Гуцули на полонині поблизу с. Ворохти.

 

Часто заходять на полонини домарі - це так називають вівчарі мішанників, які сидять дома. Домарі приносять з собою тютюн, горілку — иригісного для ватага та вівчарів. Вони перебувають і по кілька днів серед вівчарів, допомагаючи їм у дечому: нарубають і поназносять дров, направляють кошари, застайки, допомагають приготовити їжу, за що й самі поживляться.

Н вже найбільше оживають полонини на св. Івана. У той день гуцули ідуть на полонини по лікувальне зілля, щоб нахо¬вати його на цілий рік. Особливо в той день рояться від маси людей полонини Гаджина і Шпиці, бо там саме росте найбіль¬ше і найкраще зілля: омега, підойма, тоя, невісточки, голова-тень, кучерівець, нитота, грань, бурстурник і інші, що вжива¬ються на ліки. Молодші дряпаються за зіллям по уривистих скелях, а старші збирають його по лісах, між ломами тощо. В той день мішанники приносять своїй маржині соли на почесту-нок (почастувати). и На Шпицях завжди багато людей в часи ярмарків у СиготІ, бо через них веде плай на Угорщину, тож люди поспішають на ярмарок з усіх кінців.

 

 

 

РОЗЛУЧЕННЯ    

 

Воли та корови мішанники забирають з полонини будь-коли, коли вони хочуть, але зовсім щось інше для овець: по вівці приходять всі разом в один призначений день на розлучення (розлучінє).        

Коли зберуться всі мішанники. ватаг вичитує зі свого рева-ша-патика і питає: "Котрий має двадцять овець?" "Я", — від¬повідає хтось. "А які твої знамена" (позначки). "Такі й такі" — говорить той. "Розлучєй собі!"

Мішанник тоді вибирає свої вівці, коли вже по черзі кож¬ний вибрав свої дроб'ята, усі розходяться зі словами подяки, побажаннями і молитвою до своїх хат. На полонині лиша¬ється тільки ватаг з пастухами, зі своєю маржиною та з мар-жиною депутата (власника), пасуть якийсь час, згодовують ча¬стину накошеного сіна, а полишають його лише стільки, скіль¬ки буде потрібно на веснування.

А коли вже й вівчарі з ватагом лагодяться у зворотню дорогу, то по них не сміє лишитися найменша іскорка від ватри

на полонині, бо мара може вхопити вогонь і попалити стаї. Одначе ватри не вільно й гасити, бо хто б її згасив, "такий міг би сам смерти пожити".   

За людськими повір'ями, як тільки полишить полонину остання маржина, то зразу ж до стаї приходить мара —це убитий чоловік, але в ньому половина чоловіка, а половина юди. А це тому, що "йому не було ще чєсу умирати та Юда захопив його без закону — без причастя, без подзвінного, без похоронів".  

Мара перешукує у стаї всі кути і першої ночі не дасть ні* кому звідти нічого взяти. Але є парубки, які роблять заліжку, що візьмуть із стаї берфелу. Такий парубок іде на межу по¬лонини, перевертає на собі весь одяг і взуття ба навіть у во¬локах дав той кінець у долину, що мав би йти вгору і навпаки) і так приходить до ста! Там бере лівою рукою на відлів бер* фелу і здіймає? Ж. Йому в такому випадку, якщо він усе на со¬бі перевернув, ніхто нічого не скаже. А коли станеться так, що

він забуде щось перевернути, то мара не допустить його до стаї, і він мусить повертатися тією самою дорогою, якою йшов до стаї, і весь час, хрестячись, говорити: "Отче наш, чистий хрест наперед мене, відгони все лихе від мене".

Так має він говорити протягом цілоа дороги і хреститися, аж дійде назад до того місця, де він перебирався. Тут він має подумати над тим, а що саме він забувся перевернути. А коли нагадає і переверне, то йде назад до стаї, тоді вже напевне візьме берфелу. А коли він повертається з берфелею, йому чу¬ються всякі голоси: вівці бліють, на нього кличе, щось фівкає, стріляє, гримить, але то все лише ілюзії — показується в очах, а насправді нічого немає, надворі цілковита тиша.

