___________________________________________________________________________________________ 

 

 

берега. Вона від місця до місця виявляє великі розбіжності. Самий високий приплив у внутрішній затоці Фанді (18 м) великої затоки Мен у Північній Америці, в Євразії висота припливів більше 10 м досягає в Мезенській губі (Біле море), а також у Пенжинській губі в Охотському морі.

Вертикальне перемішування океанічних вод.

У динаміці вод і житті океану величезна роль належить вертикальній циркуляції. Головними чинниками перемішування океанічних вод є хвилі, припливо-відпливні рухи, постійні течії, а також чинник щільності води. Щільна холодна вода, вода з підвищеною солоністю мають тенденцію до опускання на глибину. При цьому вони витісняють глибинні води і ті починають підійматися догори. Води опускаються також у зонах конвергенції і здіймаються в зонах дивергенції. Апвелінгу сприяє також ефект вітрового згону поверхневих вод.

Опускання поверхневих вод на глибину, а також підйом глибинних вод на поверхню океану має величезне значення. При зануренні поверхневих вод забезпечується аерація глибинних шарів водної товщі. Це сприяє розвитку життя в океані на будь-якій глибині. Разом з тим аерація обумовлює розвиток окислювальних процесів на дні океану.

Підйом глибинних вод обумовлює притік біогенних речовин до поверхні, стимулюючи пишний розквіт життя в зоні апвелінгу. При опусканні сильно вихолоджених арктичних і особливо антарктичних вод утворюється система донних течій, які грають дуже важливу роль у переносі осадів, побудові акумулятивних форм рельєфу на великих глибинах, а інколи і в ерозії дна. Ці ж води формують донні водні маси в океані.

Вертикальне перемішування морських вод відбувається в процесі конвективного обміну між шарами води, що мають різні характеристики по щільності та температурі. Горизонтальне і вертикальне перемішування - це основний механізм перерозподілу в океані температури і солоності.

Течії, що йдуть з областей океану, де вода добре прогрівається, не тільки теплі, а й більш солоні. Загальновідомий вплив теплих течій на клімат поверхні океану та прилеглі райони суходолу. Холодні течії викликають негативні кліматичні аномалії. Підповерхневі течії в екваторіальній зоні Атлантичного, Тихого та Індійського океанів можуть розглядатися як приклад взаємозумовлених горизонтальних та вертикальних циркуляцій океанічних вод: конвергенція забезпечує занурення надлишків вод на глибину, а сила Коріоліса та стоковий ефект викликають латеральний (бічний) рух у східному напрямку.

Поняття про водні маси.

У результаті динамічних процесів, що протікають в товщі океанічних вод, встановлюється більш-менш усталена стратифікація, відбувається відокремлення так званих водних мас. Водна маса - це води, що відрізняються притаманними тільки їм консервативними властивостями (температура, щільність, солоність), які вони отримали в певних районах земної кулі і які зберігаються в межах усього простору, який вони займають.

Водні маси поділяються на поверхневі, проміжні, глибинні та придонні. Основні типи водних мас діляться на підтипи. Так, поверхневі водні маси діляться на екваторіальні (Е), тропічні (ПнТ і ПдТ), помірні (ПнП і ПдП) субарктичні (СбАр), субантарктичні (СбАн), арктичні (Ар), антарктичні (Ан).

Поверхневі водні маси найбільш мінливі по своїх характеристиках і найбільш рухливі, тому що весь час знаходяться в контакті з атмосферою. Товщина шару поверхневих водних мас коливається в межах 200 - 250 м.

Проміжні маси відзначаються в полярних областях підвищеною температурою, а в помірних і тропічних широтах - зниженою або підвищеною солоністю. Нижня їх межа коливається між глибинами 1000 - 2000 м. У них також виділяється ряд підтипів. Основна частина проміжних вод формується шляхом трансформації поверхневих вод, що опускаються в зоні субполярної конвергенції. Вони переміщуються з меншими швидкостями, ніж поверхневі води, і головним чином у напрямку від субполярних областей до екватора.

У північних частинах Атлантичного та Індійського океанів проміжні води утворюються на поверхні в областях високого випаровування. Завдяки цьому випаровуванню поверхневі води робляться надмірно солоними і більш щільними. У результаті вони занурюються і стають проміжними водними масами. У цих районах проміжні водні маси формуються також у результаті стоку в океан надмірно солоних вод із Середземного і Червоного морів.

