___________________________________________________________________________________________ 

 

 

 

У легенді про виникнення скловиробництва розповідається, що одного разу, в дуже далекі часи, фінікійські купці везли по Середземному морю вантаж видобутої в Африці (у долині Нілу) природного мінералу  селітри. На ночівлю вони висадилися на піщаному березі й почали готувати собі їжу. Не маючи під руками каміння, обклали багаття великими шматками селітри. Вранці, розгрібаючи золу, купці виявили чудовий злиток, який був твердим, як камінь, горів вогнем на сонці й був чистим і прозорим, як вода. То дуло скло. Так майже шість тисячоліть тому виникло скловиробництво.

Батьківщина бісеру – Стародавній Єгипет, де з непрозорого скла виготовляли штучні перлини, які по-арабському називалися “бусра” (у множині “бусер”), звідси й пішла його назва. Ще в Стародавньому Єгипті були  відомі прикраси з бісеру, вони прикрашали одяг фараонів. З Візантії прикраси з бісеру передавались до Європи. Тут бісерне гаптування розквітло в ХІІІ столітті. А згодом бісер почала виробляти Венеція, яка й донині зберегла почесний титул “столиці скла”.

Носили прикраси в різних країнах по-різному. Вибори з бісеру, вважались прикрасами вищого ґатунку. В італійських, німецький князівствах гаптування з бісеру розквітло в ХV ст. А в ХVІ-ХVІІ статтях бісер потрапив до Чехії, котра й досі відома, як країна виробництва бісеру. Найбільшого розквіту виробництво бісу ре досягло в першій половині ХІХ ст., коли завдяки конкуренції Венеції та Чехії ринок наповнився бісером найрізноманітніших форм, кольорів, розмів (0,5-5мм) та прозорості.

На території нашої країни бісер був відомий ще за часів Київської Русі, про що свідчать археологічні дані і письмові джерела. Наші предки знали скляне намисто й бісер не тільки завдяки торговими відносинам з країнами Близького Сходу та Візантії. Численні вироби й прикраси, знайдені в похованнях VІІІ-ХІІ ст., свідчать про широкий розвиток склоробної справи на Русі.

Час найширшого застосування бісері на Україні – це кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст. Вишивали, в’язали, ткали, плели, оздоблювали найрізноманітніші предмети побуту – панно, подушки, гаманці, кисети, підв’язки, шнурки, нитки бісеру вплітали в пряжу.

До Західної України бісерне мистецтво потрапило через Чехію, де й проросло на ґрунті поетичної вдачі народу.

Прикраси  бісеру найпоширеніші в Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях. На Гуцульщині бісер дістав своє широке застосування для оздоблення одягу та виготовлення нашивних прикрас: селянок, ґерданів, підвісок і т.д.

Мистецтво компонування бісерних прикрас – “Силяння” – живе у Карпатах здавна. Це мистецтв стало органічним і традиційним надбанням народу, невід’ємною часткою поетики й колориту краю. Серед прекрасних гір, гомону водограїв і різнобарв’я квітучих  полонин, різьблених ґанків, чепурних розписаних будинків, дерев’яного посуду. Витинанок і вишиванок – пролягла бісерна веселка. Карпатські бісерні прикраси – це весь спектр кольорів. Чудовим рукоділлям захоплювалися не тільки жінки, а й чоловіки. На Гуцульщині побутувало чимало жіночих прикрас: натуральні, та штучні коралі, скляне намисто, дукачі, згарди, силянки та ґердани.

ґердан, силянка або драбинка, стяжка, нашита або насиляна пацьорками в різні взори, носиться залюбки карпатськими українками на шиї, рідше – на голові.

У гуцулів і на Покутті ґердани носять також парубки на капелюхах.

На початку ХХ ст. було створено вишивальні майстерні на території Галичини й Буковини, де поряд з тканням та вишиванням виготовляли прикраси з бісеру.

Особливо були розвинені художні ремесла на Поділлі, Покутті, Гуцульщині; в Тернополі, Чорткові, Борщеві, Коломиї, Косові, Чернівцях, Хусті та ін.

Вироби українських майстринь мали великий попит на Лейпцігських Ярмарках, були модними у Варшаві, Лондоні, Парижі.

Виготовлені з бісеру вироби мали притаманні лише їм орнамент, колорит, місцеві назви. Найпоширенішими були шийні та нагрудні жіночі прикраси з різнокольорового бісеру у вигляді вузеньких смужок, плесканих ланцюжків та заокруглених ажурних комірців. У назвах цих прикрас немає чіткого розмежування: одну й ту саму прикрасу в різних областях, районах і навіть селах називають неоднаково. Так, заокруглений комірець з різнобарвного бісеру в селі Космач називають “силєнка”, у селах Брустури, Шепіт, Вербоцець – “ґердан”, у селі Яворів – “решітка”, у селі В. Ключів – “лапка” та інші.

