Неділя
18-11-18
01:14

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Про Гуцульщину та Гуцулів їхня історія.71ІВАН САМОК1ШИН (1914-1968) ЮРА СОЛОМІЙЧУК-ЮЗЕНЧУК (1858-191


ІВАН САМОК1ШИН (1914-1968)

 

Іван Самокішин народився в Печеніжині там, де й славний Олекса Довбуш. Народився Самокішин в родині артиста спі¬вака Романа й Анни Самокішиних 14-го лютого 1914-го року. Молодий Іван успадкував артистичний талант від батька. Він

 

ходив до школи в Коломиї, йде на службу до театру і працює як актор в театрі "Промінь". Потім у Львівському драматич¬ному театрі ім. Лесі Українки, а згодом у Станиславові (Івано-Франківську).

 

І Самокішин, видатний артист-гуцул, багато працює над удо¬сконаленням свого голосу та технікою мистецького співу. Він бере лекції у Львівському музичному інституті ім. Лисенка у проф. Бандрівської. Від молодих літ належав до ОУН. Брав участь у Похідних групах в Україні в 1941-42 роках. Опинившись на еміграції, він продовжує свою сценічну ді- яльність: виступає в театрі, співає в капелі бандуристів ім. Т. Шевченка, співає в хорі "Прометей" у Філядельфії та в театрі "В п'ятницю

За час свого перебування на еміграції покійний завжди був у передових лавах громадських діячів.,- У Трентоні, що був осідком життя його родини, він 18 років провадить радіопро¬граму, був ініціятором і душею купна Українського народного дому, який нині є гордістю української громади того міста. Був членом Управи т-ва "Гуцульщина" та двократним головою на 2'їздах цього товариства.

На нашу думку, мало є таких, які могли б похвалится таким багатогранним громадським життям, як Іван Самокішин. Його життя було коротким (54 роки),, але надзвичайно бага« тогранним і кипучим. Його життя було зразком того, як треба жити для родини, громади і друзів, а так мало він залишив для себе.

Карпати, зелена полонина були його мрією, його тугою. Сам він не вірив, що вже повернеться колись туди, але хотів відтворити хоч частинно їх тут, на чужині, для себе, для своїх Дітей, родини та для друзів-гуцулів, яких він дуже любив і шанував

 

 

 

ЮРА СОЛОМІЙЧУК-ЮЗЕНЧУК (1858-1918)

 

"Гей ти, Довбуше, ватажку! Гей дай нам силу юнацьку! Гей дай нам ясний свій то пір! Гей, щоб він волю вніс до гір! Гей, та не бутин, рубати! Гей, нас докупи скликати!"

 

У 1900-му році визначний діяч української Радикальної пар¬тії д-р Кирило Трильовський заснував у селі Завале Снятин-ського повіту товариство "Січ". Це товариство у скорому часі поширилося на Гуцульщину, яке відіграло поважну ролю в культурно-політичному житті Гуцульщини.   Воно збуджувало приспану національну свідомість та кликало до зорганізував ня гуцулів, до поширення серед цього українського плем'я по¬чуття національної гордости та допомагало значною мірою знайти своє національне "Я" у великій українській родині. То¬вариство "Січ" навчало своїх членів та виховувало молодь бу¬ти ідейними борцями за волю України, воно вселяло в гуцулів віру у прийдешні кращі часи вільної України.

Перше таке товариство "Січ" на*Туцульщині засновано 1903-го року в селі Жаб'є (Верховина), а її кошовим і голов¬ним натхненником та безмежно відданим українській справі став Юра Соломійчук-Юзенчук.   Завдяки   його наполегливій

 

 

 

праці в скорому часі ціла Гуцульщина покрилася густою сіт¬кою "Січей" та поширила по всьому гірському краю свої ви¬ховно-культурні впливи як на молодь, так і на старше грома¬дянство — дорослих гуцулів. Тому то ми і вважаємо своїм святим обов'язком занести нашого попередника, знаменитого гуцула, новітнього Довбуша Юру Соломійчука-Юзенчука до числа визначних гуцульських діячів.

