Географічне положення

Єгипет — держава, яка знаходиться у Північно-Східній Африці і на Сі папському півострові. Сусідами країни на заході є Лівія, на сході — Із­раїль, на півдні — Судан, північне узбережжя омивається Середземним морем, води Червоного моря омивають східне узбережжя.

2. Природа

На захід від Нілу простягається рівна пустеля, населення якої зосереджено лише в оазисах. З іншого боку від Нілу простяглась го­риста пустеля.

Надра Єгипту багаті на поклади нафти, природного газу, залізної  руди, фосфатів, марганцю, цинку, свинцю.

На березі Середземного моря в Єгипті клімат субтропічний, на іншій території — тропічний, пустельний. На більшій території випадає 100 мм опадів за рік, на півночі — 20,0—400 мм. Середня температура січня +11-12°С на півночі держави, +15-16°С на півдні. В липні середня температура сягає до +50 °С. В Єгипті великий вплив на температуру повітря має вітер;  тому в грудні—березні температура ввечері може опускатися до +6 °С. На березі Червоного моря середня температура повітря в листопаді—березні +25°С,- води +20°С. Влітку температура води +26°, а повітря +40°С. Річка Ніл — найдовша річка світу ( разом із Каґерою— 6695 м). Ця велика річка і стала колискою цивілізації в регіоні. Біля 96 % території держави займають пустелі, 4 % припадає на дельту і долину річки Нілу. Фауна Єгипту представлена  таким тваринами як: газель, лисиця, гієна, бегемот, крокодил.

3. Історія розвитку

Перші сліди появи землеробства на території Єгипту відносяться до епохи неоліту (VII тис. до н. е.), але характерні для цивілізації риси з'явились тільки у VI тисячолітті до н. е. Люди почали перехо­дити в цьому регіоні до осідлого способу життя, активно розвивалось скотарство і землеробство, почали виготовляти предмети із глини, так з'явилось гончарне ремесло. Для того, щоб захистити посіви та житло від частих розливів Нілу, люди почали зводити берегові дамби, спо­руджувати водовідводні канали, насипи (3300 р. до н. е.). У першій половині IV тисячоліття остаточно склалась система зрошення, яка проіснувала до середини XX століття.

У другій половині IV тисячоліття до н. е. окремі додержавні суспільства, об'єднались в Верхньоєгипетські й Нижньоєгипетські цар­ства. Центром Південного (Верхнього Єгипту) стало місто Ієраконноль, а Північого ( Нижнього) — Буто.

Історію Давнього Єгипту прийнято ділити на періоди Давнього  Середнього та Нового царства. Засновником першої єгипетської династії і об'єднувачем Єгипту був легендарний цар Мене (Міна) (2950 р. до н. е.). Також Мене вважають засновником»Білих стін» (Мемфіса) — міста на лівому березі Ніла. Багаторічні війни на півночі закінчились остаточною перемогою царя II династії Хасехемуї (2660 р. до н. е.), який знищив до 50 тисяч людей, що жили на півночі і жор­стоко придушив повстання в Нижньому Єгипті.

З завершенням династичної боротьби і останньою перемогою пів­дня, почалася епоха Давнього царства (2715—2192 pp. до н. е.), епоха пірамід, коли столицею Єгипту став Мемфіс. Одна з назв цього міста Хет-На-Птах — Садиба близнюка Птаха. На грецькій мові це вимов­ляється як««Айгюптое», що й дало сучасну назву державі Єгипет.

В період правління III—VI династії починається будівництво пі­рамід. Перша піраміда фараона Джосера в Соккарі (2620 р. до н. є.) була збудована архітектором Імхотеном.

Використання папірусу для письма допомогло єгиптянам зберегти різні наукові відомості. Стали налагоджуватися торгові зв'язки з Лі­ваном та Сірією. З приходом IV династії (2290 р. до н. є.) почина­ється розпад держави, внаслідок внутрішніх конфліктів. Чиновники, безконтрольно правлячи провінціями, за прикладом фараонів почали будувати гробниці. Після самого тривалого в історії правління фараона Петі II (2246—2152 р. до н. е.), за часи правління VII—VIII династій, відбувся розпад держави, який супроводжувався численними війнами. В наступну епоху Єгиптом правлять дві паралельні династії.

Таким чином, з'являється Верхній Єгипет зі столицею в Геракеополісі — ІХ-Х династії. Цей період називають Першим міжвладдям. Умови життя в Єгипті змінилися в період Середнього царства за XI—XIV династії.

