Ткацтво — один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Про наявність ткацького виробництва на східнослов'янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних культур. Практична потреба людини у тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створювалися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально-економічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалю­вало конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Воно відображало також генетичні етнокультурні взаємозв'язки з ткацтвом сусідніх народів. Ці чинники формували його національні, регіональ­ні та локальні відмінності.

Основними прядильними волокнами в українців, як і в інших народів, з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Споконвіку на території України провідними галузями господарської діяльності були скотарство, зокрема, вівчар­ство, яке давало можливість отримувати овечу вовну, та хліборобство — вирощування луб'яних культур — льону і конопель, придатних для виготовлення пряжі. Ймовірно, вовняна пряжа передувала конопляній, а тим більше лляній, оскільки відомо, що льон на східносло­в'янських землях почали вирощувати значно пізніше коноплі — у ПІ тис. до н. є. Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканин були одним з найважливіших домашніх занять кожної селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Для підсилення обертання на нижній кінець веретена натягували круглі глиняні або кам'яні кружальця — пряслиця. Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу, основна конструктивна частина якого — вертикально встановлена рама. Для натягування поздовжніх ни­ток — основи та зручності переплітання до них внизу прив'язували кам'яні або глиняні тягарці. Нитки основи розділяли на дві групи — парні й непарні. Парні прив'язували жмутами до одного ряду тягарців, непар­ні — до іншого. Такий розподіл полегшував ткачам прокладати поміж основою поперечно спрямовані нитки піткання вручну або з допомогою тонкої палички — «гли­ці» прибивати їх зубцями до краю витканого виробу. Такі верстати подекуди збереглися й до наших днів; на них ткали шлеї, пояси, ремені, рогожі, килими тощо. Численні археологічні знахідки прядильно-ткацьких знарядь (пряслиць для веретен, кам'яних і глиняних тягарців для натягування основи у вертикальних ткацьких верстатах) засвідчують значне поширення і високий рівень ткацтва на теренах України в період трипільської культури. Унаслідок фізичних якостей тканини того періоду не збереглися. Однак відбитки тканин на денцях керамічного посуду (с. Стіна на Вінничині) дають підстави стверджувати, що тогочасні люди володіли такими техніками, як полот­няне і репсове переплетення. Очевидно, їм відомі були фарби з охри, каоліну та інші натуральні барвники, оскільки на глиняних статуетках окремі частини жіночого одягу позначе­ні кольором. Поліхромний орнамент і висока майстерність, типові для трипільської кераміки, дають підстави припуска­ти, що вони характерні були й для оздоблення інших предметів побуту, в тому числі й тканин для одягу і обладнання житла. У розкопках катакомбів (II тис. до н. є.) та курганів знайдено кольорові смугасті тканини, які засвідчують уміння давніх майстрів фарбувати. Значного піднесення ткацьке ремесло зазнало в добу заліза, у період розквіту скіфської культури. Матеріали поховань   з   курганів  Чортомлик,   Куль-Оба  та  інших підтверджують, що скіфські жінки займалися ткацтвом. Багаті скіф'янки користувалися веретенами грецького типу з кістяним набором, а бідні — дерев'яними з глиняним або свинцевим пряслом.