Глибинні водні маси утворюються у високих широтах в результаті перемішування поверхневих і проміжних водних мас і охолодження їх на шельфах. По причині низької температури вони дуже щільні, тому сповзають по шельфу, потім по материковому схилу і розтікаються в улоговинах у напрямку до екватора. Нижня межа глибинних вод лежить на глибині 4 - 4,5 тис. м. Температури глибинних вод 3 - 5 °С, солоність до 35 ‰.

Придонні водні маси відрізняються найбільш низькими температурами і найбільшою щільністю. Вони утворюються за рахунок подальшого опускання глибинних вод і головним чином завдяки охолодженню вод на шельфах Арктики та Антарктики. Ці води випробовують значні горизонтальні пересування, утворюючи на дні систему донних абісальних течій, загальний напрямок яких у більшій мірі контролюється рельєфом дна.

Таким чином, води океану знаходяться у безперервному русі, основним джерелом енергії якого є притік цієї енергії від руху атмосфери, сонячного випромінювання та ротаційна сила Землі. У самих крупних рисах динаміка поверхневих вод має зональний характер, але з глибиною вплив зональності згладжується. Динаміка вод океану - найважливіша умова, яка забезпечує розвиток життя і визначає геологічні процеси в океані.

Основні компоненти біосфери в океані.

Океан - це навколишнє середовище різноманітних організмів. В океані проживає біля 150 тис. видів тварин і біля 15 тис. видів рослин. Особливо багато одноклітинних організмів, зокрема одноклітинних водоростей. Вони складають до 80 % всієї фітомаси океану. Ще недавно багатство й велика чисельність органічного світу в океані різко переоцінювалось. За сучасними даними на частку океану припадає біля 40 % первинної продукції і не більше 0,5 % всієї біомаси планети.

За умовами існування всі морські організми підрозділяються на планктон, бентос і нектон.

Планктон включає в себе багаточисельні види одноклітинних водоростей, із тварин - різних простіших, рачків, деякі види червів, кишковопорожнинних та молюсків. Організми планктону не мають органів активного плавання і пересуваються буквально по волі хвиль і течій. До складу планктону входять кремнисті організми (діатомові водорості і радіолярії), вапнякові організми (водорості кокколитофориди), з найпростіших - фераминіфери.

До бентосу відносяться різноманітні тварини й рослини, що живуть або на поверхні морського дна, або в донному ґрунті. Це різні водорості, морська трава (представники квіткових рослин), багато видів молюсків, ракоподібних, червів, голкошкірих, деякі найпростіші. До бентосних організмів відносяться також “оброщувальники” - молюски, губки, водорості, які поселяються, зокрема, на поверхні штучних споруд. Багатьом бентосним притаманні явища симбіозу (наприклад, одноклітинна зелена водорость зооксантелла, яка поселяється в порожнині живих коралових поліпів).

 

Рис. 1. Голкошкірі:

1 - морська лілея, 2 - морська зірка, 3 - офіура, 4 - голотурія (морський огірок, трепанг), 5 - морський їжак.

Нектон об’єднує всіх морських тварин, що активно переміщуються у воді або ж по її поверхні. Це риби, морські ссавці (китоподібні, ластоногі), деякі представники молюсків (осминоги, кальмари, каракатиці та ін.), рептилій (коралові змії, черепахи та ін.). Хоча нектон представлений переважно крупними тваринами, його біомаса у 23 рази менше сумарної біомаси планктону. Таким чином, роль нектону, планктону і бентосу як по біомасі, так і по продуктивності неоднозначна.

Поширення життя в океані.

В океані виділяється дві області життя - пелагіаль (грец. - море) - поверхня, а також товща вод морів і океанів, а також бенталь (дно океану).

У пелагіалі найбільш населена верхня 50-метрова товща води, але й тут життя поширюється нерівномірно. Ближче до берега воно незрівнянно більш багате, ніж у відкритому океані.

У бенталі також більша частина життя зосереджена на малих приберегових глибинах.

На 7,6% площі океану, що лежить на глибинах менше 200 м, зосереджено 59% усієї біомаси океану. На ту частину океану, що має глибини від 200 до 3000 м (16,5% площі), припадає 31,1% біомаси, а на глибини більше 3 тис. м (75,9% площі океану) - тільки 9,5%.