Юра Соломійчук-Юзенчук народився в селі Жаб'є (Верхо¬вина) 1858-го року в селянській родині. Він ще змалку відзна¬чався своїм провідницьким хистом та непересічними здібно¬стями. Юра ще хлопчиком почав із своїми однолітками бави¬тися в опришків. Він у цих забавах, хоч вони й були дитячими, але вже виявляв неабияку  кмітливість,   відвагу і непересічні здібності. А пізніше, коли вже дозрів і став лісовим робітни-

ком, то й на праці все був першим.    І<  Щ   f

Одначе свої ширші організаторські і провідницькі здібності виявив у товаристві "Січ", де став першим кошовим. Він за ко¬роткий час організує по Гуцульщині "Січі". А коли в 1904-му році прибув зі своїми січовиками до Ясенова Горішнього на перші збори "Січей", а по зборах вийшов на подвір'я, щоб прийняти козацьку присягу, де в той час стояло 150 його гу-цулів-січовиків, віддаючи йому салют, то маса народу не мала меж радощів із-за свого знаменитого земляка. Всі говорили між собою, що це появився серед нас новітній Довбуш.

Звичайно, що всі тішилися, але вороги лютували. Окупанти розуміли, яку небезпеку для них несе ця людина, а тому ста¬ралися всіляко йому перешкодити, вгамувати! страсті видат¬ного організатора. Тому то під час праці Юри при закладанні 'Січей" його часто заарештовували та віддавали під суд. На одному з судових процесів у 1905-му році Юру Сломійчука-Юзенчука засудили в Коломиї на два місяці ув'язнення.

У 1907-му році Юру обрали заступником посла д-ра К. Трильовського. А коли по виборах українці в Коломиї організували свято Перемоги, то на тій урочистій дефіляді Юри також не було, бо сидів у в'язниці. Одначе, не зважаючи на його фізичну відсутність, він духово був зі свїми братами-гуцулами, бодві січовички високо вгорі на трибуні тримали напис "Юра Соломійчук," що символічно означало його присутність на дефіляді.

У 1908-му році Юра Соломійчук кандидував на посла до галицького сойму від Радикальної партії, але через виборче шахрайство перепав лише одним голосом.  

Про цього видатного гуцула д-р Кирило Трильовський пи¬сав так: "Його життя — це велика трагедія чоловіка з люду, що народився 200 років запізно, або 50 років завчасно".

Гуцульські серця свято зберігають пам'ять про свого славного побратима, провідника і організатора Юру СоломійчукаЮзенчука, який на початку нашого століття був яскравою зіркою на темному українському і небосхилі, а зокрема гуцульському. Одначе не сила була освітити всю темінь тієї глухої ночі. Але її шляхетні спалахи, жагучі проміння просвітлювали тодішню українську темінь. Найголовнішою прикметою нашого безсмертного гуцула була глибока віра, що й по найдовшій ночі одначе прийде ранок, розжене на Гуцульщцні хмари та наблизить схід сонця.    

Юра Соломійчук-Юзенчук гаряче вірив у прихід світла, він до безтями вірив у своїх гуцулів і все для них віддав у своїй безкорисній праці. Тому то ми свято вшановуємо відважного сина і відданого сина Гуцульщини цими теплими словами згад¬ки. Цією дорогою кличемо всіх наших гуцулів-побратимів наслідувати свого великого попередника в безкорисній праці для добра Гуцульщини, для прискорення сходу сонця.

Нехай же світла пам'ять великого гуцула Юри Соломійчука-Юзенчука служить для нас, розкиданих по чужих світах, доро¬гим прикладом для його наслідування в наших щоденних ді¬лах для добра гуцульського народу!   Нехай наші гуцульські серця вічно пломеніють любов'ю до нашого незабутнього по¬передника, який так безмежно любив свою Гуцульщину, так щиро і віддано для неї працював, щоб не переводилося наше славне гірське плем'я, щоб і на чужині ми плекали чудові наї ші традиції та не дали нашій молоді розгубитися у безбрежно¬му чужинецькому океані, а пронесли славу про Довбуша, про Юру Соломійчука-Юзенчука у віки і серед чужого світу.