А на межі йому здається, що перед ним застелена скеля. Тоді він мусить перехреститися і сказати: "Тратив тебе архан¬гел Михаїл і я тебе трачу!" По тих словах скеля зразу ж усту¬пає, і він іде собі вже спокійно додому: він виграв заліжку. Таке розповідав Юра Шеребуряк з Бервінкової, кінчаючи сло¬вами: "Се бігме так. бо я сам ходив з берфелов".

 

 

РОЗПОВІДЬ ПРО ПОЛОНИНУ ПОПАДЯ

 

Повище згаданий Юра Шеребуряк розповідав історію про полонину Попадя ось що: "Жив піп, дуже великий багатир, він мав полонину на Лостуні, а єк помер, лишила сі жінка, по¬падя Євдоха, та й одна донька.

Попадя була страх погана для доньки та для своєї служби.

Одного року марта (в марті) стало тепло, та й травичка зійшла буйно. Попадя казала донці іти з козами у полонину та принести їй малин, така вігадлива була. Хоть єк просила сі донька, не помогло, мусіла піти. Попадя вислала її туди з козами, аби потім знати, ци, можна уже виганяти маржину. Пішла донька, зайшла у Керничний (гора) у дуброву; там сіла мряка, плова йде, а донька тєжко здихає, Господа Бога благає, ші- рим серцем плаче, чого вна так сі карає, що її Бог з сьвітане забирає.  

Іде, їде. Прийшла у Дурну кєчеру — ліс такий, що як хто у єго зайде, то не може війти з него. Зійшла на один потік, найшла ріжу-полянку межи лісами, а там горит ватра під сме¬рекою, коло ватри спє пушкарі.   Сіла вна коло ватри, сидить

 

і гріє сі, пішла далі та й шукає марта (в марті) зими, але ні¬чого не здибає, вна Господа благає.

Господь приходить, о чім вна не знає, та й єї питає:

"Чого ти по лісі блукаєш,

Чого марта, зими, шукаєш?"

"Мене мама післала,

Аби я малин назбирала.

Я пішла малин брати,

І тих малин шукати,

І так зайшла,

Що до ватри зайшла.

Кєжко зідхаю, Господа благаю,

Так-сме зайшла, куди не знаю.

Ніч заходит, сонце не зараз сходит,

Добре виджу, шо-сме далеко забрила,

Шо у ту кєчеру зими марта зайшла.

Де-сме є, сама того не знаю,

Та й плаїчку відси не подибаю.

Сама не знаю, як се зробити!

Більше не хочу на сім світі жити!

Сама не знаю, ек до мами приходити,

Шо-сме не могла марта малин находити*.

 

Коло ватри стояв горнец. Господь пішов туди, набрав у не¬го грани, приніс до неї та й каже: "На, неси у хату, доки при¬несеш, то стануть малини. Лише тобі кажу, як меш нести, абис сі не дивила, цй у горшку стали з се? грани малини".  ^

Забрала вона малини, укрила фустков^та й пішла додому до мами. Приносит, здоймає фустку з горшка, а там малини великі, як грань, та й такі червоні. Мама попоїла та й каже: "Ну, коли є малини у полонині, то я здою на міри кози та й вівці та й піду у полонину". А марот каже до неї: "Не йди, бо замерзнеш!" А вона каже: "Коли вже є малини, не буде зи¬ми!"  І   1

Євдоха постригла вівці, дала вовну донці, а сама гайда у полонину. Для безпеки убрала сі в 12 кожухів і пішла з вівця¬ми назирці — так, що єї ніхто не видів.

