Але приходить 1938 рік, а з ним і подих 2-ої світової війни. Перша радісна вістка поступила із Закарпаття. Там, за хребтом Карпатськихгір утворилась Самостійна Закарпатська українська держава. Ту радість захмарено сумними вістками, що її не признали найближчі країниЄвропи - поляки явно стали на сторону мадярів. Іде жорстока боротьба січовиків Закарпаття за збереження першої зірнички нашої державності. Збирається 10 хлопців із Микуличина, Ланчина, Татарова: перейшли кордон, щоб стати до бою за рідну землю. Серед них оба Гундяки Василь і Микола. Хлопці пробираються через кордон і зразу стають до чину. Василь, закінчив польську Старшинську школу, тож проводить вишкіл стрільців, Миколу направляють до уряду о. А. Волошина у Хусті.    

Не довго тривали трагічні визвольні бої на Закарпатті. Василь положив свою буйну голову разом із січовиками, Микола проривається через кордон в Галичину. Тут польські пограничники його ловлять і доставляють до Стрийської тюрми. Там він сидить до приходу червоної армії. При, так званому звільненні західних земель України, Микола Гундяк повертається додому і працює секретарем на тартаку (лісопильному заводі) у Микуличині. Зразу починає пильно працювати служба НКВД.  

І ось прийшла та сумна ніч 20 травня 1941 p., загуділи мотори важких машин. Це по селу НКВД-исти забирали з теплих домівок кращих синів куличина і повезли їх на тяжкі муки. Серед них був і Микола Гундяк.

Через місяць війна. «Визволителі» відступають під сильним натиском гітлерівської армії, але не дивлячись на поспіх, віддані своїй сатанин¬ській справі НКВД-исти жорстоко розправляються із політв'язнями.

Іде шукати Миколу сестра Гандзя, із нею проситься 11-літній Василько, який хоче знайти свого батька Івана Онутчака, забраного у ту ж трагічну ніч. Та не знайшли у Надвірні серед жахливо покатованих трупів своїх рідних. Тільки дитина захворіла, то ж мати не пустила більше його в ті страшні пошуки. Гандзя шукала дальше, але даремно. «Визволителі», а, вірніше, окупанти помінялися. Українці в надії, що німці, як культурна нація Західної Європи, дадуть спокійно жити. Головою гміни стає голова сім'ї Микола Гундяк. Він статечний господар, тільки що втратив двох синів у боротьбі за волю України, кому ж як не йому довірити долю селян. Та скоро при невдачах на фронтах і дії УПА різко починає діяти озвіріле гестапо. За посвяту хреста і могили в Поляниці Чемирівській з Микуличина беруть голову гміни М.Гундяка із заложниками. Гонтарука Михайла, сина Дмитра і всю його сім'ю, Бойко Анну - дочку Дмитра, яка була вагітна, Бойка Юру - сина Юри, Геника Івана - сина Івана, Онутчака Юру - сина Петра, Онутчака Петра.

В Івано-Франківську судили і розстріляли Миколу Гундяка, тодішнього війта Микуличина. Інших розстріляли без суду, як закладників.   

Ця сумна вістка сильно вдарила по родині Гун дяків. Гірко заголосила повдовіла мати Анна, дві доні Маруся і Гандзя, а сини Іван та наймолодший Юрочка стримали гіркі сльози і скріпили своє завзяття до дальшої боротьби за рідний край, за виживання на батьківській землі. Фронт проходить на Захід. Із появою радянської влади знову запускають свої окривавлені руки НКВД-исти. За зв'язок із УПА арештують Юрка і засилають в Сибір. Повертається він через 10 років із зовсім підір¬ваним здоров'ям і цей дужий хлопець скоро помирає. В УПА іде чоловік Марусі - Олексюк Іван - син Олекси. Він ґаздівський син із Ворохти, талановитий музикант. З молодих років парубком Іван Олексюк стає членом ОУН, підтримує небезпечні через кордон зв'язки із Закарпаттям, особливо близькі зв'язки із родиною Клемпушів. В УПА був не довго. Потім Сибір, каторжна робота у Воркуті і тяжка смерть. Не витримала життєвих випробувань мати і скоро помирає. Залишилась берегти родину Гандзя. Вона разом із чоловіком Іваном Захарином помагає сестрі Марусі виховувати і вчити трьох дітей. Маруся переїжджає із Ворохти у рідний батьківський дім і повертає собі й дітям дівоче прі¬звище Гундяк, щоб хоч до деякої міри цим захистити себе від репресій

НКВД-истів за чоловіка-повсяанця. Діти виростають, Нуся виходить заміж за Мотрука Василя. В них двоє дуже обдарованих музикантів -Василь і Галина. Остання здобуває середню музичну освіту і стає вчителькою музики в Микуличииській школі. Василь, як і його дід і батько грає на струнних інструментах, але цим не обмежується, здобуває освіту техніка-стоматолога.

Середній син Марусі - Богдан закінчує вищу юридичну освіту. Але скоро після одержання диплома зрозумів, що в безправній державі, ім'я якої СРСР, не захистить людей. Поміняв спеціальність - став оператором Львівської телестудії.