 

 

ПЕТРО СТУПНИЦЬКИИ

 

Благородною справою займались перші автори літописів ("Кройнічок") протягом XVII і початку XIX століття — поши¬ренням знань серед народу. Це були на той час освічені люди, свого роду краєзнавці, мемуаристи. До таких діячів належить Петро Ступницький — автор важливих творів: мемуарної за¬писки про перебування запорізького козацтва на Покутті в 1771-му році та "Пам'ятника" (хроніки) — важливого джерела до вивчення історії Гуцульщини кінця XVIII і першої половини XIX століть.

Про життя і діяльність Петра Ступницького залишилось мало біографічних даних. Народився він 6-го липня 1794-го року в селі Уторопах на Гуцульщині в сім'ї священика і сам також став священиком. Він добре володів українською, поль¬ською та німецькою мовами. Цікавився історією Галичини і передусім рідної Гуцульщини. Помер десь у 50-их роках XIX століття, оскільки останній запис у своїй хроніці зробив 1849-го року.

У першому творі описується перебування козацтва на Бу¬ковині І Покутті в 1771-му році. Він написаний розбірливим по¬черком на кількох сторінках метрикальної книги Брустурської парафії. (Ця книга знаходилася на початку XX ст. у селі Бру-стурах, а з 30-их років у Коломиї — вона зберігається у фон-

 

дах народного мистецтва Гуцульщини). Перед описом стоїть така примітка: "Писал Петр Ступницкий — приходний в Бру-сторах 1825 года."

Безперечно, що П. Ступницький описав докладно цю подію

на основі спогаду очевидця, сучасника тих подій. Як переко-

нує відомий галицький краєзнавець А. Петрушевич, цей епізод

П. Ступницькому розповідав один брустурський селянин, "сов-

ременний житель, которий сей разказ описал для памяти по-

томков." (А. Петрушевич. Приключеніє з 1771-го года. Гали-

чанин, вип. Ш-ІУ, Львів, 1863).      І

Зміст того мемуару такий: польський шляхтич, власник с. П'ядики біля Коломиї, Твардовський, організував 500 чол. кон¬федератів проти нового короля Августа, будучи прихильником претендента на польську корону Станіслава Лещинського. Цей загін конфедератів отаборився біля Снятина. Не витримавши такого гніту, бо конфедерати кривдили селян і міщан біля мі¬ста Снятина, міщани просили на допомогу козаків, які під час російсько-турецької війни стояли зі своїм табором у Садогорі на Буковині. Автор записки називає козаків "братами," описує, як загін козаків розігнав конфедератів. Сто кінних козаків на чолі з сотником Павлюком прибули на Покуття і розгромили конфедератів біля Снятина. Одна група польських утікачів у кількості 60 осіб з міста Кут через села Рожен, Яворів, Річку пішла в село Брустури і зупинилась тут на ночівлю. Тут їх на¬здогнали козаки і польські жовніри втекли в бік Космача. А козаки кілька днів відпочивали в Брустурах.

Частина конфедератів на чалі з Твардовським через Мику-, личин, Делятин, Надвірну прибули до відомого манастиря Ски¬ту Манявського і почали грабувати манастир. Монахи запро¬сили козаків, які були в той час у селі Гніздці. Козаки через Надвірну догнали в Пнів'ї Твардовського, відібрали награбо¬ване і повели його до Кам'янця Подільського.

П. Ступницький детально описав перебування двох козаків у Брустурах, які "страву з людьми споживали, один козак був кумом при хрещенні дитини і дав 1 крб. священикові, а три карбованці охрещеному дитяті на крижму."