Найбільшу насиченість життям мають прибережні води, а також субполярні води в обох півкулях. Підвищеною кількістю первинної продукції характеризуються пригирлові ділянки океанів, а також зони апвелінгу - райони підйому глибинних вод на поверхню океану: Біскайська затока, райони Канарської, Перуанської, Бенгельської течій, райони зародження пасатів, вітрів сорокових широт південної півкулі, область мусонної циркуляції в північній частині Індійського океану.

У помірних широтах у процесах збагачення поверхневої водної товщи біогенними елементами велике значення мають сезонні зміни температури повітря і води. Зимові холодні води з початку прогрівання поступово спускаються на глибину, викликаючи в свою чергу підйом глибинних вод на поверхню. Цей процес забезпечує розквіт життя, наприклад, у північних районах Атлантичного океану, в таких класичних рибопромислових районах, як Ньюфаундлендська банка, Норвезьке море, пригренландські води та ін.

Ділянки сталого опускання вод - області конвергенції - бідні на життя. Мала первинна продукція і в тропічних водах відкритого океану.

Раніше вже йшла мова про те, що за останні десятиліття відбувся суттєвий перегляд дуже широко поширених раніше уявлень про безмежні біологічні ресурси океану. По-перше, виявилось, що загальна маса живої речовини на Землі в 4 - 4,5 рази менше, ніж припускав свого часу В.І. Вернадський, - 2,5 . 1012 т замість 1 . 1013 т. По-друге, сумарна маса живої речовини на суходолі в 750 раз більше, ніж в океані. Із всієї річної продукції фітомаси, що оцінюється в 219 млрд. т, тільки на продукцію лісів припадає 84 млрд. т. Це вдвоє більше всієї річної продукції фітопланктону в океані. Щільність живої біомаси густонаселених районів Світового океану менше або дорівнює щільності населення пустель та напівпустель суходолу (від 0,2 др 1,2 кг/м2).

Біогеографічні області Світового океану.

Океан по особливостях органічного світу ділиться на біогеографічні області. Відсутність різких кордонів, нездоланних перешкод і поступовість зміни життєвих умов на поверхні Світового океану сприяє тому, що ці області в значній мірі співпадають з певними фізико-географічними зонами або включають навіть декілька зон. Біогеографічні області в океані - це дуже великі акваторіальні одиниці, які далеко виходять за межі поняття “область” в його звичайному географічному розумінні.

У Світовому океані виділяються наступні біогеографічні області: Арктична, Північно-Тихоокеанська, Північно-Атлантична, Тропічно-Індотихоокеанська, Тропічно-Атлантична та Антарктична. Кожна з них у свою чергу підрозділяються на літоральну (прибережну) і пелагіальну підобласті. В Антарктичній області нерідко виділяють також Нотальну біогеографічну підобласть.

Обширна Антарктична область подібна по природних умовах до Арктичної у своїй південній частині (циркумполярна Антарктична підобласть). Серед риб, що мають промислове значення, найбільш характерні нототенієві. Із ссавців ендемічні південний і малий кити і деякі види ластоногих.

Північно-Атлантична і Північно-Тихоокеанська (або Бореальні) області відповідають субарктичним і помірним умовам температур повітря та води. Рослинний і тваринний світ більш багате в порівнянні з Арктичною і Антарктичною областями. Продуктивність його дуже висока. Тут зосереджені найважливіші рибопромислові райони. Із риб для Північно-Атлантичної області найбільш характерні тріска, пікша, сайда, різні камбалові, а південніше - губан, кефаль, султанка. Типові крупні ракоподібні - омари, лангусти, креветки. Із ссавців характерні тюлені, а з птахів - чайки, кайри, гагари, чистикові.

У Північно-Тихоокеанській області найважливіше промислове значення мають лососеві риби, далекосхідна сардина, а з безхребетних - камчатський краб. Характерні ссавці - морський котик, сивуч, калан, китоподібні. З птахів найбільш поширені різноманітні чистикові.