Прийшли в полонину Скупову. Фортуна (буря й сніг) вели¬ка вдарила. Зима, шарга. Вона скинула один кожух, бо змок і був дуже важкий (на тім місці тепер стоїть хрест). Прийшла в Зелену, потім на Керничний — скинула знову один кожух, і там стоїть хрест, війшла на Чорногору — скинула знов кожух та й поклала там триніг високий, що видно з него на цілий світ. Пішла далі, а доки дійшла у свою полонину, то поскидала ЦІ прийшла лише в однім, а зима, сніг пластовец сипле так, єк січня (в січні) з міха.,Єк вітер завіяв, єк піджелив попадю, ек дощ ударив, ек буря завіяла, єк вітром закрутило, єк Божий дух свою силу утратив, то аж Каменцем (полониною)   затрусив.   Вітер оббіг довкола Каменця та й довкола попаді з козами та вівцями. Попадя лишила сі насередині, зачєв сі камінь здригати і зачєв їй казати: "Що ти така дурна з вівцями, з козами у полонину марта сі вібирати?   Ти хочеш тепер каменем ставати?"     

Була там керниця головиця-нора, якою з землі вода іде. Попадя сіла у керницю та й зараз стала каменем, а з нею вівці й кози, бо стрижені були, з-нід неї, з-під того каменя тече вода.

Люди ідут припочивают, Та й попадю злу нага дуют. * Але вона доки каменем не стала, То на горі, на Каменци, підписала: Аби кожний гадав і знав, Та на Євдокію сі в полонину не вібирав! Попадя Євдоха дванадцять кожухів мала, І однако з бурев, з вітром она сі здибала, На Попади полонині над керницев духа дала.м І сама з вівцями, з козами каменем стала".

 

 

Пояснення гуцульських слів:

 

Чічка — квіткаІІ Сокотити — доглядати, пильнувати, опікуватися. Маржина — худоба.

Кішниця — трава, призначена на кошення. Чуркала — гірські джерельця.

Терхи —- вантаж, який перевозиться на хребтах коней.

Драниці — грубо лупані дошки (подібне ґонтів).

Ватарник г— приміщення у стаї, де працює (виробляє бриндзу)

ватагу"      

Верета — гуцульський коц.    Й Путина В посуда з дерева (цебрик). Бодня — бочка з дерева.

 

Лудіння — вбрання. Крисаня — капелюх у гуцула.

Верклюг — журавель, на кінці якого завішують котел над

ватру.         »

Кужба, гужва — складові частини верклюга. Заклебучений — загнутий на вигляд гака. Берфела — кужва, загнуте рамено із гаком. Бриндза — овечий сир. Будз — продукт з овечого молока.

Ділниця — пліт, який будують навколо забудовань на полонині Вориння — палі із молодих смерек, яких уживали гуцули до

побудови плоту. Віблянок — сволок. Басарунок — паша, сіно. Колешні — прибудівки біля зимарки. Ватаг — старший на полонині.

Бербениця — дерев'яна бочівка, в якій тримали бриндзу.

Постоли — капці з овечої шкіри.

Бовгар — пастух при коровах.

Челядь — жіноцтво.

С'етий — святий.

Теркила — вантаж.

Піхана — місена, замішена, мішана.

Згорена — перепалена, звуглена.

Фушкати — дути.

Дітчі — чортячі.

Струнки — ворота, через які вівця переходить до подою. Хворост — суччя, сухі гілляки. Лім — стос гілляк.

Остра — рухлива, оживлена, поворотна.

Горєчий — гарячий, палкий.*

Кулеша — страва з кукурудзяної муки.

Промівка — промова, наука.

Обістє — господарство.

Криціна — сталева.

Вилиці — роздвоєний патик у вигляді вил. Гачі — штани.

Волоки — шнури, якими прив'язують постоли до ніг.

Бисаги — торби. ф

Ботей — стадо овець.

Штрикати — скоро бігати, поскакати, пострибати (мова про Щ вівцю).

Скором — набіл, молочні продукти.

Смотріти — дивитися, доглядати, спостерй'ати.

Кочують — тягнуть! волочать.

 

 полиця у стаї, де сушиться сир. Букат —« кавалок, кусок, шматок.       7^" Блісти — бекати (мова про вівці). Горчики — посуда, горщики.» І Швари — високі гострі трави. Мут — будуть, почнуть. Данець — танець.        Ж Побитенька — покрита (мова про хату). Завізно — людно, натовп, забагато людей. Злучало — траплялося.