Наймолодша Марійка здобула середню медичну освіту. В неї чоловік -інженер Любомир Луцейко, двоє дітей. Оксана - вчителька, син Ярослав - технік-стоматолог.

Іван Гундяк одружується із Надійкою Домашевською, яка осиротіла з ним в один час. Пострілами із автоматів гестапівці розстріляли Іванового батька та маму і тата Надійки - Стефанію та Миколу Домашевських. Вона в п'ять років залишилася круглою сиротою.

Треба згадати, що Микола з першого погляду закохався в панночку Стефанію Каратницьку зі Львова, коли вона приїхала на відпочинок на Гуцульщииу. Зустрілися у читальні «Просвіта». Після одруження, Стефа пішла жити до батьків чоловіка, боялась, що не справиться із складною роллю невістки. То ж почали будувати окрему невелику хату в селі, в якій відкрили крамницю, відтак, заздрісні люди підпалили її. Молоде супружжя Стефа і Микола не мають знов хати. Із допомогою приходить сестра Миколи Євдокія Домашевська, подарувавши площу під будову їхньої хаті на Горбах. Ця земельна посілість на Горбах була власністю Євдокії і Василя Домашевських. Хату збудували, невдовзі Стефа одержала посаду вчительки в Микуличииській школі, а Микола дістав працю в надлісництві. В тому часі у них народилася Надійка. Наче життя пішло на лад. Та жорстока рука наїзника обірвала їм життя І Надійка осиротіла. Спочатку забрала її баба Домашевська в Пожеху, І порім дитині треба було йти до школи. Надійка разом з бабцею Каратницького вернулась до своєї хати на Горби. Всі діти тут росли як одна родина. Особливо горнула до себе Надійку вуйна Олена. В неділю розчісувала, заплітала коси, закручувала у найкращу хустку і вела двох сиріт, сина Василя та Надійку до церкви, де щиро просила Бога за добру долю для них. І досі, як зійдуться Надійка і Василь, згадують який смачний ріпленник пекла тета Явдоха, яку кулешу з бринзою варила мама Олена, а яку смачну зупу варила бабця Карати и цька. Набігавшись до втоми, діти заходили в ту хату, де їх кликали на свіжу страву. Та

були і такі дні, що не кликали ні в одну хату, бо не було що зварити. Це особливо запам'яталось в 1942 році, коли голод пустошив гірські села.

Діти виросли з Божою і людською поміччю і все одно з радістю згадують своє босоноге дитинство. Щ Ставши дружиною Івана, Надійка, не дивлячись на молодість, зразу ж увійшла в роль ґаздині. Скоро навчилась добре варити, пекти, шити, робити при господарстві. То ж до її хати ідуть за порадою і поміччю сусіди. Для всіх у неї знайдеться добре слово, а в домашній аптечці і лікарство.

Та не захотів в тісній хаті жити Іван. Він ґаздівський син, привик до достатку. Щоб збудувати хату, йому довелось їхати в далеку Карелію, бо ж «москалі» рубали ліси і везли на «стройки комунізму».

То ж карпатському лісорубові треба було заробляти гроші на далекій півночі. Іван привіз гроші, збудував хату, стайню, пішов працювати лісником у лісництво. Народилась донечка Анничка. Та нове горе за¬кралось у їх сім'ю. На важких роботах при поганому харчуванні в Івана відкрилась виразка і після резекції жолудка він помирає.

Знову в Микуличннській церкві задзвонили сумні дзвони за останнім сином Гундяків. Серед численної родини і односельчан, за труною ішла схилена в тяжкій журбі, ще зовсім молода вдова Надійка, дві сестри Гандзя і Маруся та донечка Анничка. І досі у вухах зойк дитини «татку, не лишай мене».    

Та не змогла зломити гірка доля розумну і духом сильну Надійку. Вона, нащадок Каратницьких і Домашевських, з раннього дитинства кинута в гірку сирітську долю, зуміла охоронити свою дитину від матеріальних недостатків, дати їй середню медичну освіту. Всю свою любов передала донечці Анничці і внукові Святославу.

Шумить надламана сосна над дровітником у Гундяків. Не вистоял деревина перед бурями, стрімкими вітрами. Але дерево життя славно родини Гундяків вистояло. Воно продовжується. І

На просторому ґанку сидить тета Гандзя - берегиня роду, останн із старшого покоління, біля неї Надійка із своїм 4-літнім Святославом. В нього в руках буквар. Він цікаво пояснює, як називаються всі букви, а ще як цікаво, коли їх докупи позбирати - вийде слово. Хлопчик раху всі пальщ па руках у бабці і в себе, в тети, а потім сідає на підлогу і дальше вираховує всі свої маленькі пальчики на ногах і все одно в йог 4-літній голівці більше цифр чим пальчиків.

То ж не даром зрошена наша земля кров'ю розумних, сміливих і завзятих предків. І тут пригадуються слова із пісні про Карпатськ; Україну: "З тої крові виросте покоління, молоде, загартоване до бою".