Внутрішні води Африки

Кліматичні особливості та характер рельєфу Африки визначають розподіл стоку та гідрологічний режим річок. Майже 80% опадів випаровується і лише 20% формує стік (5400 км³ на рік) - більше лише в Євразії та Південній Америці. На області, які не мають стоку в океан, припадає 31% території материка. Головний вододіл Африки - на сході, де розташовані найвищі підняття. Внаслідок загального нахилу Африки на захід найбільші показники стоку характерні для річок басейну Атлантичного океану, а найменші - для річок басейну Середземного моря, незважаючи на те, що сюди несе свої води одна з найбільших річок світу - Ніл. Формування та розвиток сучасної річкової сітки Африки відбувалося з кінця неогену, коли кліматичні умови стали близькими до сучасних. Материк тривалий час був переважно областю внутрішнього стоку. Формуванню зовнішнього стоку сприяли підняття обширних ділянок платформи на сході материка. Ерозія схилів плато та плоскогір'їв, які звернуті в бік океану привела до формування нових річкових систем. Вони перехопили стік тих річок, що виникли раніше. Тому для сучасних річок Африки характерне чергування відрізків давніх, вироблених за тривалий час профілів русла, широких долин зі значною кількістю терас та молодих профілів з вузькими долинами, порогами та водоспадами (нижня течія Конго, Замбезі, Оранжева та ін.). Через це річки Африки часто непридатні для судноплавства, але мають значні запаси гідроенергоресурсів.

 В Африці переважає дощове живлення. В засушливих районах важливе значення має підземне живлення. За гідрологічним режимом річки материка відносяться до таких типів:

а) постійно повноводні річки екваторіального поясу з весняно-літньою повінню (басейн Конго);

б) постійно багатоводні річки в районах тропічного вологого типу клімату з літнім максимумом підняття рівня води (Руфіджі, Рувума, Лімпопо та ін.);

в) річки субекваторіального поясу з літньо-осінньою повінню та весняно-зимовою меженню (Сенегал та ін.);

г) річки субтропічного поясу із зимовою повінню та літньою меженню (Себу, Мулуя, що стікають з Атлаських гір та річки, що стікають в океан з Капських гір);

д) річки тропічних пустель, які живляться головним чином підземними водами, часто є сухими руслами (ваді) і стік мають не кожного року;

е) річки обширних піднять зі змішаним дощово-льодовиковим живленням, повінню влітку та меженню взимку (річки Східно-Африканського плоскогір'я);

є) річки найвищих масивів молодих гір зі змішаним дощово-сніговим живленням і зимово-весняною повінню (річки Атлаських, Капських та Драконових гір).

 Водний режим великих річок обумовлений режимами їх приток, тому їм властиві складні гідрологічні режими. Як правило, ці річки протікають через декілька кліматичних поясів, тому режим у них складний і часто непрогнозований.

 Озера Африки поширені нерівномірно. Найбільші з них знаходяться в пра-Долина річки Замбезі Східної Африки, де вони розміщуються в грабенах і є класичними озерами тектонічного походження.

 Важливе значення в засушливих районах Африки мають підземні води. В Сахарі вони приурочені головним чином до континентальних пісковиків нижньої крейди - найчастіше вони прісні або слабомінералізовані. В Південній Африці підземні води накопичуються. як правило, в розломах корінних порід та в закарстованих вапняках. На материку, в цілому, майже скрізь відчувається дефіцит води, крім улоговини Конго. Тому є великі труднощі з водопостачанням, зрошенням та обводненням. Крім того, в Африці дуже гострою є проблема забруднення і виснаження водних ресурсів.

Річка Конго

Конго – велика річка Африканського материка і одна з найбільших річок світу. За довжиною – 4320 км – вона поступається в Африці тільки перед Нілом, а за площею басейну – 3690 км² – і водоносністю займає перше місце в Африці і друге в світі, поступаючись лише перед Амазонкою.

 Басейн Конго, розташований в середньому на висоті 400 м над рівнем моря, має форму чаші. На півночі він відокремлений від басейнів Нілу і Шарі вододілом Азанде; гірські хребти висотою до 3000 м обмежують його на сході від річок Східно-Африканського плоскогіря; вододіл Лунда – Катанга відокремлює його від басейнів Замбезі й Кубанго; з заходу над внутрішньою улоговиною басейну - днищем величезної чаші – підноситься Південно-Гвінейське плоскогіря.

