Благовісник
Благовісником в народі називають архангела Гавриїла в честь якого 8 квітня вшановується свято Собор архангела Гавриїла. Народ вірив, що архангел Гавриїл — володар блискавки. «Ілля — володар грому, а Гаврило — блискавки. Обох святкуємо, бо грім і блискавка страшні для нас хліборобів». Святкували Благовісника — «щоб Гаврило хати не спалив», — кажуть у селі Кожухів на Поділлі.
За давнім повір'ям у день Благовісника грім і блискавка прокидаються від зимового сну, а тому «після Благовісника кожен день можна сподіватися грому».
На весні, коли вперше загримить грім, діти підпирали плота — «щоб спина не боліла».
Господарі в день Благовісника носили в церкву хлібні зерна для посвячення на сівбу. Прийшовши додому, вони змішували зерна із насінням.
Від Благовісника починають сіяти ранні ярові зернові — овес, ячмінь та пшеницю.
О. Воропай висловлює припущення, що з приходом християнства архангел Гавриїл замінив язичницького Ярила,
1 Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. 1.— С. 288—291.
забави на честь якого, відбуваються на початку весни, перед першими яровими посівами — саме тоді, коли святкується Благовісник1.
Збереглася стародавня легенда, ймовірно, київського походження. В цій легенді говориться, що Великий Грім прокидається весною від довгого сну, сідає верхи на чорні хмари, як на коня і, їдучи над землею, б'є її золотою різкою-блискавицею.
Ярило ходить пішки в білій киреї з вінком маків і хмелю на голові. В правій руці він носить серп, а в лівій — сніп жита, пшениці та всякої пашниці.
Ранньої весни прихід Ярила відзначався хороводами та піснями, а на початку літа, під час заговин у Петрівку, відбувається похорон Ярила — весела забава молодиць, куди дівчат і хлопців не допускають.
Отже, Ярило або Яр-хміль (так він іноді називається в легендах) — це чоловічий образ весни, ніби пара дівчині-весні. Поетична уява наших предків не допускала самотності весною, бо ж у такий веселий час все повинно бути в парі.
Перша борозна й початок сівби.
Польові роботи починаються весняною оранкою й сівбою. Від успіху цих робіт залежить добробут селянина та його родини протягом усього господарського року.
Залишки стародавніх звичаїв накликання успіху при оранці та сівбі простежуються під час різдвяно-новорічних свят, зокрема, в день Маланки серед щедрівників із «козою» є й орач, який носить із собою чепіги від плуга. На Новий рік «посівальники» обсипають ікони зерном, примовляючи: «щоб уродило краще, ніж торік»...
Як правило, початок оранки й сівби проходив урочисто. Збираючись їхати в поле, селяни одягали чисті сорочки, в яких вони причащалися в церкві під час останнього говіння. Робилося це для того, «щоб не було бур'яну на ниві». Перед сівбою, як і перед оранкою відбувалася сімейна молитва. Після цього, взявши із собою хрестопреклонний хліб, зерно, в якому є частина посвяченого в церкві й виїжджали в поле. Під час руху в поле співали жартівливих пісень на зразок:
В понеділок поїхали,
А в вівторок приїхали;
Вранці в середу орали,
В четвер плуга поламали,
В п'ятницю волів погубили,
А в суботу волів знайшли
І додому пішли.
Тут прийшов піп,
1 Воропай О. Звичаї нашого народу,—Т. 1.— С. 342.
Щоб до церкви йти...1
Відбувалася молитва і в полі перед початком сівби чи оранки. Після закінчення роботи причастившись хрестопреклонним хлібом,
2 Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. 1.—С. 343—345.
попередньо змочивши його у воді, їхали додому з піснями та із почуттям глибокої пошани до своєї нелегкої праці2.
Засівали першу ниву, як правило, натще, «щоб хліб родив» і з молитвою — «щоб чиста нива була».
Під час сівби не можна лаятися, бо за народним повір'ям, «коли сівач лихословить, то за ним слідом чорт ходить і будяки сіє».
Зміст
