Провідним видом малярства в ХУІ-ХУШ століттях був іконопис на дереві, а в XIX столітті - на склі (Гургула, 1929). Твори темперного малярства X VI-XVIII століть практично не збереглись, але ті, що дійшли до нас, дають змогу виявити в них самобутні та стилістичні особливості. Давні твори як правило не датовані і анонімні. В іконографії простежується інтерпретація канонічних зразків. Типажі на іконах ' близькі до народних*Колорит побудований на гармонійному співвідношенні блідо-рожевих, блакитних, зелених, чорних та білих кольорів. Домінуючим часто виступає білий колір.

Гуцульський живопис на склі характеризується яскравим колоритом, площинністю зображення, багатою декоративністю. Основою зображень є графічна лінія, обмежена палітра локальних кольорів у співвідношенні червоного (є переважаючим), синього, зеленого, білого, жовтого. Доповненням є декоративні мотиви рослинного походження - лінії, дзвіночки, тюльпани.   

Як вже зазначалось, визначальним засобом творення образу на склі були лінії, якими окреслювали силует фігури, риси обличчя, виявляючи найхарактерніше без зайвих подробиць. Всі ікони малювались на гутному склі. Кольори накладались від найясніших тонів до темних. Занепад живопису на склі наступив у кінці XIX століття.

 

ПРИКРАСИ З БІСЕРУ

 

 

Народний одяг гуцулів завжди оздоблювався різноманітними прикрасами, найпоширенішими з яких є вироби з бісеру - ґердани та силянки, багато яких виготовлялись у Делятині та інших підгірських селах ("Гуцульщина",1987; Шухевич,1901). Шийні прикраси виготовлялись з червоних кораликів з мосяжими бляхами ще в XIX столітті. Вони зав'язувались на шиї шнурками або защіпались металевою чепрагою.

Для виготовлення цих прикрас використовували прозорий і темний, фарфоровий і скляний дрібний круглий бісер. Найстарішим способом їх виготовлення було плетіння - нанизування - силяння бісеру на кінський волос або нитку. Цей спосіб не вимагає особливих пристроїв, але вимагає точний розрахунок пацьорок та переплетінь ниток. Силянки (до 4 см ширини) завершувались тороками-петельками.

Інший спосіб виготовлення прикрас з бісеру - ткання (подібно виготовленню полотна). Цим способом виготовляють ґердани, які відрізняються від силянок тим, що не мають ажуру, фактура їх щільна. Для ткання ґерданів використовувалась дощечка-підставка (40-50 на 8-10 см) з двома дерев'яними порогами заввишки 5 мм на кінцях. Відповідно до ширини ґердана в насічки на порогах або на забиті цвяшки накладають нитчасту основу, на якій голкою тчуть узори.

Виробам з бісеру характерні композиції з дрібними елементами орнаменту, що зумовлюється також дрібним бісером. Мотиви орнаменту - геометричні (подібні до вишивок). Найпоширенішим мотивом прикрас є ромб з видовженими сторонами та контурами. Площа ромбів заповнюється перехрестям, ромбиками, цяточками. Ромби відмежовуються розділовими елементами у вигляді перехресть та трикутників.

Подібно вишивкам, в прикрасах з бісеру спостерігаються своєрідні місцеві особливості. Кольорова гама силянок та ґерданів основана переважно на насичених кольорах - червоному, жовтому, зеленому, синьому. Білий колір використовується як поле або світлий елемент орнаменту. Бісер, крім цього, застосовувався і у вишивці.

Плетінки з Микуличина користувались великим попитом у місцевого населення, проте такі вироби красувались і на шиях Л.Українки, О.Пчілки, Драгоманової (М.Клапчук, 1971).

 

НАРОДНІ ВИШИВКИ СЕЛА

 

Зі слів місцевих жінок села узори діляться на австрійський, польський і післявоєнний період. Найкращі узори були на початку XX ст. орнаменти яких відрізнялися чистотою, ювелірністю, чіткістю узору, мистецькою вартістю. Я їх називаю класичними для села чи групи сіл надпрутянської Гуцульщини.

Орнаменти переважно геометричні поділялися на зооморфні (тваринні) - „Оленеві", „Слоневі", „Мотилеві", „Баранкові", „Коникові", „Качуристі", „Котячі лапки", „Курячі лапки", „У зозулі", „У когути", „У орли" і т.д.

Фітоморфні (рослинні) - „Дубовий листок", „Косичкаті", „Соснівкові", „Листкові", „Трилисткові", „Яблуневий цвіт", „У конюшинку", „У виноград", „Грушеві", „Черешневі", „Вишневі", „Зернові" і .т.д.

