Красою Карпат, їх гордістю є озеро Синевир, що знаходиться в одному з мальовничих куточків Закарпаття на Міжгірщині, де високі гори чергуються з глибокими урвищами, бурхливими ріками, потічками і водоспадами, у затишку гір Озерна і Щекул.

 Сильний землетрус, а можливо, багатовікові вивітрювання, викликали обвал скель, які загатили долину гірського потоку і утворили це чудове озеро, що зібрало, здається, навколо себе всю красу карпатських полонин. Воно, як небо в травні, чисте і голубе. У бездонній глибині його віддзеркалюються шпичасті верхи струнких смерек, могутні гори і білі, як сніг, хмарини.

 Синевир — типове завальне озеро, оточене мальовничими горами.

 Озеро розташоване на висоті 989 м над рівнем моря, площа його 7 га, переважні глибини 16—17 м, найбільша глибина 24 м. За площею — це найбільше озеро Закарпаття. Прикрашаючи Синевир, природа була особливо винахідливою і, ніби зелений пухкий м'ячик, кинула на середину озера маленький острівець.

 Живлять озеро кілька потічків, що витікають з ущелин Горган, а також численні джерела. Допускають, що такі джерела струмують і на самому дні водойми. Відкритого стоку озеро не має. Сама природа утворила в його дні отвір – своєрідний регулятор рівня води. Регулятор той виявився настільки надійним, що навіть під час найбільших паводків озеро не виходить з берегів. Дно озера кам'янисте, вода прозора, прохолодна. Влітку температура води коливається від 12 до 18° тепла.

 Фауну становлять переважно мікроскопічні ракоподібні. В озері водяться лососеві риби, зокрема форель, для розведення якої тут сприятливі умови.

 Синевир — незвичайний витвір природи, визначається неповторною красою. Тут люблять відпочивати, до озера проводяться численні туристські екскурсії.

Легенда про озеро Синевір

 В давні-давні часи у місцях, де зараз розташоване озеро був лише великий мочар, і жили коло нього богатирі. Жили вільно серед прекрасної природи, полювали на оленів, вовків, рисей й ведмедів, розводили домашню худобу. Але чомусь вони страшенно вимирали, доки не зостав один-єдиний з-поміж них, на ймення Синевир.

 Та й минулися бучні виїзди на лови, замовкли мисливські голоси, звуки ріжків. По здобич Синевир ходив тепер сам і тихо, сумно повертався додому.

 Єдиною втіхою була для нього донечка Чіла, а найбільшою гордістю — білий бик. Але й з того суджено було йому недовго тішитися. Якось всеможні боги обрали собі цей забутий куток землі своїм осідком, тому й повернулися до богатиря непривітним обличчям.

 Раз повернувся Синевир із полювання і не застав ні Чілі, ні бика. Лише по слідах від могутніх ратиць та ніжок любої доньки, що вели до мочара, пересвідчувався, де мав би шукати. Довго блукав безцільно темними лісами, тоскно згадував, а втомившися, на камінь сів і не зводив очей із того місця на мочарі, яке блищало. Потім устав і велетенською силою рук ламав каміння, близькі скелі й кидав туди, де загинули, як йому здавалося, ті, кого найбільше любив. Доти кидав, доки над мочаром не звелася могила на зріст лежачого бика. Наостанку вирвав величезний камінь, але раптом ударив із-під скелі могутній струмінь води, підхопив Синевира і поніс до мочара. За хвилю котловина наповнилася водою, богатир зник, і лише накидана могила зосталася острівцем серед озера, яке тут постало.

Література

1.Синевирське озеро // Легенди нашого краю. - Вид-во: "Карпати". - Ужгород, 1972. - С.43-44.

2.Швець Г.І. Голубі перлини України.- В-во "Радянська школа". - Київ, 1969. - С.174-175.