___________________________________________________________________________________________ 

 

 

Традиційний   український   обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У різних етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на спільних загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля. До   п е р е д в е с і л ь н о г о   ц и к л у належать обряди, пов'я­зані з досягненням згоді; молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини. Запити — це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщи-ні — «допити», на Івано-Франківщині — «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX — на початку XX ст. звичай поперед­нього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.

Сватання — перша зустріч представників молодого з мо­лодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посла­нець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили ні слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітай і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов'язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев'язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев'язувала хусткою. У випадку відмови ста ростам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні). При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій добробут. Н; Гуцульщині на обзорини ходили як до молодої, так і де молодого.

Заручини — це своєрідне закріплення остаточної згоді на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Обов'язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Назві обряду походить від з'єднання рук, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили. У призначений для заручин час батьки й родичі молодого зайшовши з хлібом в хату молодої, сідали до столі Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і перев'язував їх рушником. Після цього наречена перев'язувала рушниками старостів і обдаровувала усіх присутніх родичі) молодого хустками, сорочками, полотном. Часто бувало, що різні обряди передвесільного циклу відбувалися в один день: наприклад, сватання й оглядиш .або сватання й заручини. Оглядини могли здійснюватися формально, бо звичайно на селі добре знали родин] нареченого чи нареченої, їх матеріальний стан. Поступову зникає звичай попереднього розвідування на згоду сватання, оскільки молоді самі наперед домовлялися про сватання і сповіщали про це своїх батьків.

Після заручин ні дівчина, ні хлопець не мали права відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймалася як образа і безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодовувати.

На Правобережній Україні існував ще один етап передвесіль­ної обрядовості — церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості па­рафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу.

Власне весільна обрядовість починалася із запро­шення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошен­ня — особисте відвідування молодими родичів. У більшос­ті регіонів України ще до 30—40-х років XX ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному українсь­кому одязі, прикрашена квітами і стрічками. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину.

Напередодні весілля молодим виготовляли весільні вінки. Цей обряд не всюди був однаковим. Наприклад, на Гуцульщині вінки плели в хаті молодої, куди приходив по свій вінок молодий з дружбою. На Бойківщині вінки зберігалися в коморі у молодої до обряду посаду, коли молодим одягали їх на голову. В хаті молодого виготовляли «весільне знамено», «прапір»: до гарно витесаного древка прив'язували дві-три хустини, дзвіночок і зверху квітчали барвінком. На Гуцульщині древком прапора найчастіше був топірець. Окрім плетення вінків, дівчата прибирали гільце і квітчали коровай. Цією церемонією розпочиналося одне з найважливіших передшлюбних дійств — дівич-вечір, вінкоплетини, молодечий  вечір.

Це прощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів. Крім приготуван­ня вінків і весільного деревця, на цьому вечорі ще здійс­нювалися такі обряди: посад, перепій молодих, розплетення коси   нареченій,   вбирання   вінка,   обмін   подарунками молодими та ін. В деяких етнографічних районах України цього   вечора   пекли   коровай   і   виконували   пов'язані з цим обряди.

Посад відбувався окремо в домі нареченого і нареченої, це не  тільки  прощання  з  дівуванням  і  парубоцтвом,  але й благословення дочки і сина на подружнє життя. Молодий чи молода сідали на кожух або рядно, під які клали жито гроші, та просили благословення у батьків і всіх присутніх В окремих районах Київщини, Житомирщини, Чернігівщи­ни, Сумщини і Запорізької області існував спільний посад молодих. На Бойківщині обряд посаду здійснювався у день весілля перед вінчанням. Батьки першими благословляли своїх  дітей   на  одружені я  і   «перепивали»  щастя-долю.

Дівич-вечір   закінчувався невеликою    гостиною з танцями й співом.

Найбільш пишною обря­довістю   відзначався  ве­сільний  день.  На Бойків­щині в кінці XIX ст. по­бутувало   вмивання мо­лодих у цей день у відварі барвінку,   що   залишався від   плетіння   весільних вінків. Церемонія одяган­ня   молодої   дружками і  свашками   відбувалась у коморі в супроводі пі­сень. Молоді обов'язково мусили мати нові сороч­ки, ще не прані. Спеціаль­но до весілля шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього жит­тя.

Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого боярина, бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали «на щастя» зерном і дрібними грішми.

В Україні після шлюбу в більшості випадків молоді поверталися до дому молодої. Там їх біля надвірного порога зустрічали батьки. Молоді тричі вклонялися їм, батьки ж благословляли дітей і підносили хліб-сіль. Залежно від місцевих традицій молодих зустрічали також медом (Кар­патський регіон, Полісся, окремі райони Західного Поділля). Цей ритуал здійснювався двічі: перед відправленням до церкви і після шлюбу.

В Україні в XIX — на початку XX ст. побутував звичай: після шлюбу молода їхала до себе додому, де відбувалася гостина за участю переважно хлопців і дівчат, але без молодого. Він повертався додому, щоб зібрати весільний поїзд, який формувався вже після обряду вінчання — їхали по молоду. На шляху молодому влаштовували «перейму», вимагаючи за неї викуп.

Перший викуп — «ворітну» — хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати. Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний поїзд на подвір'я. Друга перепона була біля дверей або в сінях: молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукорки і калачі. Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще й у брата-підлітка (коли такого не було, його роль виконував близький родич, іноді сусід). Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл. Після викупу місця починалось дарування: спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, по­тім — навпаки. В деяких місцевостях було узвичаєне лише одностороннє обдаровування родини нареченої родичами молодого.

Часто посад молодих завершувався обрядом покривання голови молодої очіпком і наміткою, що символізувало її перехід у стан заміжньої жінки. Найчастіше це робили мати й заміжні сестри. Після покривання голови відбувався обряд розподілу короваю.

У кінці XIX — на початку XX ст. обряд покривання голови часто здійснювався уже в домі молодого. Тоді це виконувала свекруха або й сам молодий. Іноді молоду покривали двічі — в своєму домі та чоловіковому. Після приходу молодої до чоловіка свекруха скидала з неї намітку, закидала її на піч і зав'язувала у свою.

Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Напри­кінці весілля у домі молодої відбувався останній її ви­куп — «весільний пропій». Після цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка, її родичі передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір'я, а в той час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.

За народними віруваннями, віз з молодими і посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лихові і «очис­тити» молоду. Молодих зустрічали свекор і свекруха у вивернутому кожусі, яка обсипала їх пшеницею Молоду супроводжували дві-три свашки з її родини, які стелили шлюбну постіль. На Гуцульщині, коли в домі молодого починалася гостина, молодих до комори відводив дружба. Він стелив ліжник, роззував їх, за що брав гроші, приховані заздалегідь молодими для нього.

Головний весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі: переодягання молодої, виведення її до гостей, демон­стрування цнотливості. Важливе місце відводилося циклу обрядів після шлюбної ночі, що символізували приєднання невістки до родини чоловіка: розтоплювання печі, посилання по воду, скроплення водою господарства, приготування обіду, частування свекрів.

Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв'язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі. Через день-два молодий кликав гостей на «пропій». За тиждень після весілля молоді йшли до батьків молодої на міни: батько молодої повинен віддати, що «мінив» (обіцяв) дати їй у віно під час сватання і заручин. З Нього приводу влаштовувалась гостина.

Останній післявесільний обряд — калачини (Гуцульщина), честь, дякування (Львівщина), хлібини (Хмельниччина, Волинь) або розхідний борщ — відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі й напої, кликав весільних батьків та інших гостей, щоб запити своє ґаздівство. Цей останній акорд весілля відбувався зі співами і танц