В 1957-му році в Заболотові Коломийського району у під¬валинах хати, яку розбирали, виявлено цікаву письмову пам'ят¬ку. На церковному літургіоні на дерев'яній дошці розміром 05x35 цм. наклеєно папір, на якому була написана хроніка. Це другий твір Петра Ступницького. Цей свого роду літопис ав¬тор назвав: "Пам'ятник, списаний ієреєм Петром Ступницький, парохом в Брустурах."

У "Пам'ятнику" в хронологічному порядку записані короткі історичні відомості   про найважливіші події, які відбувалися на Гуцульщині в Галичині за період з 1671-го по 1849-ий рр.

Всього записано 25 подій. 0  ,4

У першому записі "Пам'ятника" повідомляється про засну¬вання села Брустури в 1671-му році "пришельцями" з закарпат¬ського села Брустури, вказано прізвища засновників і перших його мешканців — Маньків, Рибарбків, Маклашів і інших.

В етнографічній, історичній та лінгвістичній літературі вже понад сто літ ведеться жвава дискусія з питання про походжен ня назви гуцули. На думку львівського лінгвіста Б. В. Коби-лянського, в польській літературі вперше термін "гуцул" вжи¬то в 1825-му році. У П. Ступницького зустрічаємо поки що най¬старшу письмову згадку про гуцулів: "1816 года, тяжкий год, голод, дорожня велика. Гуцули ходили за збожем аж у Мол-даву." Термін "гуцул" тут вжито не випадково, бо автор "Па¬м'ятника" ще говорить про гуцулів з Космача, Прокурави, Бру-стур і Річки від 1824-го року. Також про гуцулів згадується в хроніці під роками 1830, 1832, 1848. Якщо автор висловився про гуцулів під 1816 р., то напевне він знав про цю назву ра¬ніше, в кінці XVIII ст. Тим більше важливо те, що про гуцулів говорить П. Ступницький, гуцул з походження.

Гуцульщина — основна територія руху карпатських оприш¬ків. В "Пам'ятнику" знаходимо цікаві дані, історичні факти про. рух опришків у кінці XVII століття і на початку XIX, яких досі не можна було виявити в інших історичних джерелах. Тут зга¬дано про напад опришків на священиків у Стовпчатові (1800), двічі в Утропах (1780, 1801).

Під 1817 р. у "Пам'ятнику" записано про діяльність в горах "славних" опришків — Бойчука, Марусяка з Космача, Мосору-ка-ватажка з Проскурави, Штолюка з Жаб'я, Матковського з Черемхова, відомих лише за народними оповіданнями, леген¬дами і піснями, хоч це були історичні постаті.

Іван Франко вперше висловив припущення про ймовірність опришківської постаті Штолюка в кінці XIX століття. (Івак Франко, і "Опришок Мирон Штола". .^Етнографічний збірник. НТШ, т. V, Львів, 1898, стор. 34-40). "Пам'ятник" П. Ступниць¬кого підтвердив здогад І. Франка.

? Під 1822-им роком автор говорить про страту чотирьох опришків з Брустур, і одного з Черемхова у Пістині, а під 1830-им роком «Ізаписано, що "славні опришки" Штолюк і Циган Мішко страчені у Вижниці на Буковині.

Для волелюбних гуцулів тяжкою псвинністю була рекрут-шина, названа в народі "бранкою". Про таку "велику бранку" у Станиславівській окрузі згадується в "Пам'ятнику" під 1809-им роком, коли з Гуцульщини у Станислав (Івано-Франківськ) війти багато рекрутів відправляли. Під 1832-им роком записе¬но, що "п'яний війт з с. Прокурави "перед термином п'яний рекрутувала Внаслідок такого сваволля старшини "гуцули ре¬шта в гори поуТікали."

