний батальний жанр через призму національного мистецтва. У музеї в Дорі експонуються два полотна із його творчого доробку ”Богдан Хмельницький в церкві після підписання Переяславської угоди ” та ”Перевізниківна ”. Шукаючи духовної опори в національній історії, Петро Андрусів не міг оминути своєю увагою таку трагічну сторінку в історії України, як сумнозвісні Березневі статті 1654 року на полотні "Богдан Хмельницький в церкві після підписання Переяславської угоди” виписана символічна деталь: в урочистий момент упала на підлогу і згасла свічка, що сприймається як прикмета занапащення України.
      Молитва серця. Руки, зведені до неба, благання ласки Господньої, вознесення душі – це Мазурикова ікона. У збірці о. Я. Свищука представлено три роботи із творчого доробку Омеляна Мазурика, українського митця, що проживав у Франції. Мазурикова ікона живописно багата, експресивна, вільна від запозичень, прямих чи прихованих. Художникові вдалося змодернізувати ікону, не порушуючи давніх канонів ”Марсельська Богоматір”(1969) – це темний, засмучений лик Богородиці, на ньому немає яскравих колірних акцентів, і водночас він вражає виразом спокою та стійкості. А оригінальним тілом ікони служить сцени з життя Київської Руси – України.
Ця робота О.Мазурика є взірцем модернової ікони XX століття.
     Едвард Козак – знаменитий "ЕКО”, чиє ім’я давно стало легендарним сповненим притягальної сили і величезного впливу художнього потенціалу, довгий час був відірваний від рідної землі, проте зберіг у далекій чужині глибокій зміст свого національного ”Я”. У музеї ім. Митрополита А.Шептицького є лише одне полотно Е.Козака, але воно свідчить про неперевершений хист його автора. Це знаменитий "Аркан”(запальний гуцульський чоловічий танець – ритм 2/4 Andante, що його так любили танцювати Довбушеві опришків). Міцно взявшись за руки, легіні в барвистих гуцульських строях злилися в єдине живе коло – і вже важко збагнути, чи вони торкаються землі, чи пливуть у повітрі, не знаєш, де полонина, а де небо – бачимо тільки дивосвіт гармонії, духовний злет, де яскраво відбита мить, а може, вічність. Зримий об’єм ” Аркана” задаровує композицією, що утворює мажорний настрій полотна.
     Віриться, що мистецькі перлини, зібрані великим подвижником о. Ярославом Свищуком і подаровані українському народові, збагатять кожного відвідувача цього унікального монастиря й музею, наблизить кожного християнина і в першу чергу – українську молодь, до прекрасного світу сакрального мистецтва, а через нього – до вічних і невмирущих християнських цінностей духовного життя.

     Музей етнографії та екології карпатського краю.
     Музей етнографії та екології Карпатського краю м. Яремчі, філіал Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені о. Йосафата Кобринського.
     В 1963 році в приміщенні колишнього пансіонату ”Gena” був відкритий краєзнавчий музей м.Яремче. Згодом на у цьому місці за проектом архітектора В. Стасіва збудовано оригінальну споруду, що зовні нагадує партизанський курінь. З 1967 року – це музей партизанської слави з’єднання сумських партизан під командуванням С.А.Ковпака. У створенні експозиції велику допомогу надали колишні партизани – С.А.Ковпак, В.О.Войцехович, Д.І.Бакрадзе, П.П.Вершигора, Я.П.Панін та багато інших. У 1988 році приміщення музею було реконструйоване експозиція розширена.
     Зміни які відбувалися в останній період, позначалися на долі музею цього закладу. У 1993 році він був реорганізований в Карпатський районний музей визвольних змагань, створена за змістом відповідна експозиція, яка розповідає про розвиток визвольного руху на західноукраїнських землях початку XX століття. Другий і третій зали присвячені подіям 30 – 50 –х рр XX ст в Західній Україні.
     В 2007 році цей заклад реорганізували в музей етнографії та екології Карпатського краю, філіал Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття.
     Після капітального ремонту 13 квітня2007 року було відкрито виставковий зал. Тут представлена колекція гобеленів народного художника Укаїни Михайла Біласа, відомого як митця текстильної пластики на всіх континентах. Він творець чудових килимів, верст, гобеленів, ліжників. В музеї представлені килими "Калиновий гай”(1980), гобелени "Чорні коні "(1983), "Закосичене віконечко” (1984), "Косовський базар”(1983), Ліжник "Очкатий "(1983).
     Твори М.Біласа вражають своєрідною, неповторною побудовою композиції, її легкістю, тонким відчуттям гармонії. В усіх композиціях з дивовижною точністю зафіксовано локальні особливості деталей одягу, зображуваного пейзажу, що свідчить про глибоке знання художником побуту свого народу, який є невід’ємною частиною його власного буття.
     Привертає увагу кераміка, виготовлена в Яремчі на початку XX ст. в майстерні братів Гільовських, відомих поцінувачів народного мистецтва, які в міжвоєнному періоді зібрали 700 експонатів народного мистецтва Гуцульщини.
     В музеї експонується гуцульський одяг с. Микуличина та Ямни. Вражає орнаментальне, колористичне і технічне багатство гуцульської вишиванки.
     З фондів Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття представлені вироби з шкіри народного майстра В.Косила.
     Виставка відкрита у Великодні свята під знаком Писанки. З’явилися та зникли народи, виростали міста, розквітали та занепадали культури, а писанка живе, щорічно відроджуючись у ритмі Великодних свят, розповідаючи нащадкам про вічність, таїну життя, смерті та воскресіння…

Старший науковий співробітник музею етнографії та екології Карпатського краю, філіалу Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського   Світлана Семенівна Флис