Орнаменти космічні - „У сонце", „Штернові" (по сучасному-зіркові), „Веселкові" і.т.д. 

Інші назви орнаментів: „Нумерові", „Летуни", „Грейцарові", „Замкові", "Гуцульські скосики", „Космацькі писанкові", „Заріцькі", "У 40 клинчиків", "Пушкаті", „У пасочки", „Українські".     1|!

Усі ці назви зі слів корінного населення с.Микуличин. Ці дані бажано краєзнавцям уточнити і доповнити.

|| У 1992 році я мала можливість познайомитись з Ольгою Кут, вчителькою української мови і літератури СШ села, яка протягом 20 років, завдяки своїм учням, зібрала величезну колекцію фрагментів вишивок жіночих і чоловічих сорочок - а саме: нагрудники, пазухи,

 

манжети, вуставки. Вишивки були нею акуратно пришиті до картонів і зберігались у папках. Мною було перемальовано біля 52 узорів і перевишито так, як в оригіналі були знищені часом і дані вишивки підготовлені до випуску у світ видавництвом „Мистецтво" у формі кольорового альбому „Народні вишивки Івано-Франківщини (Гуцульщини)".

Ольга Кут збирала не тільки вишивки, але й співанки про них, предмети побуту гуцулів - це великої душі людина - мудра, далекоглядна, гостинна і привітна.

Варто щоб в селі при Народному домі було кілька кімнат музейного призначення, де зберігалися б усі автентичні вишивки в належному стані, зразки чоловічого та жіночого строю початку XX ст. (від голови до ніг), давні фотографії обрядового характеру і т.д.

З кожним роком все менше і менше людей приходять на храмові свята у вишитих сорочках з типовими для села узорами. Уже забули жінки одягати запаски, крайки хоч мають їх дома, замінили їх шаліновими спідницями, такими нехарактерними для гуцулів!

Молодь і жінки середнього віку не пам'ятають назви узорів свого села. А як в майбутньому молодь зможе відтворити свій типовий лиш для Микуличина гуцульський стрій для фольклорно етнографічних колективів без музейних зразків. На мою думку, цією роботою повинні зайнятися вчителі краєзнавства.

 

ДОРОГА МИТЦЯ ДО ХРАМУ

 

 

Народжений на Гуцульщині, серед величної і чарівної природи села Микуличин, зігрітий любов'ю стриманих, але щирих у прояві душевного тепла горян, Михайло Миколайович Козьмейчук знаний далеко за межами Яремчанського регіону (проживаю в місті Яремчі), як самобутній художник, послідовник відродження древнього візантійського стилю іконопису. Йому властиво в канонічних, чітко регламентованих іконописних образах втілити глибокі людські почуття, відтворити символічний підтекст жестів та кольорів.

А починався творчий шлях Михайла Козьмейчука з дитячих літ підсвідомо, із споглядання бабусиних давніх ікон, із захоплення ликами святих, а згодом уже з бажанням творчо відтворити сповнений печалі й духовної просвітленості образ Пресвятої Богородиці з дитятком-сином на руках. І лягали на папір прості композиції, яскраві і нестандартно зображувані акварелі. В пізніші літа,як сформований маляр-самоук Михайло Козьмейчук вчиться в Московському

 

Народному університеті мистецтв (1980-1986) на відділ монументального мистецтва і графіки. Покликання до божественного церковного мистецтва виникло в Михайла Козьмейчука у знаменні роки підготовки до святкування 1000-ліття хрещення Київської Русі - України. Напевно, юний маляр небезпідставно був запрошений виконати відповідальну і складну роботу, як для художника, розписати і реставрувати фрагменти іконостасу церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Яремчі.

Згодом, навесні 1993 року Михайло Козьмейчук з групою гуцульських майстрів бере участь у реставрації іконостасу та внутрішнього інтер'єру церкви отців Студитів св. пророка Іллі в селі Дорі (адміністративно входить до складу міста Яремче). Масштабною працею маляра згодом став розпис іконостасу церкви святих апостолів Петра і Павла в селі Ямна (Багрівець). У кожній деталі проявилось тонке відчуття кольору й уміння надавати іконі мажорного звучання, наповняти її божественним духом.

Потрібно відзначити, що Михайло Козьмейчук володіє не тільки технікою олійного малярства, а й мистецтвом різьбярства по дереву та чеканки. Тому особливий інтерес представляють його ікони з вкритими позолотою чеканними складами, що імітують шати з дорогоцінного металу. Взявши за взірець прадавнє декоративне різьблення, Михайло Козьмейчук обрамлює свої ікони чудовою плоскою різьбою. Попереду у митця ще довгий життєвий і творчий шлях, тож і доробок в царині образотворчого мистецтва та іконопису неодмінно буде вагомий і значущий.