Дуже цікаві дані в "Пам'ятнику" є про воєнно-політичні події в Галичині і, зокрема на Гуцульщині. Тут ідеться про прогнання в 1809-му році з Станиславова (Івано-Франківська) австрійським генералом війська Наполеона, про розгром російським військом польських повстанців поблизу Радехова в 1830-му році. Важливі повідомлення записав хроніст про події 1848-1849 рр. на Угорщині... *

Як і в інших подібних записках і хроніках, так і в "Пам'ят- нику", автор згадує про стихійні лиха, які навідували Гуцуль- щину, зокрема "тяжкий голод" 1786-го року, коли внаслідок "великого голоду" в галицькій і закарпатській Гуцульщині "много мирян померло", аж під 1816-им роком знову записано про голод. Автор пише, що 4-го квітня 1831-го року у Брусту- рах "холера появилася", і всі орендарі "з гор утікали," а в

1834-му році "западь сніжна" на Юра була така велика, що "худоба до сіна не може дійти."        

Під 1824-им роком П. Ступницький зафіксував подію, пов'язану зі старовинними повір'ями на Гуцульщині, що були викликані стихійним лихом: "Посуха велика, дожджу не було, тому ж гуцули з Шешор, Прокурави, Космача, Брустур і Річки баби в'язали і яко чаровниць на огни пекли. Криміналом карали."  

Записів у "Пам'ятнику", пов'язаних з церковними подіями: перераховуються священики, які були в Брустурах, коли покри¬то церкву, привезення з Бродів нового дзвону, побудови пара¬фіяльної стайні, роботи парафіян під час будівництва "обита¬лища мурованого приходського" тощо.

Записав і ряд подій, а саме: як дяк був убитий кіньми, а коні впали зі скелі, як майстер Василь Костюк ставив стайню. Автор оповідає про гуцулів з Космача, які в 1830-му році пе¬ревозили Цпшеничну муку до Сиготу і на шляху в Чорногорі "ситом сіяли пісок до муки, а з правдивої муки пироги пекли."

Історичні відомості за ХУІІ-ХУІІІ століття автор черпав або з описів, або з пам'яті старожилів-односельчан. Починаючи з перших років XIX століття, записи майже рік за роком зробле¬ні автором на підставі власних спостережень. Парафіяни в 1836-му році будували "обиталище муроване" в Брустурах. Во¬ни "коньми верхово спроваджували цеглу з Пістині, а це тяжко їм приходило." Тому у з'язку з такими тяжкими роботами се¬ляни заявили, що "всі лишут Брустури, и пойдут до Путилова па свободу," а автор "Пам'ятника" заявив, що "и он пойдеть с ними."

Уже в перших клясах гімназії пробує Ссманюк складатЦ вірші в дусі коломийок, а під кінець навчання пише драму п. н.

^Несамовиті" і посилає на конкурс до Львова (1895). Драма була вирізнена, але премії не дістала.

По матурі їде Семанюк до Відня з наміром студіювати ме¬дицину в тамошньому університеті.   Але оплати за навчання

були на його кишеню зависокі, тож він вступив на дешевий юридичний факультет. Студій права не любив, але робив це, як він сам говорив, для хліба.  Не дуже пильно  заглядав до римського та німецького права, зате цілою душею приляг до літератури, маючи під боком велику університетську бібліоте¬ку, а також і в українському студентському товаристві "Січ." Він бере живу участь у діяльності "Січі" своїми доповідями на літературні та наукові теми, допомагає заснувати робітниче товариство "Поступ,"   навідуючись до нього систематично з доповідями. Січовий сеньйор, д-р Євген Левицький, всебічно начитаний, заохочував студентів, членів "Січі", (до них нале¬жав і Семанюк) студіювати суспільно-економічні науки, чита¬ти П. Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні" та Чернишев-ського "Что делать?" (Що робити?). Певно була мова і про Маркса, бо про це згадує Семанюк в біографії: "Капітал" Мар¬кса і вся суспільницька наука видалися мені надто твердими, надто безнадійними і буденними, і я забігав крадькома до кра¬сного письменства та симпатизував зі школою, що її осеред¬ком була монархівська "Юґенд." (Це школа модерністичного напрямку в літературі — прим. ред.).   Я писав тоді поезії в прозі і малі ескізи до "Дзвінка" (дитячий журнал, приміт. ред.) під псевдонімом Марко Черемшина, а критичні огляди до "Зо¬рі" під псевдонімом Марко Легіт. Коли засновано "Літератур¬но-науковий Вісник," я за порадою Івана Франка виступив у ньому із своїми новелями з мужицького життя та рівнож за порадою Франка — залишив поезію в прозі."