До періоду Нового царства відноситься будова храмів в Нарпаці, Луксфе, Абідосе, Абу-Сімбея і пірамід в Долині фараонів в Фівах. Аменофис IV, який прийшов до влади, пере­носить столицю в-Ахетатон (сучасна Ель-Аморну) та вводить новий культ бога АтОна замість Амона, а сам приймає ім'я Ехнатон. Серйозні зміни в державному житті послабили Єгипет, але вже нащадки Ехна-тона повернули культ Амона і знову перенесли, столицю до м. Фіви. Під керівництвом воєначальника Хорембеха Єгипет повертає собі втрачені при Ехнатоні території. Одним з важких випробувань для країни стало нашестя хеттів, яке було зупинено епідемією. В державі поширилась корупція, жерці захопили велику владу, народові навіть не вистачало хліба, з півночі наступали «народи моря», з заходу — лі­війські племена.

Після смерті Рамсеса XI, в 1085 р. до н. е., в державі почалась громадянська війна, яка у 1070 р. до н. є. поклала кінець династії Рамсесидів, Влада фактично перейшла від фараонів до жерців бога Амона, а царський титул перестав бути божественним. Час правління ХХІ-ХХХ династій називають Пізнім періодом. Вже за останнього правління Рамсесидів Єгипет втратив свій попередній вплив на Азію. Жрець храма Амона в Карпоці Херіхор став фактичним правителем Верхнього Єгипту. Насубанебджед, могутній правитель Поніса, став засновником XXI династії, царі якої близько ста років правили Дель­тою, підтримуючи дружні відносини з правителями і верховними жерцями Амона Р_А в Фівах. Через століття на політичну арену при­йшли лівійці.  

З другої половини Нового царства полонені лівійці використовувались фараонами як воїни.

Після перенесення столищ з Тунісу в Бубастіє починається новий період в історії держави. Шешонк І зміцнює свою владу в дельті і ого­лошує свого сина верховним жрецем Амона Ра в Фівах. Здавалося, держава повинна об'єднатись. Але війська Шешонка вдерлися до Па­лестини в 945 р. до н. е., завоювали і розгромили Єрусалим. Держава переживала час тяжкої кризи. За нове об'єднання виступали лівінйські жреці, які змогли в цій боротьбі обпертися на військову силу Кільської Ефіопії (ДЦрЦг), яка вже відділилася від Єгипту. Консолідація півден­них місцевих ефіопських племен куштів призвела в VIII до н. є. до виникнення на південних межах Єгипту держави зі столицею Копота поблизу четвертого порога Нілу. В середині VIII ст. до н. є. ефіопський цар Піонхі прийшов до Фів і за підтримки жерців Амона, якому по­клонялися в Ефіопії, почав похід на північ. Нижній Єгипет виступив могутнім супротивником. Правитель Соіса Тефнахт очолив боротьбу проти ефіопів, його підтримали жерці Мемфіса.