Тривалий процес еволюції суспільства, зміни культур супроводжувалися доволі повільним удосконаленням ткаць­ких знарядь, технології виготовлення тканих виробів тощо. У різних регіонах України археологами знайдені різноманіт­ні пам'ятки ткацького виробництва протослов'янських племен. Крім найпоширеніших з них — пряслиць, тягарців, веретен, у X—XIII ст. зустрічаються ножиці для стриження овець, залізні та кістяні гребені для розчісування прядива та ін. Особливо багатий матеріал знайдено в розкопках с Райки на Житомирщині. Поряд із згаданими пам'ятками тут виявлені клубки вовняної пряжі, лляні нитки, зітлілі рештки сім'я конопель, залишки грубих конопляних мішків, фрагменти одягових тканин. Знайдено також дерев'яне і кістяне мотовило для змотування ниток, кістяна квадратна табличка з отворами в кутах (подібна до дерев'яних кросенець для ткання тасьми, поясів тощо). Найважливіше значення мають збережені в Райковецькому городищі деталі горизонтального ткацького верстата значно досконалішої конструкції за вертикальний. У ньому були пристрої для розподілу ниток основи. Ця унікальна археологічна знахідка засвідчує значний прогрес ткацького виробництва XI—XIII ст. на теренах Київської Русі. Серед розмаїття пам'яток цього періоду вирізняються також прясельця із зображенням магічних знаків-оберегів тварин, хрестиків, кружечків, рисок та ін. Окремі з них позначені написами жіночих імен, ініціалів тощо. Так, на шиферному прясельці, знайденому 1885 р. у Києві поблизу Десятинної церкви, позначено, що воно належало жінці із старо­слов'янським іменем «Потвора». На двох інших, знайдених у 1935—1937 pp. у Вишгороді під Києвом, є написи «Невесточ» та «Иулиана».

Позначки на веретенах свідчать також про колективний характер занять, зв'язаних з обробкою прядильних волокон, що не виключало можливість переплутати знаряддя праці. Традиція колективного прядіння сягає часів родового ладу, коли  процеси   обробки  ткацької  сировини  виконували у спеціально збудованих для цього приміщеннях. Як відгомін такої форми праці до наших днів дійшли толоки, вечорниці, досвітки тощо.

Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади.

Покровителькою прядіння і ткацтва у Київській Русі була богиня Мокош, яку князь Володимир Святославович залучив до пантеону поганських богів. її зображено на знайденому фрагменті ткацького верстата. Наші предки поклонялися Мокоші, вірили в її допомогу і захист від злих сил тощо.

Копіткі процеси підготовки сировини, прядіння, ткання і завершальна обробка тканин відображені в численних народних повір'ях і обрядах, які дійшли до наших днів. Наприклад, цими заняттями заборонялося займатися в п'ятницю.

Численні археологічні матеріали про ткацтво Київської Русі доповнюються літописними згадками X—XI ст. Лляні й конопляні тканини господарського призначення називали­ся «узчина», «товстина», «ярич», грубе сукно натурального кольору — «сермяга», сірого кольору — «сірячина». У писемних джерелах XIII—XIV ст. зустрічаємо назви «чиновать», «бранина» («брань»), «набійка», які свідчать про володіння техніками узорного ткання, плетіння і обізнаність з допоміжними текстильними техніками. З розвитком продуктивних сил і поглибленням класового розшарування з-поміж селян вирізнялися найбільш здібні ткачі або й цілі родини ремісників, які спеціалізувалися на виготовленні сукон, полотен, скатертин, коців, крайок тощо. Крім власних потреб, їх виробляли на замовлення і на продаж.

Отже, починаючи з IX—X ст., на грунті домашнього традиційного заняття ткацтво перетворюється на окремий вид ремесла і співіснує у двох формах до наших днів. Ремісники продовжували жити по селах, але більшість з них селилися у містечках і містах поблизу торговельних шляхів, монастирів, феодальних дворів, фільварків, а також працювали у дідичів. Спочатку міські ремісники належали до привілейованої частини населення. З розвитком феодаль­них відносин вони потрапляли щораз у більшу залежність від двору — змушені були сплачувати податки власними виробами. Сільські ткачі відбували повинність здебільшого лляними і конопляними полотнами, скатертинами, руш­никами, деколи вовняними гунями (узорними покривалами, які виконували функції килима), попругами тощо, в той час як міські ремісники — переважно сукнами. Виділення міського ткацтва в окремий вид ремесла мало велике значення для удосконалення технології ткацького виробництва і поліпшення якості продукції. Завдяки під­вищенню продуктивності праці, розвитку виробничих сил, у зв'язку з заміною натуральної ренти на грошову змен­шилася залежність ткачів від феодалів, почало розвиватися вільне ремесло. Внаслідок цього у XIII—XVI ст. в Україні сформувалися такі ткацькі осередки, як Київ, Львів, Луцьк, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Судова Вишня, Креме­нець, Белз, Холм та ін.