 У Конго є два головних витоки – Луапула і Луалаба. Луапула, під назвою Чембеші, починається на південь від озера Танганьїка на висоті 2000 м, протікає через мілководне озеро Бангвеулу, майже заросле очеретом і папірусом, після чого дістає назву Луапули. Луапула повертає на північ і протікає через інше неглибоке озеро Мверу, після чого зливається з багатоводною Луалабою.

 Луалаба бере початок на вододілі Лунда – Катанга поблизу витоків Замбезі і багатьма дослідниками вважається основним витоком Конго. Її права притока – р. Лукуга витікає з озера Танганьїка, яке, в свою чергу, приймає води озера Ківу. Отже, ці озера Східної Африки належать до басейну Конго. Періодами, коли рівень води в озері Танганьїка знижується, Лукуга майже пересихає і стік з озер в Конго припиняється. Тим часом Луалаба стає вже могутнім потоком, що сягає 600 м завширшки і 11 м завглибшки. По той бік екватора річка спадає з крутого крайового уступу в центральну улоговину басейну сімома водоспадами Стенлі з 42-метрової висоти і нижче водоспадів дістає назву Конго. За водоспадами починається середня течія річки, яка охоплює майже весь величезний вигин, що надає такого химерного вигляду зображенню Конго на картах. Тут річка, що повільно тече серед чащоби екваторіального лісу, стає дуже широкою і обходить численні острови. Поблизу найдальшої північної точки течії її береги віддалені один від одного на 5,5 км, тоді як середній повздовжнього профілю становить лише 10 см на 1 км. У західній частині улоговини Конго тече серед широких і непрохідних боліт, але наприкінці середньої течії, перед входженням у гори, місцевість стає сухішою і ширина річки зменшується до 500 см.

 Усі значні притоки Конго приймає в середній течії, і всі вони, спадаючи з країв улоговини, в своїх верхівях мають пороги. Найбільші праві притоки річки – це Арувімі, величезна Убангі і Санга, але лівих приток у Конго більше, ніж правих. Серед них довгі й багатоводні Ломамі і Рукі, а також Ква, що збирає води Санкуру і Касаї. Нижче від впадіння Ква Конго розширюється у вкриту численними островами озероподібну водойму Стенлі-Пул площею 555 км² і глибиною до 25 м.

 Проривається Конго до узбережжя через Південно-Гівнейське плоскогіря по чудовому каньйону, багатому водоспадами і порогами. При цьому на ділянці в 350 км спад повздовжнього профілю русла становить 270 м. Стенлі дуже точно описав цю частину річки: „Ревучи і пінячись, вода круто падає донизу. Пороги і величезні стіни скель, що перегороджують їй шлях, заганяють викривлене русло в глибокі ущелини, вирвавшись з яких вона знову, утворюючи високі водоспади та бистрини, спадає величезними уступами все нижче і нижче”. Ця частина річки не може використовуватись для судноплавства, і тому між Матаді – портом у нижній течії, куди заходять океанські судна, і містом Кіншаса прокладено залізницю. Те саме зроблено і вздовж інших порожистих відрізків річки.

 Після виходу з каньйону починається порівняно коротка, всіяна островами, нижня течія. Річка розливається тут місцями до 1,5 км, глибина потужного потоку досягає 40-70 м. Від Боми починається естуарій Конго, що продовжується по дну океану підводною долиною ще на 150 км.

 На площі басейну випадає від 1000 до 2000 мм опадів. У центральній улоговині, в екваторіальних широтах басейну, вони розподіляються рівномірно впродовж цілого року, а на північній і південній його окраїнах випадають у літню пору. Багатство дощів зумовлює потужний стік Конго: в середньому щосекунди річка віддає в океан 39 км³ води, а середній річний стік досягає 1230 км³. Ця цифра величезна, але не треба забувати, що стік Амазонки ще більший – 3800 км³.

 Положення басейну Конго в обох півкулях зумовлює рівномірно потужний стік цілий рік, але північні притоки приносять в річку менше води , ніж південні, бо більша частина (дві третини) розгалуженої системи річки лежить на південь від екватора.