Так Іван Семанюк під псевдонімом Марко Черемшина най¬шов свій шлях в літературу. Новелі, друковані в "Літературно-науковому Віснику" 1899-1900 рр. та майже всі в "Буковині" 1900-1901 рр., увійшли до збірки новель під заголовком "Кар¬би" 1901 р. у Чернівцях. Франко, Леся Українка, Кобилянська, Маковей та ін. високо оцінили мистецьку творчість Черемши¬ни. Отак матеріял, що його нагромадив у своїй голові приземок Іванчик та юнак Іван, стали в пригоді мистцеві Черемшині.

В 1901-му році кінчає Семанюк правничі студії та вступає на судейську практику там же у Відні. Але ця служба здава¬лася йому занадто довгою, яку він залишає та по кількох лі¬тах переходить на адвокатуру. У 1906-му році здобуває докто¬рат права та починає відбувати адвокатську практику в кан¬целярії д-ра Миколи Лагодинського, адвоката в Делятині, кар¬патському містечку.   І так д-р Іван Семанюк знову проживає шість років серед гуцулів і серед зелених Карпат. Він має пов¬ні руки праці, коли д-р Лагодинський, як посол до парляменту, їде до Відня на сесію, то відповідальність за судові справи спа¬дає на конціпієнта Семанюка. Та поза тим чекає на нього ще й громадська праця:   Читальня,   товариство "Січ," то знову якісь збори чи вибори. Всюди дає собі раду Семанюк та вті¬шається між народом великою популярністю.   ^        ^      ^ Відбувши практику, Семанюк, на вимогу Радикальної партії, відкриває свою адвокатську канцелярію   в Снятині,   місті на Покутті. Це сталося в 1912-му році, два роки перед вибухом Першої світової війни.^Час інвазії російських військ перебув Семанюк у своїх батьків у Кобаках, допомагаючи їм у госпо¬дарстві. А по війні повертається знову до Снятина і працює далі адвокатом.

Помітна довга мовчанка Семанюка, як письменника Черемшини від появи "Карбів" аж до світової війни. Це саме помічається і у Стефаника. По війні почалась у них друга доба їх письменницької творчости. Повоєнні новелі Черемшини даютьяскравий образ воєнного лихоліття на селі, а далі декілька новель за польської окупації теж не подають селу надії на краще.

Власне, представник польської займанської влади — коменант поліції—шиканує старого ґазду-гуцула (новеля "Верхови.а") і колядники, що бажають в новій коляді новим панамвовкам болю в груди, на очі більмо і кольку в клуби... (новеля "Коляда"), переслідування голови Читальні Мокана та читальників зображено в новелі "Писанки" і "Ласка" та арештування панотця за його проповідь, щоб люди каялися, свою Україну шанували, щоб молилися за тих усіх, що за свою землю життя віддали. Де діялося в день свята Івана Хрестителя. Того ж дня принесено до трупарні ґазду Дмитра Шепетанюка. Жінка пізнала чоловіка і скрикнула: "Це його вбив ревізор кривоустий!" Це був скарбовий сторож-прикордонник поляк, що залицявся до Шепетанючки. "Брешеш, жінко!" Кричать жандар- ми, але панотця заарештовують за його проповідь. На крик народу, "Чому не беруть того, що вбив ґазду?" Жандарми відповідають: "Вам засі до того, кров собача!" (новеля: "На Купала — на Івана").

Сподівання народу здобути свою правду-свободу, свою державність по розвалі імперії 1917-1918 рр. висловив Черем-шина-лірик символічно в чудовім ескізі (нарис) "Туга."