Тропічно-Атлантична і Тропічно-Індотихоокеанська області мають схожі природні умови, обумовлені їх екваторіально-тропічним положенням, постійно теплими водами, гарним освітленням. В цих областях у найбільшій мірі проявляється різна щільність населеності прибережних вод і пелагіалі, особливо тих її частин, де панує антициклональна циркуляція, яка зумовлює опускання вод. Щільність населення тут менша, ніж у бореальних областях, за деяким виключенням, але видовий склад найбільш різноманітний. Із риб характерні різні акулові, скати, летючі риби, зрослощелепні (їжак-риба), тунці тощо. Тільки в межах цих областей поширені колоніальні корали, що складають цілком специфічні літоральні біоценози. Особливо характерні вони для Індотихоокеанської області. Із ссавців у Тропіко-Індотихоокеанській області специфічні дюгонь (морська корова), малий кашалот, дельфінові, в Тропіко-Атлантичній - ламантини. З птахів - фаетони і фрегаи.

Арктична область характеризується постійно низькою температурою води, крижаним покривом, відносно малою солоністю. Склад фауни і флори бідний, продуктивність організмів невелика. Тільки літнього часу біля крижаного узбережжя розвивається рясний фітопланктон, відповідно виникають умови і для розвитку зоопланктону та інших тварин. У цей час тут багато промислової риби, з’являються тюлені, китоподібні, моржі, білі ведмеді. Центральна частина Арктичної області завжди покрита кригою і найбільш бідна по видовому складу та біомасі.

Географічне поширення рослинних організмів виявляє приналежність до тих чи інших біогеографічних областей. Так, діатомові водорості особливо поширені і різноманітні в північній частині Бореально-Пацифічній (Північно-Тихоокеанській) області та Нотально-Антарктичній підобласті. Ламінарієві водорості найбільш типові для Північно-Тихоокеанської та Антарктичної областей, а саргасові - для тропічних областей. Для останніх характерні також різноманітність і багатство вапнякових водоростей.

Надходження осадового матеріалу в океан.

Донні відклади служать тим екологічним середовищем, в якому живуть бентальні тварини та рослини. Їх можна порівняти з ґрунтами на суходолі - також служать для бентальних організмів джерелом живлення, в них відбувається накопичення органічної речовини, вони утворюють поверхню, на якій поселяються донні організми.

Донні відклади формуються з дрібних твердих мінеральних часток, які називають осадовим матеріалом. Походження осадового матеріалу різне. Частина його представляє собою результати руйнування гірських порід суходолу. Це теригенний матеріал. Він виноситься в океан річками, вітром, кригою (береговим припаєм і айсбергами) або утворюється в результаті абразії берегів і дна. Значна частина осадів представлена вулканогенним (пірокластичним) матеріалом. Важливу роль в поповненні осадового матеріалу грає процес відмирання морських організмів, що мають скелети або покрови з кремнезему та вапна. Це біогенний осадовий матеріал.

Є осадові частки, що утворюються в результаті хімічних процесів у морській воді та морському дні. Їх називають хемогенним або аутогенним матеріалом.

Невелика кількість осадового матеріалу має космічне походження. Це метеоритний пил, що утворюється в результаті згоряння метеоритів і осідання на дно океанів. Приблизна оцінка надходження осадового матеріалу різного генезису дана в таблиці.

На протязі значного часу більша частина осадового матеріалу знаходиться у завислому стані в морській воді. У басейні Світового океану одночасно знаходиться біля 1370 млрд. т завислих речовин. При вказаній вище величині надходження осадового матеріалу в океан середнє перебування осадових часток у завислому стані близько 60 років. Ще довше, і далеко не повністю, мобілізується в осад розчинений стік. Деяка частина матеріалу, що виноситься річками, накопичується в береговій зоні у вигляді наземних акумулятивних форм (дельт, а також різноманітних кос, пересипів тощо) і таким чином може приймати лише обмежену участь у донному осадонакопиченню. Із матеріалу, що осідає в береговій зоні морів і океанів, формується особливий вид морських відкладів - морські наноси, що мають важливе значення в рельєфоутворенні в береговій зоні.

Типи морських відкладів.

Морські відклади, що утворюються в результаті складного процесу рознесення, диференціації та акумуляції осадового матеріалу на дні морів та океанів, можна класифікувати по розмірах складових часток, по їх генезису та речовому складу.

По складу головного компоненту виділяють слабовапняковисті (10 - 30 %), вапняковисті (30 - 50 %), сильновапняковисті (більше 50%), слабокремнисті (10 - 30 %), кремнисті, сильнокремнисті відклади.

Теригенні відклади.

