було звільнене від цієї релігійної обрядності, але клятва збереглася. Бокхоріс постановив, що коли хто-небудь заперечував свій борг і в цьому присягав, то він буде звільнений від його сплати.

Уже в епоху Стародавнього царства є відомості про наявність ринків продажу і обміну товарів. Існували вже й гроші – мідні, срібні, золоті монети. Для епохи Нового царства характерні більший розвиток торгівлі, який  охоплював багато товарів. Щоправда, не все можна було вільно продавати й купувати. Землею вільно могли розпоряджатись тільки представники вищих верств – служилої знаті,  храми, жерці, а селяни довгий час не мали на це права. Тільки фараон Бокхоріс дозволив  селянам продавати й купувати землі, на яких вони працювали, Але общинні землі, царські селяни не могли ні продавати, ні купувати.

Договір купівлі – продажу нерухомостей укладали з дотриманням значних формальностей і здійснювали послідовно три акти. Перший акт – це узгодження змісту договору, його письмове оформлення: визначення предмету, ціни. Другий акт носив релігійний характер і полягав у підтвердженні угоди клятвою сторін. Третій акт полягав у своєрідному введені покупця у володіння землею, для чого його ім’я вносили у поземельні книги. Отже, продавець брав на себе зобов’язання передати право власності, здійснивши відповідні акти та гарантувавши покупцеві забезпечення від можливих претензій з боку третіх осіб. Згодом, релігійна клятва втратила значення, а право власності переходило лише з передачею речі у володіння покупця.

“Договір позики був здавна відомий і досить поширений, Об’єктом договору позики були речі, раби, продукти, зерно та ін. Забезпеченням повернення позиченого служив сам боржник або члени його сім’ї: при неповерненні боргу вони ставали рабами. ще одним видом забезпечення зобов’язання були мумії батька, інших родичів та самого боржника, яких до сплати боргу не можна було поховати, тобто померлі, за віруванням єгиптян,

не могли пересилитися в потойбічний світ і продовжувати там життя”.[1]

         За часів фараона Бокхоріса боргове рабство було скасоване. Селянам вперше дозволили заставляти землю, на якій вони працювали. Кредиторам було заборонено самовільно захоплювати в заставу  майно боржника, зокрема живий  мертвий сільськогосподарський та ремісничий інвентар тому, що це мали право зробити лише царські урядовці і храми. Бокхоріс обмежив розмір відсотків при позиці, встановивши максимум у 30% на рік для грошової позики і 33%  - для позики зерном. Загальна сума відсотків при погашенні боргу гне повинна перевищувати розмір боргу.

         Договір наймання також був поширений, причому двох видів: особистого і речового наймання. У першому виді договору мова йде про наймання сільськогосподарських працівників, майстрів-будівельників, лікарських послуг, художників, ремісників та ін. У другому – наймання речей, тобто передача майна у тимчасове сплатне користування. Якщо виявили, що річ непридатна до вжитку, то її власник повертав отриману орендну платню у подвійному розмірі. Загибель орендованої речі не звільняла особу, що її найняла від сплати всієї орендної платні. Потрібно було повернути власнику річ і її вартість.

         Сільськогосподарські угіддя в Єгипті віддавали в оренду строком на один рік. Інші землі для забудови віддавали на будь-який термін. Орендну плату за поле визначали, як правило, долею врожаю. Незрощення врожаю не звільняло від орендної платні.

         Єгипетському праву був відомий договір поклажі, тобто зберігання чужих речей, яке було безплатним. Зберігач повинен був ставитись до переданої йому речі з всією відповідальністю. Цей договір охоронявся ще й релігією.

3.4. Шлюбно-сімейне і спадкове право.

         У Єгипті шлюб укладався за домовленістю між батьками молодих, як

правило, укладали договір. Такі угоди укладалися між знатними родинами, коли діти були ще зовсім малими. Взагалі, при укладенні угоди здебільшого не зважали на згоду молодих.

         Укладення шлюбу відбувалося у релігійній обрядовій формі. Поширеними були шлюби між близькими родичами, зокрема брата з сестрою, батька з дочкою, сина з вдовою свого батька. так, фараон Рамзес ІІ одружився з своєю рідною дочкою.

         “Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в “Будинку життя” – центрі ділового життя, своєрідному університеті. Під час такого акту були присутні свідки”.[2]

         “Єгипетська сім’я характеризувалась наявністю досить значних пережитків матріархату. Дітей називали здебільшого по матері (син такої – то).У гробницях Стародавнього царства на фресках покійника звичайно зображено зі своєю матір’ю, а не з батьком”.[3] Протягом довгого часу жінка в сім’ї займала високе становище, користувалась авторитетом, повагою, її називали “господинею дому”. Однак, згодом обставини змінюються. Приблизно з п’ятої династії фараонів в єгипетській сім’ї відбуваються зміни у бік розширення прав і зміцнення позицій чоловіка. Дружину вже не вважали вищою чи навіть рівною чоловікові – вона знаходилась значно нижче.

