Скелі (козли) Чорногори.

суванні (як застібка) набргв значення "ґудзика" чи "ґудзька", аналогічного до "гуцька". А це свідчить про міцність, фі¬зичну натоптан і сть в застосуванні цієї назви до дерева цо людини, як це останнє слово може значити в українській мові І "малий дуб, та натоптаний", "товста натоптувана жін¬ка %.Та й оте "опецьок" відноситься не тільки до дерева, а й до людини, що означає фізичне здоров'я. У цьому розумінні "гуць" аналогічне до слова "кий", від якого в давнину пішло ймения легендарного засновника м. Києва "Кия", як це я з'я¬сував в іншій своїй праці. І це було ще одне значен-| яжи а з в и гуцула  "гуць".  "опецьок",  " з д о р о <
 
вань". Це значення підтверджується тією історично зафік¬сованою згадкою (у польського дослідника Бистроня), що в Кам'янці-Подільському назва "гуцул" означала "кремезна лю¬дина" (подаю за згаданою працею Б. Кобилянського, стор. 142) А що форма "гуцул", як далі побачимо, відрізняється від форми "гуць" тільки прикметниковим наростком — "(у)л", то сказане можна віднести й до форми "гуцул".
До речі тут буде сказати, що слово "малий" первісно не означало "дрібний", а "хлопець" як дужча в порівнянні з дів¬чиною "сила" (nop. російське "мальчик" — хлопець; є й за-м'дноукраїнське прізвище "Мальчик", яке не могло бути запо¬зичене з російської мови), як "муж". Про це останнє значення свідчить не тільки адигейське слово "мальхьз" — зять, чоло¬вік дочки або сестри, а й імення деревлянського князя "Мал' та англійська назва чоловічої статі "male". Та й в адигейських мовах слово "ціьїкіу" (малий) співзвучне із словом "ціьіху", що значить "людина".
Але перш ніж перейти до з'ясування форми "гуцул", треба тут відхилити поширену серед етимологів думку, що нібито ця назва походить від слова "гуцати": гуцули, мовляв, їздять на конях, які біжать підтюпцем, а вершники "гуцають", — то звід¬си й назва походить. Слова "гуц", "гуцати", як я це відзначив вище, справді, належать до досліджуваної в цій статті групи. Але ці слова в своєму значенні походять більше від значення першого складника, ніж від цілого утворення — - від його зна¬чення "товкти", тобто щось підкидати й опускати як у ступі товкачем, і воно могло виникнути тоді, як значення другого складника було затрачене. Так утворилося й приказування при підкиданні дитини на колінах чи руках: "Ой гуц-гуца, соро¬чечка куца..." Цим пояснюється й назва танцю "гопак", бо, танцюючи, "товчуть" ногами. Треба відхилити й теж поширену думку, що назва гуцулів походить від румунської назви "hot", а відтак і від "hotul", що значить "розбишака". Значення цьо¬го румунського слова виникло із значення "бити", "здирати" (шкіру), наявного в першому складнику цих утворень, можли¬во, від значення "кий", якщо мати на увазі цілість утворення, так, як від "кіл", "кілок" постало значення "колій" та україн¬ська "Коліївщина", і могло бути застосоване до розбишак будь-якого походження.?Від значення "білувати", здирати шкіру пішло значення слова "гицель", як назва винищувача собак, що звичайно білував убитих собак, щоб мати з них шкіри. Як бачимо на прикладі двох однаково оформлених слів — осе¬тинського "гьщцьіл", що значить "малюк", і українського "ги¬цель", що значить "шкуродер", "лупій", що вони споріднені тільки через оті "далекі" в розумінні минулого складники, а не походять одне від одного. Таке саме споріднення і між молдавсько-румунським "поідіі" — розбишака, та етнонімом "гуцул", що мало різні значення — "чубар", "малюк", "ду-жака", а тепер просто термін-назва українського племені.
Цих значень в основному не змінювало й пізніше прикмет¬никове оформлення первісних двоскладникових "гуць", "гоць", "гиць", "ґудзь", як це ми бачили на прикладі "гуцьок", "гу-дзок", "ґудзик", що через приєднання до них наростка -"къ" набули відтінку здрібнілости. Інший прикметниковий наросток, у двох своїх варіянтах: -и(ы)л" (в осетинському "гыццыл"), що вимовляється м'яко (а звідси й румунське -"(и)Г' та укра¬їнське -"(у)ль" у слові "гуцулькатися" і -"(е)ль" у слові "ги¬цель"), та -"(у)л", що вимовляється твердо (у слові "гуцул"), надавав значення "чубатий", "малий", "дужий". М'який варіант цього наростка походить від збереженого в адигейських мовах -"лэ", -"лы", а твердий варіянт — від -"лъэ", що тепер зна¬читься серед іменникових наростків, але первісно міг бути й

Хата яа Чоряогорі взимку.

пргкметниковий. (Див. про них у згаданому кабардинсько-російському слівнику на стор. 502 і 508). Правда, міг бути ще третій наросток -"(а)Іуз", що міг дати форму "Гуцало" (прі¬звище), — прикметниково-дієслівний наросток (див. іще на стор. 538). До наростка -"льз" міг ще приєднатися займенник З особи "е" (фонетично "із"), який, втративши своє кінцеве "з", своїм "і" асимілював попереднє "з", перетворивши його на звук повного творення "а". Так постала форма "гуца", а в цих уже прикметникових формах — осетинське "гуцьула" (джут,
 
скрутень; це підтверджує відзначене $ вище значення "товчи-волосся"), "ґудзола" (картопля, бульба). Голосні, взяті в дуж¬ки, походять із голосних першого складника, зокрема друге "у" з "ни в слові "гуцул", бо "ьіи в адигейських мовах часто вимовляється як "у": "Сосрьж-ьуз" — "Сосруко".
Коли у формах "гуць", "гуцул", "гицель" тощо значення здрібнілости було забуте, а в окремих випадках у ньому ви¬никала потреба, то до них додано наростки здрібнілости -"(о)ки, -м(а)к", -п(и)к", як це маємо тепер у "гуцьок", "гу¬цулок" (назва малого гуцульського коня), Туцуляк" (прізви¬ще; але й назва коня така є та ще назва дуже короткого гу¬цульського кожушка), "гуцулик", "гицлик" (ремінний ґудзик на чоботі), "ґудзик". Але тепер ця здрібнілість знову забута, і, кажучи "ґудзик", ми не думаємо, що це форма здрібнілости від "ґудзь". Можливо, що відгуком уявлення про коня взагалі як "дужого малюка" є лівобережно-українське поганяння ко¬ней: "Но, малі!"
З усього вищесказаного видно, що назви гуцулів "гущуцьок", "гуцул" були, справді, споріднені з багатьома сло-вами, але вони розвивалися своїм порядком, а не були перенесеними з інших речей та дій (назва коня, "гуцати"). Це також свідчить про те, що ці назви дуже давнього походження. А тойфакт, що назву "гуцул" дуже пізно записано в історичних дже-релах (в румунських актах 1586 р., та й то лише як прізвище"Гуцул"), можна пояснити тим, що всі карпатські племена че-рез приналежність цієї території до Київської Русі увесь часбули відомі під назвою "русини". Адже й назва українців "ха-хол" ніде не була записана аж до XIX ст., хоч вона була здав-на, та ще й рівнозначна слову "козак", а може й слову "гущ/значенні "чубар". Як відомо, й назву "Україна" довгий часзатемняла* назва "Русь", а українці через це були "русичі","русини", "руснаки", "рутени".