Їх звичайно класифікують по гранулометричному складу. Як особливу різновидність теригенних відкладів виділяють айсбергові відклади. Вони утворюються з осадового матеріалу, що випадає на морське дно при таненні айсбергів, і найбільш характерні для антарктичних вод Світового океану. Айсбергові осади відрізняються дуже низьким вмістом вапна, органічного вуглецю, поганим сортуванням і різноманітністю гранулометричного складу. Особливо виділяються також теригенні відклади Північного Льодовитого океану, що утворюються з осадового матеріалу річкового виносу з домішками матеріалу, що надходить з айсбергами, річковою кригою і кригою “берегового припаю”. Особливу групу відкладів утворюють турбідіти - осади турбідітних (суспензійних) потоків, що більшою частиною також мають теригенне походження.

Теригенні відклади найбільш характерні для берегової зони і підводних окраїн материків. У деяких випадках тонкі - алевритові та пелитові (від грец. pelos - глина) - осади теригенної групи поширені і в межах ложа океану.

Біогенні відклади діляться на кремнисті та вапнякові. Кремнисті відклади складаються з залишків діатомових водоростей, кремнійожгутикових, радіолярій і кремнистих губок. Найбільш поширені серед них і одночас найбільш багаті на вміст аутигенного (біогенного) кремнезему діатомові відклади. Основний пояс їх розвитку - приантарктичні води Світового океану. Вони мають вигляд дуже м’якого мулу при великому вмісті панцирів діатомових водоростей (кількість яких досягає 400 млн. мушлів на 1 г осаду) білувато-зеленкуватого та жовтуватого кольорів.

Другий пояс діатомового мулу поширений у північній частині Тихого океану, в Беринговому та Охотському морях. У цьому поясі в них висока (до 60 - 65 %) домішка теригенного матеріалу.

В екваторіально-тропічному поясі Тихого та Індійського океанів поширені також діатомово-радіолярієві відклади. Це переважно пелитові мули зі значною домішкою теригенного глинястого матеріалу. Кремнегубкові відклади частіше всього зустрічаються на шельфі Антарктиди, відомі вони також і в Охотському морі.

Із карбонатних відкладів найбільш поширені ферамініферово-коколітові та ферамініферові мули. Типовий ферамініферовий мул складається на 99% з вапна. По гранулометричному складу це алевритовий або пелитовий осад, у деяких випадках навіть пісок, що складається з мушлів донних ферамініфер. Основну частину карбонатних мулів складають мушлі планктонових ферамініфер, в особливості глобігерин (глобігерина - рід тварин типу найпростіших) і споріднених їм груп, а також вапнякові пластинки покривів кокколітофорид - планктонових вапнякових водоростей. При значних домішках мушлів планктонових молюсків птеропод виділяють птероподо-ферамініферові відклади.

До вапнякових (карбонатних) відкладів відносяться також різні корало-водоростяні осади. При будівництві коралових рифів утворюються коралові вапняки. За рахунок його руйнування виникають різноманітні уламко-коралові осади - щебінь, гравій, галька, коралові піски, мули. Мушляні карбонатні відклади поширені виключно в береговій зоні та на шельфі. Скупчення цілісних мушель називають мушляком або черепашником, потрощених - мушляним детритом, а якщо дрібні уламки мушель обкатані - то це мушляні піски.

Пірокластичні відклади.

У безпосередній близкості від вулканів на дні океану утворюються скупчення майже “чистого” пірокластичного матеріалу, головним чином піщаного або навіть більш грубого. Більша частина вулканогенного матеріалу дуже широко розсіюється і утворює домішки до інших генетичних типів осадів. Вулканогенні піски характеризуються високим вмістом глибинних мінералів і вулканічного скла. Серед вулканогенних відкладів окремо виділяють палагонітові осади (по основному компоненту - мінералу палагоніту).

До групи полігенних відкладів відносять один тип донних відкладів - глибоководну червону глину. Це осад пелитового складу, брунатного (коричневого) або цегельно-червоного кольору. Забарвлення обумовлене високим вмістом оксидів заліза та марганцю. Головним мінеральним компонентом червоних глин є глинясті мінерали - монтморилоніт, каолініт, гідрослюди. Значна роль належить також тонкодисперсному вулканогенного матеріалу (вулканічне скло, плагіоклаз), тонким кварцевим часткам, а також цеолітам - складним водним алюмосилікатам, що утворюються в результаті глибоких змін вулканогенного матеріалу.