 

МОВОЮ РІЗЦЯ

 

Івана Васильовича Брустурняка наділив Бог надзвичайним і рідкісним талантом - вмінням різьбити. Коли дивишся на його витвори, немов потрапляєш у дивовижний світ казкової краси.

Народився Іван Васильович 24 липня 1952 року в Микуличині. Точніше, на присілку, що лежить за сім кілометрів від центру села.

Різьбити хлопця, як він сам розповідає, надихнула музика Баха.

"Почувши її, - згадує юнак, - я раптом, наче став інший і довколишній світ для мене - теж ".

Незважаючи на те, що в родині Брустурняків ніхто не різьбив, поклик різьбити переслідував його вдень і вночі. І він скорився йому. Першими роботами стали власно виготовлені і оздоблені різьбою вікна, двері, стіл, шафа. По-перше, це були необхідні речі в маминій оселі, а, по-

 

Минав час і про мистецькі витвори Івана Васильовича заговорили фахівці. А згодом про нього знімуть документальний фільм, який закуплять австрійці.          *

Сьогодні роботи різьбаря є окрасою багатьох музеїв. Зокрема, в Канаді, в музеї Шевченка знаходиться різьблена тарілка. Красуються роботи митця в Нью-Йорку, в Австралії, Чилі, Англії...        *

Насолоджуватись красою робіт Брустурняка мають можливість і односельчани. Внутрішній вигляд місцевої церкви збагатила різьба умільця. І не тільки місцевої. У Львові, в Івано-Франківську, у Яремчі...

Іван Васильович - людина з надзвичайно чутливою душею і добрим серцем. Всі свої творчі задуми він довго виношує, а потім втілює на практиці з допомогою різця...

Без жодного перебільшення, у Брустурняка золоті руки. Неспокійна душа. Чуйне серце... Тому і творить він за законами краси. Тому його витвори збагачують людину духовно, допомагають пізнавати світ і себе у ньому...

 

КОЛЬОРИ ВЕСЕЛКИ

 

Захоплення прийшло з дитинства. А поштовхом для багаторічної клопіткої творчої праці послужив звичайний, на перший погляд, гуцульський топірець покійного батька. Виготовлений 1926 року. На якому не раз зупиняв свій уважний і допитливий погляд маленький Іванко. Батько придбав його на гуцульському фестивалі, що проводився в Микуличині щоліта. Батько ж грав на цимбалах, входив до складу ансамблю троїстих музик, які славилися на той час музикальною майстерністю на всю округу.

Іван Стефанюк ще, крім того, захоплювався писанням по шкірі (на сухій шкірі народжувався узір холодного тиснення). У 16 років підліток Іван навчився "чинити" постоли.

Після закінчення Делятинської середньої школи, пішов працювати в лісову промисловість, але цією справою не займався в силу певних обставин.

Довгі роки Іван працював завгоспом Микуличинської школи- інтернат.

Що привернуло його до школи? Будучи ще учнем, виготовляв вироби і потрібно було платити податок... Кмітливість і хороша пам'ять допомогли хлопцю навчитися ще, крім того, виправляти сиру шкіру для того, щоб вона була придатна для різних виробів (речей) із шкіри.

В кінці 80-х років відновив роботу над виробами із шкіри: постоли, череси, тобівки, дзюбеньки для жінок (сумки), шкіряні пояси для жіночок та мужчин. Іван Михайлович повністю відтворив національний гуцульський одяг, як жіночий, так і чоловічий. Хоч на це пішло чимало

часу , здоров'я, матеріальних затрат... Наприклад, сукно домашньої роботи подарувала йому теща (жінчина мама). Та це сукно зберігалося 40 років на поді (стриху)... Із цього сукна пошила "петики" Онучак Марія. Капчури виплітала Стефанюк Анна (з дому Кушнірева, бо хтось із родини був у них кушнірем). Сорочки гуцульські вишивала Мотрук Марія. Штани "холошні" і "портки" шила Яремчук (з дому Мионяк) Євдокія Онуфріївна. В пам'ять батька Стефанюк Іван Михайлович зберіг до сьогоднішнього дня цю чудову прадавню красу - реліквію -вироби із шкіри-діамант-реліквію гуцульського мальовничого краю, що і нині, і ще довгі-довгі роки буде тішити око прихожих, як грайлива, весела, сонячна, весняна веселка.