         Допускається полігамія чоловіків, тобто кожен чоловік, за винятком жерців, мав право взяти другу дружину, яка була рівноправною з першою. У заможних єгиптян з’являються навіть гареми, де жінка не була законною дружиною, а їх потомство не вважали членами сім’ї чоловіка.

         При укладанні шлюбного договору за жінкою намагались зберегти правове становище. Так, за дружиною зберігалося її майно і вона мала право ним розпоряджатись. Іноді, чоловік передавав дружині все майно сім’ї, але така угода, потребувала затвердження візира.

         Розлучення було досить простою справою, без формальності і складності. дружині при розлучення повертали усе її майно, певну частину спільного майна чи грошей. Діти зберігали право на спадкування батьківського майна. Коли розлучення здійснювалося на вимогу чоловіка, тобто він залишав сім’ю, то все його майно переходило до старшого сина, який повинен був поділити майно між усіма дітьми порівну.

         Дорослі діти користувалися певною незалежністю. особливо у майновому відношенні і вільно ним розпоряджалися. Батьки зобов’язані були їх виховувати, допомагати їм, а дорослі діти мали обов’язок утримувати старих батьків. Іноді з метою уточнення між батьками і дітьми укладали спеціальні договори-зобов’язання.

         Спадкування проходило згідно з законом: спершу успадковували діти незалежно від статі, порівну. Діти успадковували майно батька, матері, а також рідних з боку матері. Якщо в сім’ї не було дітей, то майно успадковували брати й сестри померлого. Майно, виділене для заупокійного культу, розподілу не підлягало і залишалось у сім’ї для тих же цілей.

         Єгипетському праву був відомий і заповіт, в якому можна було заповідати про збільшення чи зменшення часток спадкової маси різним спадкоємцям. До V династії дружина могла самостійно, без участі чоловіка, заповідати своє майно.

4.1.        Кримінальне право.

У кримінальному праві Єгипту була передбачена ціла система злочинів і

покарань. “Серед видів злочину виділяються злочини проти держави,  проти особи і майнові злочини”.[4] Найтяжчими  злочинами були злочини проти держави, тобто посягання на владу фараона, існуючого державного ладу, встановленої системи державних відносин, проти релігії, храмів, жерців. У випадку повстання, бунту, змови, зради, переходу на сторону ворога, розголошення державної таємниці карали не тільки винного, а й всю родину – батьків, дружину, братів, сестер, а іноді дітей. Тіло винного не можна було поховати, його кидали у воду крокодилам

         каралися смертю за порушення правил релігійних культів, чародійства. Тяжкими злочинами вважали чаклунство, виготовлення різного зілля і напоїв для чарів; навмисне вбивство священних тварин – кішки, сови;  викидання нечистот у Ніл; вживання і їжу заборонених продуктів; розкопування і пограбування могил; порушення традиційних правил лікування.

         Смертна кара поділялася на просту і кваліфіковану, яку застосовували досить часто. До кваліфікованої належало спалення, посадження на палю, випитування на муках, катування. знатним людям, які були засуджені на смертну кару дозволяли покінчити життя самогубством

         “Видами покарань були: смертна кара, членопошкодження, ув’язнення, примусові роботи, штраф; виставлення біля ганебного стовпа”.[5]

         Злочинець міг просити помилування у фараона, а також мав право шукати притулку в храмах. Покарання було невідворотним, його здійснювала держава.

Висновок.

         “Стародавній Єгипет за своїм політичним ладом являв собою найцентралізованішу, найбюрократичнішу державу Стародавнього Сходу. Лише в ній спостерігаються чіткі функціональні обов’язки чиновників різноманітних регіонів. Це була велика тоталітарна держава, стабільна протягом тисячоліть”.[6]

         “Прийнято вважати, що назва країни походить від давньогрецького слова “Айгюптос”. Воно виникло від Хека-Птах – міста, яке греки пізніше іменували Мемфісом. Самі ж єгиптяни називали свою країну “Та Кемет” – Чорна земля – за кольором місцевого грунту”.[7]

         Єгипетську державу вважали “житницею світу” Письмові знаки єгиптян покладено в основу фінікійського алфавіту, що дав  початок азбуці греків і римлян. Єгипетські вчені  розробили початок багатьох наук: астрономії, медицини, геометрії, механіки, архітектури”.[8]

         Отже, “єгипетські норми права і державного  управління тою чи іншою мірою були засвоєні ... державою Ахеменідів (держава давніх перських царів), римлянами і Візантією, народами християнського Сходу, Руссю”.[9]