У червоних глинах завжди присутні кремнисті біогенні залишки (діатомові, радіолярії та ін.), зуби хижих риб, космічний пил у вигляді хондритових або залізних кульок. Значну частину глинястого матеріалу в червоних глинах утворює “terra rossa ” (червона земля) - нерозчинний мінеральний залишок, що виділяється при розчиненні вапнякових мушлів ферамініфер та інших вапнякових організмів.

Різноманітне походження матеріалу, з якого формуються червоні глини, послужило основою для виділення їх в окрему групу полігенних осадів. Одна з відмінних особливостей червоних глин - це їх належність до ділянок дна океану на глибинах більше 4500 м, переважно близьких до 5000 м і більше. Ця особливість пов’язана з глибинним положенням рівня карбонатної компенсації (РКК), тобто глибиною, на якій закінчується поширення карбонатних відкладів. На більших глибинах відбувається повне розчинення карбонатних часток.

Із аутигенних (місцевого походження) відкладів виділяються перш за все карбонатні оолітові осади. Ооліти - (грец. оо - яйце) найдрібніші вапняні кульки, що утворюються в результаті хімічного виділення вапна з розчинів. Необхідною умовою для утворення оолітів є перенасичення поверхневого шару води СаСО3. Оолітові піски характерні для берегової зони Каспійського та Аральського морів, Перської затоки, Багамських островів. Аутигенними осадовими утвореннями є також залізо-марганцеві конкреції - стяжіння гідроксидів заліза й марганцю з домішками інших сполучень. Вони зустрічаються як включення в червоних глинах, рідше в інших глибоководних відкладах і місцями утворюють величезні поля накопичень. Конкреції мають неправильну сфероїдну форму з розмірами в межах від 1 до 25 см.

Марганець і залізо приносяться в океан річками, а також глибинними водами, що виділяються з глибин Землі при вулканічних виверженнях, і гідротермами. Гідроксиди цих елементів знаходяться в воді у вигляді колоїдних пластівців, які завдяки високій сорбційній здатності при повільному опусканні на дно захоплюють розсіяні в морській воді елементи - кобальт, нікель, молібден, мідь, свинець тощо. Досягнувши дна, вони повільно пересуваються донними течіями, доки не зустрінуть якусь перепону, яка може стати ядром кристалізації.

Особливості поширення основних типів донних відкладів у Світовому океані. Як видно з останньої таблиці, найбільш поширеними є червоні глини та ферамініферові мули, які можуть розглядатися і як самі поширені поверхневі відклади на Землі взагалі. Карта донних відкладів запевнює нас у тому, що в їх поширенні яскраво прявляється закон широтної географічної зональності.

У тропічному та помірному поясах дно океану до глибин 4500 - 5000 м зайнято в основному біогенними вапняковими скупченнями, а глибше рівня карбонатної компенсації - червоними глинами.

Субполярні зони відрізняються зосередженням кремнистого біогенного матеріалу, а полярні - айсбергових та близьких до них відкладів Північного Льодовитого океану.

Чітко вирізняється також вертикальна зональність розподілу осадів. Одним із її проявів є зміна карбонатних осадів на глибині рівня карбонатної компенсації глибоководними червоними глинами. На ці види зональності накладається зональність, що визначається віддаленістю від материків.

Тихий і Індійський океани мають у своїй природі немало загальних рис. Біогеографічна Індо-Тихоокеанська тропічна область охоплює відповідні райони обох океанів. Межа між океанами в їх південних частинах має чисто умовний характер.

Атлантичний океан знаходиться теж у подібних з Тихим океаном географічних умовах, але завдяки значному відокремленню має свої відмінності.

Північний Льодовитий океан по причині свого циркумполярного положення в арктичному поясі та слабого зв’язку з іншими океанами має значні відмінності в своїх фізико-географічних характеристиках.

Взаємодія океану, атмосфери та суходолу

Географічні наслідки взаємодії океану, атмосфери і суходолу

Перерозподіл тепла, вологи і речовини, порушення широтної зональності в розподілі природних компонентів і природних зон.

Океан перебуває у безперервному тісному взаємозв'язку з атмосферою і суходолом.

Наслідками взаємодії океану, атмосфери та суходолу є перерозподіл тепла, вологи і речовини, а також порушення широтної зональності в розподілі природних компонентів і природних зон.

Океан є головним джерелом зволоження материків.

Океан - одна з важливих умов життя на планеті Земля.