Економічно незалежні міські ткачі, які набули професійної майстерності, стали об'єднуватися в окремі організа­ції — цехи. У XIV ст. вони існували в багатьох містах і містечках західних земель України: Самборі, Львові, Городку, Сокалі, Дрогобичі, Стрию, Судовій Вишні, Яворові, Щирці тощо. На початку свого розвитку цехова організація сприяла підвищенню продуктивності праці ремісників та удосконаленню технології. Цехи мали свої статути, привілеї, що регламентували діяльність своїх виробників. Цехові ткачі спеціалізувалися на виготовленні різних видів тканин та товарів (сукна, полотна, скатертин, обрусів, рушників, переміток, вибійки тощо). Вироби продавалися не лише на місцевих ринках, а й експортувалися. Ремісників, що не належали до цехів, називали «партачами». Вони мали обмежені можливості для праці та збуту своєї продукції. У XVII cт. на грунті цехів виникають нові форми організова­ного виробництва тканин — мануфактури, які проіснували до середини XIX ст. Вони діяли переважно в осередках, багатих на місцеву сировину.

На  мануфактурах  працювали   наймані  робітники,   ручна праця  яких  поділялася  на   окремі  процеси   (прядіння, зсукування ниток, фарбування пряжі, ткання), що забезпечу­вало значно більшу рентабельність підприємств. Вони спеціалізувалися також на виготовленні окремих видів товарів (полотна, сукна, килимів, шовкових та позолочених тканин тощо).

Промислові суконні мануфактури у XVII—XVIII ст. були у Жовкві, Сокалі, Рогатині, Заложцях, Заліщиках, Минківцях, Голохвастах, Ярмолинцях, Деражні, Корці тощо. Полотняні мануфактури зосереджувалися головним чином на Поділ­лі — у Заліщиках, Потоці, Махнівці, Немирові та ін. Шовкові та зол ото литі тканини виробляли у Києві, Бродах, Лагодові, Сокалі, Міжгір'ї, Куткорі, Золочеві, Львові, Корці, Меджибожі, Немирові, Кам'янці-Подільському, Станіславові. Продукція цих підприємств мала значний попит на місцевих ринках та йшла на експорт. Однак розвиток промисловості та поширення значно дешевших тканин фабричних підпри­ємств зумовили поступовий їх занепад, а в середині XIX ст. — й припинення існування цехів та мануфактур. Мануфактури були перехідною формою організації праці від цехів, дрібного ремісничого виробництва, до машинної капіталістичної промисловості. Отже, протягом віків пара­лельно з домашнім виготовленням тканини виробляли в цехах (починаючи з XIV ст.), у мануфактурах (з XVII до середини XIX ст.), на фабричних підприємствах (XIX—XX ст.). Селянські ткацькі промисли кінця XVIII — початку XIX ст. зберігали ще багато рис, харак­терних для періоду натурального господарства. Вони базувалися на переробці власної сировини. В осередках, розташованих поблизу промислових центрів і торговельних шляхів, усе більше тканин вироблялося на збут. З другої половини XIX — на початку XX ст. тканини виготовляли в домашніх умовах, у системі промислів і промислового виробництва. Найбільшого розвитку ткаць­кий промисел цього часу набув у центральних районах України, особливо на Лівобережжі. Однак промислові тканини поступово стали витісняти народні. Тому наприкін­ці XIX ст. робилися спроби активізувати розвиток народ­ного ткацтва. В центральних і східних областях Украї­ни — Переяславі-Хмельницькому, Решетилівці, Кролевці, Дігтярях при губернських земствах організовано зразкові ткацькі майстерні та школи. На Поділлі, Волині, Галичині та Буковині засновано ткацькі товариства, при яких теж існували школи та майстерні. Вони відігравали прогресивну роль у збереженні та примноженні місцевих традицій, але не здатні були вплинути на загальний стан занепаду народного ткацтва.

