З 1927 року, коли з ініціативи митрополита Андрея Шептицького був побудований Станіславською єпархією в Микуличині основний (цегляний) будинок монастиря Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, монахині здійснювали в селі християнську опіку. Вони безкоштовно вели релігійне дошкільне виховання дітей до 8 років, так звану захоронку. В ній вони духовно розвивали 20 - ЗО дітей села щорічно. У захоронці вчили релігії, доброї поведінки, готували дітей до концертних виступів, привчали до творчої праці, особистої гігієни, маючи бібліотеку плекали любов до книги. Монахині опікувались і дорослими. Зокрема, вони безкоштовно лікували хворих, доглядали за ними поки не вилікувались. Крім цього вели догляд за убранством церкви, катехитично підготовляли молодят до творення ними релігійної родини. В монастирі вели зразкове огородництво і садівництво, передавали свій досвід громаді, допомагали порадами жінкам.

Діти, які одержали релігійне виховання в захоронці, ставши дорослими, створили зразкові інтелігентні сімї, були прикладом статечної поведінки в побуті і добрих відносин з людьми. Тому представники старшого покоління села - Василь Іванків, Іван-Василь Стефанюк, Василь Бойко, Іван Андрухович, Шимко-Гречанюк Ганна, Яковів-Шимко Марія вважають, що здеморалізований стан сучасної молоді села можна виправити лише відновленням діяльності монастиря. Вони наполягають на поверненні монастирю Сестер Служебниць, як власнику, його приміщень, яких позбавив їх сталінський режим.

Як твердить Василь Іванків з Лугів, цей монастир є видатною пам'яткою. У 1936 - 38 роках у дерев'яному будинку монастиря щорічно у серпні місяці відпочивав митрополит Андрей Шептицький. Разом з єпископом Григорієм Хомишиним вони щовечора прогулювались „цісаркою" від монастиря до „Вертіба" і назад. У війн$ коли в 1942 році був на Гуцульщині голод, преосвященний А.Шептицький прислав тоді в монастир вагон малайної муки для підтримки голодуючих. Сестри Служебниці варили з неї кулешу і за списком церкви давали по півлітри в день на особу бідної родини. Годували так ціле літо!

ПОЗНАЧЕНІ БОЖИМ ПАЛЬЦЕМ

Так в народі називають Божу покару тим, хто, не вірячи у Святого Духа, здійснив наругу над освяченими символами (хрестом, іконою, каплицею), а також віровідступника. Якщо не були позначені вони, то будуть позначені їх нащадки. В Микуличині пам'ятають багато пригод з людьми, про яких кажуть, що вони „були позначені Божим пальцем". Про них розповідають Іван Андрухович (1915 р.н.) та Василь Іванків (1931 р.н.).

І» Від безбожників розправи зазнали не тільки священик Остафіїв та монахині монастиря. Розправа була і над хрестами, каплицями і могилами. І тих, хто це робив, обов'язково позначив Божий палець. Так, тодішній директор школи-інтернату Грушевий заплатив прибиральниці* (*прізвища місцевих дієвих осіб у наведених тут подіях не називаються зі зрозумілих причин) за те, щоб вона забілила образ Пресвятої Богородиці, намальований на стінці внутрішньої каплиці монастиря. Три рази забілювала вона образ але його зображення все знову виступало, після третього разу прибиральниця дістала параліч, схибила розумом і через декілька місяців померла.

Той же Грушевий заставив завгоспа (походив з Ворохти) вистрілами з карабіна розбити хрест, що красувався на фронтоні даху і фігуру Матері Божої, що була у ніші цього фронтону. Коли завгосп це виконав, не міг витримати докору власної совісті і докору людей, виїхав у Миколаївську область. Там через 2 тижні помер. Не обминув Божий палець і мешканця села, який погодився за намовою Грушевого скинути хрест з польського костелу. Вже на другий день він дістав параліч ніг і мучився без ходу багато років.

Сам ініціатор тих атеїстичних наруг над святими символами -Грушевий переїхав директорувати у такій же школі в Городенку. Там дістав хворобу, від якої раптово скрутило йому хребет так, що голова опинилась біля колін. В таких муках і помер.

Були позначені Божим пальцем і всі ті, хто нищив каплиці. Райком партії Яремчанського району на чолі з секретарем Склявою розпорядився, щоб були перенесені на цвинтар всі придорожні каплиці. Але власники садиб, на яких були ці каплиці, відмовились це робити. Тоді райком заставив партійців села ці каплиці спалити. В тиху, темну літню ніч 1962 року спалахнули водночас в різних місцях Микуличина маленькі пожежі. То горіли облиті бензином каплички. Так у тріщанні сухого дерева і ароматі паленого свічкового воску спопеліли творіння набожних Микуличинських газдів, які ставили ці каплиці як офіру Богові за якусь даровану ним ласку, або як місце молитви - покути за допущений важкий гріх.

Тих людей, які бігли з відрами води гасити палаючий вогонь зупиняли особи, які виринали з темноти. А хто про цю подію розказував, підшукували спосіб, як його провчити щоб мовчав. Але Бог не мовчав, його палець значив. Значив тих, хто допустився невіри у символи Святого Духа, Бога живого.     ^

Мотрук Василина Юріївна (1937 р.н.) з Країщів переконана, що тому, хто йде „на зухвал" встановленого старого закону, Бог дає такий „натяк", тобто покару, що пізніше назавжди запам'ятає той закон, якого люди перестерігають дотримуватися. А ще більше Бог карає тих, хто бере собі якусь постанову, про яку знають люди і явно при них її порушує. Коли людина шукає причину як цю постанову обминути, то буде покарана.

І розказує Василина про свій досвід. У мале якесь свято не пішла до церкви хвалити Господа, не пішла в той день до рідні, як це завжди було в її роду, щоб в їх домівці хвалити Бога і добрих людей, а пішла у свій город збирати аґрус. Зашкалила палець, дістала важке зараження, від якого цілий рік не могла рушити правою рукою. „Та покара - каже Василина - навчила мене, що у свято треба думати про Бога і робити Боже."

Іван Мироняк з Заголиці розказує яка подія трапилася з ним:

„Я працював у Поляницькому лісництві конюхом і там замовляв собі косарів на косовицю. Хтось тоді сказав: „Іване, завтра косити не можна, бо Палія. Це громове свято. Зі знехтуванням я відповів: - у мене буде свято коли скошу сіно."

На другий день йду з косарями. Переганяє мене сусідка Григоровичка і каже: „Сьогодні Палія, не йди , Іване, косити." Я відповів: "Та як буду вертатись, як вже косарів зібрав." Косили. В обід прибігає до нас син і каже: „Тату, йди додому, бо грім вдарив в оборіг і сіно в ньому згоріло."

Тоді був погідний день. Появилась нізвідки хмарина. Вдарив сильний грім. Загорілось сіно і більше не гриміло. Тепер - каже Іван Мироняк - і ворога заказую. І тут же розказав, що довідався пізніше про подібний випадок, що стався з лісничим у Вороненці за Польщі. У нього також згоріло все заготовлене на Палія Ко. Нераз дивною виглядає звичаєва традиція наших предків: очевидно вона зародилась на подібних фактах, що нагромадились у пам'яті поколінь.