Найбільш поширена назва “ґердан” означає плетений шнурок чи тасьма, а також прикраса у вигляді плесканого ланцюжка або ажурного комірця з різнокольорового бісеру, якими жінки прикрашали шию або голову а чоловіки – капелюхи.

Від техніки виготовлення прикрас походять назви: силянка, силєнка, силюванка, (від “силити”, “насилювати”, тобто “низати”, “нанизувати”); плетінка, плетінка, тканий гердан, від форми вічок – решітка, ліхтарик.

ґердан – нагрудна прикраса у вигляді петлі з суцільної або ажурної смужки різної ширини, яка одягається через голову на шию, з’єднані спереду медальйоном кінці прикрашають груди.

Смужка ґерданів низами завширшки 1-4 см. і завдовжки 1 м й більше, кінці ланцюжка з’єднували медальйоном. Прикрашеним торочками з бісеру.

Силянка – рівна суцільна чи ажурна смужка. Плели її з різнобарвного бісеру на волосяній або нитяній основі, завширшки від 0,5 до 4 см, геометричним орнаментом. Коротка силянка, яка щільно прилягає до шиї, а ззаду зав’язується або застібається на гачок, належить до шийних прикрас. Силянки носили на шиї по одній смужці або зразу по дві-три вузеньких смужки різних кольорів і узорів, поєднували їх з кількома разками скляного намиста, коралів, зґардами.

Геометричний орнамент, що виник в давнину – це своєрідні умовні знаки, за допомогою яких майстриня виражала своє світосприйняття. Так, горизонтальна лінія означала землю; хвиляста – воду, вогонь – у вигляді хреста; ромб, коло або квадрат символізували сонце і т.д. Деякі  орнаментальні знаки відігравали роль оберега, їх носили на одежу і предмети вжитку. Геометричний орнамент найлегший, композиційно він складається з простого чергування фігур, та рядів, розміщених по горизонталі, вертикалі або діагоналі. Тут можуть переважати ромби, квадрати, прямі і ламані лінії, зигзаги, хрестики.

Для виготовлення прикрас із бісеру використовували прозорий і темний, фарфоровий і скляний, дрібний круглий бісер. На основі найстаріших зразків першої половини ХІХ ст. (Музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Бобринського – м. Коломия) можна припускати, що найдавнішим способом їх виготовлення було плетіння – нанизування силяння бісеру на волосінь (волос із кінського хвоста) або міцну нитку, кінчик якої замочували у віск (звідси й походить – “силянка”.

Спосіб силяння бісеру нескладний, не потребує особливих пристроїв, вимагає тільки точного розрахунку пацьорок та переплетень ниток. Відповідно до обраної ширини силянки беруть 6-8-10 ниток або волосінь і зв’язують їх на одному кінці. На кожну пару ниток нанизують відповідну кількість пацьорок певних кольорів та з’єднують їх третьою пацьоркою, переплітаючи нитки й утворюючи очко – ажур – рідкий та більш ущільнений. А далі продовжують силяння таким способам, щоб утворювались різноманітні композиції. Силянки плели неширокими смужками (до 4 см, ширини), святкові були ширшими, ажурнішими, завершувалися петельками (кутасики”, “дармовисики”, “вузлики”,, “верше”, “бомблики”, “цьомблики”, “Френзлики”).

Другий спосіб виготовлення прикрас з бісеру – ткання, подібне до виготовлення полотна, простим переплетінням. Таким способом виготовляють ґердани. Вони відрізняються від силянок тим, що не мають ажуру, фактура їхня щільна. Для ткання ґердана використовується невелика дерев’яна дошка – підставка, розміром 40-50х8-10 см з двома дерев’яними порогами, заввишки 5 см на кінцях. Відповідно до ширини ґердана на порогах, вздовж дошки намотується міцна нитка – основа, на одну більше, ніж буде пацьорок, на якій голкою тчуть візерунки. Силянки і ґердани об’єднуються інколи спільною назвою “ґердани”, хоч вони відрізняються технікою виконання, характером декору. В деяких селах селянки і ґердани називають ґерданами, якщо вони нашиті на стрічку (“ґарасівку”), яка зміцнює прикрасу.

Загалом гуцульським силянкам і ґерданам характерні композиції з дрібними елементами орнаменту, що зумовлюється також дрібним бісером.

Найпоширенішим мотивом прикрас з бісеру ромб з видовженими сторонами та контурами, гладенькими або розробленими виступами – “Ріжками”, малими ромбиками – “головками”. Площа ромбів заповнюється перехрестям, ромбиками, цяточками. Мотивом прикрас з бісеру є також трикутник з ріжками на вершинах, звернений поперемінно то вгору, то вниз, видовжений прямокутник (скриньковий”) та ін. Основні мотиви – ромби – відмежовуються розділовими елементами у вигляді перехресть та трикутників. Узори компонуються з фоном або без нього. Іноді збагачується з двох сторін по довжині або тільки внизу ламаною лінією – “кривулькою”, обводяться білою або ж чорною смужкою. Внизу завершуються тороками різної довжини.