У зв'язку з активним розвитком текстильної промисловості фабричні тканини щораз більше проникали в сферу щоденного побуту українців. Це призвело передусім до витіснення з ужитку домотканих виробів господарського призначення, а згодом і окремих видів тканин для одягу та інтер'єру. Цей процес посилювався ще й на­сильницькою колективізацією українських сіл, різким скороченням вівчарства, посівів льону і конопель, які були сировинною базою домашнього ткацького вироб­ництва. Особливо швидко цей процес відбувався у цент­ральних і східних областях України, значно повіль­ніше — на Поліссі і в Карпатському регіоні. Внаслідок нестачі сировини власного виготовлення ткалі почали застосовувати фабричну бавовняну пряжу (бамбак, памут, заполоч), вовняну (волічку, бавину), а також шовкові та металеві нитки.

У 20—30-х роках у всіх раніше діючих осередках ткацтва були створені артілі з виготовлення тканин. У 60-х роках більшість з них об'єднали, укрупнили, реорганізували у фабрики та художньо-виробничі об'єднання. Значна частина цих підприємств народних художніх промислів діє і в наш час.

Виробляють тканини на значно удосконалених гори­зонтальних верстатах, які мають пристрій для піднімання й опускання ниток основи, рівномірного розташування її по всій ширині та прибивання ниток піткання. Тканини виготовляють переплетенням двох систем ни­ток — основи і утка (піткання) з допомогою різної кількості підніжок.

За сировиною ткані вироби бувають лляні, конопляні, вовняні, бавовняні та змішані — комбіновані (при ви­готовленні тканини іноді поєднували два і більше видів пряжі — лляну і конопляну, лляну, вовняну та бавовняну тощо).

За технікою виготовлення розрізняють полотняні тканини; саржеві — ремізно-човникові (чиноваті); перебірні («заборові»); килимові; ворсові.

Вироби з найпростішим полотняним переплетенням тчуть на двох підніжках, із саржевим (чиноватим) — на трьох, чотирьох і навіть шістьох підніжках. Характерна особ­ливість саржевих тканин — дрібні візерунки у вигляді скісних чи зигзагоподібних ліній, ромбиків. Різні напрямки застилання ниток основи і утка створюють на поверхні тканин тональні світло-тіньові переходи. Саржевою тех­нікою тчуть найрізноманітніші народні тканини, скатертини, покривала (верети, рядна), запаски тощо. При перевірній техніці тло тканин тчуть полотняним або саржевим переплетенням з допомогою різної кількості ремізок. Для утворення основного візерунка додатково піднімають окремі нитки основи вручну або з допомогою простих пристроїв (прутиків, рейок тощо). Типовою оз­накою перебірних тканин є рельєфно виступаючий над тлом узір — на окремих ділянках або по всій ширині виробу. Залежно від способу прокладання ниток узору виділяються дві групи перебірних технік: класичний перебір і його варіанти — «перетик», ткання «під дошку», «на прутах», «забирання»; «під полотно» і «вибором» тощо. Перебірною технікою виготовляють узорні смуги на скатертинах, веретах, рушниках, наволочках, запасках, опинках, фартухах та ін.

Килимова «закладна» техніка («у вічко», «на пряму межову нитку», «на косу нитку») характерна тим, що різнокольорові нитки піткання прокладають по ширині тканого виробу на окремих ділянках, відповідно до взору, переплітаючи їх полотняним переплетенням. Ця техніка поширена на всій території України. Нею ви­готовляють килими, запаски-фартухи (на Поділлі, Поліссі), рушники, сумки (на Буковині, в Закарпатті). Ворсова техніка буває двох видів. Нею виготовляють тканини з розрізним і петельчатим ворсом. Як тло застосо­вують тонку пряжу, а ворс у вигляді вільно звисаючих коротких кінців ниток або петель («кучерів», «ключок») створюють з товстіших і м'якших ниток, які прокладають суцільно або лише у місцях візерунків. Цією технікою тчуть окремі види покривал («оббиванці») на Буковині, рядна на Поліссі (Чернігівщина), верхній плечовий одяг («гуні») на Бойківщині та Лемківщині, а також коци на Полтавщині, Харківщині тощо.

Вироби народного ткацтва класифікуються за видами сировини, техніками виготовлення, функціональним призна­ченням і осередками виготовлення.