До початку нової ери Єгипту довелося побувати у складі ассирій­ських, перських та еллінських імперій. Останню єгипетську династію фараонів було ліквідовано в 341р. до н. е. Александр Македонський завоював Єгипет у 331. р. до н. є. і вигнав звідти персів; протягом IV—І ст. до н. є. країна належала давньогрецькій династії Птоломеїв. Останньою царицею цієї династії була Клеопатра VII, дружина Юлія .   Цезаря та Марка Антонія. Після її смерті Єгиптом заволодів Рим.   Країна перетворилась на провінцію Римської імперії. Місто Александрія стало найважливішим торгівельним центром світу. Єгипет був  провінцією Риму, потім перетворився на провінцію Візантії. Араби прийшли до Єгипту в 639 р та без особливих зусиль завоювали країну.  З'явилась нова столиця, Старий Каїр, який розглядали як плацдарм для підкорення всієї Північної Африки. Поряд з християнством, яке вже набуло поширення, в країні, з'явився іслам, а разом з ним і арабська мова. У IX ст. було проголошено незалежність країни,  але не надовго. Знову завойовники, перенесення столиці, війни. Все це підривало економіку країни, яка тільки-но починала відновлюватись. В 1517 році Єгипет був завойований Османською імперією. Відкрит­тя морського шляху в Індію негативно позначилось на становищі Єгипту. Він став бідною провінцією Османської імперії. В 1798 р. до Єгипту вдерся Наполеон. Він хотів перешкодити торгівлі Британії зі Сходом. 1805 рік ознаменувався для Єгипту як рік незалежності. . Після спорудження Суецького каналу, значення Єгипту стало очевид­ним. У 1882 році територія країни була окупована військами Великої Британії. Проте аж до 1914 р. Єгипет формально вважався частиною Османської імперії. 19 грудня 1914 р. Єгипет став султанатом під британським протекторатом, першим султаном став Хуссейн Каміль і залишався ним до 28 лютого 1922 року. А 16 березня Велика Британія запровадила незалежну конституційну монархію, і султан Ахмед Фуад став королем Фуадом І. За собою британці залишили контроль над обороною та комунікаціями імперського значення. Після смерті батька, 28 квітня 1936 p., королем став Фарук І. 26 серпня 1936 р. у Лондоні було підписано британсько-єгипетський договір про розширення авто­номії Єгипту. Він зокрема, передбачав перебування британських військ на єгипетській землі впродовж наступних 20 років із наступним їх виведенням. Під час Другої світової війни Єгипет був найважливішою британською військовою базою. В 1942 р. британські війська завдали поразки німецько-фашистським та італійським військам в битві під Ель-Аламейном. Єгипет оголосив війну Німеччині та Японії в лютому 1945 р. В 1948 р. єгипетські війська взяли участь в арабо-ізраїльській війні, араби хотіли знищити новонароджену єврейську державу. 23 лип­ня 1952 р. стався військовий заколот, 26 липня король зрікся престолу на користь свого малого сина, принца Фуада II, король Фарук І ви­їхав в еміграцію, а 18 березня 1965 р. помер у Римі. 18 червня 1953 р. монархію було ліквідовано, Єгипет було проголошено республікою. Керівником заколоту 1952 р. номінально був генерал Мухаммед Нагіб. Але згодом виявилося, що реальна влада знаходилась в інших руках. 14 листопада 1954 p., внаслідок чергового перевороту, виявився реаль­ний лідер Єгипту — підполковник Тамаль Абдель Насер, Він націона­лізував 26 липня 1956 р. Суецький канал (безпосередньою причиною цього кроку стала відмова Великої Британії та Франції взяти участь у фінансуванні будівництва висотної Асуанської греблі на р. Ніл). Це не сподобалось Великій Британії та Франції, і вони розпочала воєнну інтервенцію. Рішуче проти неї виступив СРСР, а СІЛА не наважилися надати союзникам по НАТО належну допомогу. Інтервенція не принесла бажаних наслідків. Війна арабів проти Ізраїлю в рамках цього конфлікт знову виявилася для мусульман невдалою. До речі, цю війну розпочаг Ізраїль 29 жовтня 1956 p., а 31 жовтня 1956 р. британсько-французькі війська окупували зону Суецького каналу. 6 листопада 1956 р. ООН прийняла резолюцію про припинення вогню. 22 лютого 1958 р. Єгипет і Сірія утворили Об'єднану Арабську Республіку, в березні того ж року до неї приєднався і Ємен. Вона проіснувала до 28 вересня 1961 p., поки з її складу не вийшли Сірія та Ємен. До 11 вересня 1971 р. Єгипет користувався союзною назвою, а тоді, згідно прийнятої чинної Кон­ституції, взяв назву Арабська Республіка Єгипет. Ґ. Насер продовжував, нарощувати воєнний потенціал та вважався ідеологічним і політичним лідером арабського світу. У шестиденній війні в травні 1967 р. араби в черговий раз зазнали від Ізраїлю майже нищівної поразки. Ізраїль відібрав Сінайський півострів у Єгипту, у Сірії — Голанські висоти, у Йорданії — Західний берег р. Йордан.

За часів Г. Насера країна була орієнтована на соціалізм. Суецький канал було закрито, і він розпочав своє функціонування аж у 1975 р. Ґ. Насера, який помер 28 вересня 1970 р. за загадкових обставин, за­ступив Анвар Садат. У жовтні 1973 р. араби розв'язали проти Ізраїлю чергову війну. Спершу таланило арабам, але швидко євреї змусили події розвиватись у вигідному для них напрямку: ізраїльська армія форсувала Суецький канал, і до Каїру їй залишалося подолати всього 101 км. Ця прозаїчна обставина змусила Єгипет негайно розпочати переговори про перемир'я. А. Садат вирішив, що воювати проти Ізра­їлю вже досить, і настав час шукати з ним миру. Президент вислав із країни радянських військових радників, здійснив візит до Ізраїлю, денонсував в 1976 р. радянсько-єгипетський договір про дружбу та співробітництво. А. Садат відвідав керівників Ізраїлю в Єрусалимі в листопаді 1977 р. 26 березня 1979 р. під егідою США, в Кемп-Девіді, було підписано ізраїльсько-єгипетський мирний договір. Ці дії А. Садата викликали лють ісламських екстремістів, і 6 жовтня 1981 p., під час військового параду, присвяченого 8-й річниці війни 1973 p., А. Садата розстріляв офіцер-фундаменталіст. Новий президент Хосні Мубарак поступово нормалізував відносини з арабським світом, шокованим «зрадою» А. Садата, Ізраїль вивів свої війська із Сінаю в 1982 р. У 1989 р. Єгипет повернувся до Арабської ліги, а в 1991 р. взяв участь у війні проти Іраку. У 1990-х pp. в Єгипті посилився рух ісламських екстремістів, які вдаються до найжорстокіших терористич­них актів, замах на президента 1995 p., вбивство туристів у Луксорі в 1997 p., вони конфліктують із християнами. Після 1973 р. Єгипет та Ізраїль не воювали. X. Мубарака переобирали президентом в 1987, 1993 і 1999 роках.