Характерно те, що за наявності етнографічної стильової спільності в кожному селі, сформувались свої гармонії барв. Спостерігаються своєрідні місцеві художні особливості окремих сіл – улюблені кольори, мотиви, форми, техніки.

Кольорова гама силянок та ґерданів основана переважно на насичених, дзвінких кольорах. Гуцули віддають перевагу яскравим, насиченим барвам, мов перенесеним з лісів, полонин, потоків та водограїв. В орнаментах бісерних прикрас називають різні відтінки червоного кольору, який колись був оберегом. Майже в кожному селі в малюнки додають сині та фіолетові відтінки.

Часто використовується білий колір, як тло, або світлий акцент в орнаменті, щоб підкреслили свіжість колориту. Важливе значення має фон, який визначає характер узору, його кольорове звучання, Він різний у різних селах. У Верхньому Березові ґердани темніші (“чорнобривці”). Блакитні кольори трапляються в прикрасах с. Шешори, яке славиться своїми водоспадами –“гуками”.

Широкі, багаті силянки з рідким ажуром, де переважають темні кольори, фіолетово-сині, які нагадують красу карпатської ночі, характерні особливо для сіл Верховинського району. Чіткістю композицій досить великих мотивів, розміщених на відповідному фоні, відзначаються бісерні прикраси сіл. Річка, Вербовець, Косівського району.  Косівщина – тло старовинних ґерданів нанизували з білого бісеру, який підкреслював барвистість окремих елементів узору – ромбів, ружок, очок, хрестиків, тощо.

Прикраси Снятинського району характеризуються поєднанням білого, жовтого, зеленого та блакитного кольорів. Буковина – буяння зеленого рослинного орнаменту.

Дещо відмінний характер прикрас с. Космач Косівського району. Вони відзначаються ювелірним виконанням, візерунки компонуються з малих ромбів, дрібненьких цяточок, які закривають все тло. В кольоровій гамі переважають відтінки жовтого, в які вплітаються білі акценти та зелені, червоні ясні  темні, блакитні – усі барви золотої осені.

Вузькі силянки або коротенькі ґердани щільно пов’язують на шию. Носили їх і в будень не лише молодь, а й літні жінки. На свято вдягали силянки ширші, багатші, часом по дві-три. В селах Річка, Яворів, Соколівка, Брустури, Прокурава, Шешори, під вузеньку силянку на шию одягали широку “решітку”, торочки якої звисали на груди.

Дівчата іноді пов’язували ґерданом голову замість стрічки. Силянка на шиї, короткий вузький ґердан на чолі, а іноді навіть дві смужки оперізували чоло, ніби притримували волосся на скронях.

Вироби з бісеру використовували і в чоловічому одязі. У с. Космач ґердани (“висьорки”) і зараз прикрашають чоловічі весільні капелюхи. В селах Брустури та Річка невеликі “висьорки”  прямокутні або круглої форми пришивали з лівого боку на кептарі. Виготовляли також висьорки до кишенькових годинників, чоловічі краватки, прикраси до чоловічих капелюхів – “трісунки”, нанизували їх на дротик або на кінське волосся.

Типовим декором сорочок є бісерні зав’язки (“вущінки”, китички”, “кутасики”) де шнурок з бісеру завершується однією великою або двома – чотирма меншими кульками, обшитими лелітками і пацьорками.

Прикраси з бісеру споконвіку й тепер мають призначення оберегів. Навіть зле око зупиниться насамперед на майстерно виготовленій речі.

Яскраві бісерні мережива вважаються носіями магічних сил, які роблять і найневибагливішу прикрасу амулетом. Тож і не дивно, що за цю роботу беруться тільки люди з чистими намірами й “легкою рукою”.

За силяння не сідають у поганому настрої, щоб не передати своїх клопотів на чутливе бісерне зерно, а через нього на інших людей.

Краса творить людину. А одночасно й сама людина творить красу навколо себе. Прикраси з бісеру Гуцульщини є цінним надбанням народної культури і мистецтва, тому потребує скрупульозного вивчення. Мої дослідження сприяють більш глибокому розумінню суті національної традиції цього етнічного регіону і їх практичному використанню та інтерпретації при створені сучасних зразків прикрас.

На даний час, це мистецтво в Україні розвивається досить швидко. Відрадним є те, що молодь захоплюється ним. Кожна майстриня народних традицій робить свій вклад у скарбницю цих чудових витворів.

Сучасні вироби з бісеру різноманітні за формою, мають спрощені візерунки та кольорові поєднання, але як і старовинні, вони чудово пасують до сучасного одягу: півкола намиста з різноманітних за формою чи кольором ланцюжків, ажурні, мов мереживо силянки, довгі смуги ґерданів, чільця.