Дівчина тужить за своїм милим Юрою, що поїхав воювати за Україну та не повертається. На село хмарою впали "вони"' (вороги)., а село здригається, сонечка визирає, аби вийшло з Божого оката аби то ті хмари розігнало. Аби над селом небо засяло. Аби навернулися ясні мечі в стрілецьких руках... яснії

зорі над головами, а присиі душі пощезали пріч за ріками, за

горами, за синім морем...      ^ •

Жду милого та й сподіваюся із Підгір'єчка, із-під сонечка, із далекої України"... Це сподівання дівчини, сподівання села, це сподівання нашого народу... на свою правду - волю без при¬сни х (нечистих) душ!

Із-за цензури і можливих переслідувань Черемшина гострі¬ше не виступає проти польської влади: подібно, як і Стефаник, бо ж треба було когось, щоб заступався за селянина перед на¬дужиттям чужої народові влади.

Я перейшов до короткого огляду творів Черемшини в остан- ніх роках його життя. Треба мені тепер повернутися назад і коротко сказати про першу збірку новель "Карби." Можна їй дати загальний мотив, ужитий самим автором: "Як уся Гуцулія на старців переходить." Прикре становище господарське: по- більшення населення, роздрібнення ґрунту, примітивна обрібкаь землі, використання продуктів лісу і тварин не поставлене як слід, отже брак промислу та промислових шкіл, почасти й надужиття алькогольних напоїв — все це спричинило незавидний економічний стан селянства. Тож і не дивно, що такі невесел: образки дав нам автор у таких новелях, як: "Дід," "Раз мати родила," "Святий Николай у гарті," "Злодія зловили," "Лік,"

"Чічка" та інші.   

А село за війни потерпає і погибає із-за помилок, що їж допустилися ляндштурмаки, відступаючи перед російськими військами і стріляючи у пушкарів, що теж мають боронити село перед москалем ("Перші стріли"). Мадярська вояччини гуляє, грабує майно, ґвалтує жінок, заарештовує ґазді в, ко¬лишніх вояків цісарських; мадярський жид Дзельман ніби хо¬че боронити ґаздів, бере від ґаздинь за це воли, але це тільки обман — і бідаки ідуть на смерть. А війт шепоче панотцем: "Ці сім ґаздів, — це Дзельманові годованці, що свої маєткр йому віддали, а собі лиш ужиток до часу своєї смерти лиши¬ли" ("Бодай їм путь пропала"). Або знову: "корова зґедза¬лася і вибігла поза стрілецькі рови, а власника тієї корови ві¬шають як зрадника ("Зрадник"). Ще одно: село знаходиться по російському боці фронту. В селі кинулась пошесть. На мер-ві в хаті валяються хворий війт, дяк та ще дехто, а вже бага¬то погинуло від болю чи від кулі. Козак приводить полонено¬го австрійського вояка, що втратив очі. Це Петро, війтів син а тепер каліка-сліпець. З розпачі відбирає собі життя, а бать¬ко вмирає ("Село вигибає").

Двадцять шостого грудня 1926-го року відзначено ювілей Василя Стефаника за його 25-літню письменницьку працю. На цьому святковому вечері-концерті   читав Черемшина високо¬поетичний привіт-етюд і закінчив його словами: "Добрий ве¬чір, пане Брате!" Це було у Львові у залі Народного дому. Стефаник з Богданом Лепким були на бальконі. Публіка довго і щиро, між нею також був і я, оплескувала ювілята.

Це останній раз бачив я Марка Черемшину. Десь під кінець листопада 1922-го року відвідав я його в Снятині. На Велик¬день 1927-го року був Черемшина у своєї матері в Кобаках, а їдучи до Снятина, помер на удар серця.

Так закінчив своє 53-річне життя співець Гуцульщини. В Кобаках споруджено йому недавно пам'ятник, а його дім у Снятині перемінено на музей його імени.



[10-02-09][All for the tourists of]
Thousand Caves of Ukraine - the opening of continuing (0)

[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Ліванський кедр - диво природи (0)
[09-08-31][Відпочинок і поради]
Найсмачніша яєчня світу. Рецепти (2)
[09-07-29][Яремче, туризм, наш регіон.]
КНПП (0)